Сингапурська історія. Мемуари Лі Куан Ю. Том І
Читати фрагмент книги онлайн:
"Сингапурська історія" - перший том мемуарів Лі Куан Ю - людини, завдяки якій острівна держава посіла значуще місце на мапі світу.
Дуже детально, не приховуючи навіть подробиць, які стосуються тільки його особисто, Лі розповідає про свої битви з представниками колоніальної влади, комуністами та "комуналістами" - битви, які призвели до незалежності Сингапуру. Демонструючи віртуозну політичну гру, він взаємодіяв зі своїми опонентами, іноді заручаючись їхньою підтримкою, іноді відкрито протистоячи їм, - буквально кожний крок Лі був зумовлений інтересами Сингапуру. З книги довідуємось про його перші зіткнення з урядом, коли він очолив профспілкові страйки, про те, як, попиваючи чай та граючи в гольф, він налагоджував зв’язки з провідними гравцями Великої Британії та Малайї, про таємну зустріч із лідером комуністичного підпілля, яка відбулася за пивом у напівосвітленій кімнаті, коли він умисно створив видимість союзу з комуністами, щоб здобути підтримку китайськомовного населення. Нікого не залишить байдужим твердість волі, яку Лі Куан Ю виявляв, борючись за серця та свідомість людей - на вулицях, у пресі й парламенті; його вірність зобов'язанням та обіцянкам, його послідовність і непохитність у боротьбі спершу проти комуністів, відтак проти "комуналістів".
В основі мемуарів - неопубліковані документи кабінету міністрів Сингапуру, архівні документи з Сингапуру, Великої Британії, Австралії, Нової Зеландії та Сполучених Штатів, а також особиста кореспонденція. Все це створює яскравий, різноплановий портрет Лі Куан Ю, який віддзеркалює сприйняття дуже різних людей, що його бачили рішучим ("Лі братиме нас "на пушку", залякуватиме та шантажуватиме аж до останньої хвилини"), наполегливим («Чу знає, як я бився над хоккієнським діалектом - аж кров носом ішла"); амбітним ("Напевно він думає, що має таке ж право очолювати Малайю, як і я"), небезпечним ("Задушіть Лі! Усуньте його зі шляху"). Портрет цього політичного діяча одночасно і суперечливий, і напрочуд послідовний. Проте ця книга - не лише про політику.
(Продовження на останній обкладинці)
Сингапурська історія
«Лі Куан Ю є одним із найвизначніших та найталановитіших людей, із якими мені довелось зустрітись.
«Сингапурську історію» обов'язково повинні прочитати ті люди, кого цікавить правдива історія становлення успішної азіатської держави. Ця книжка дає нам також змогу зрозуміти хід мислення одного з найпрониклівиших політичних діячів XX століття», - Джордж Буш, президент США, 1989-1993 роки.
«Перебуваючи при владі, я прочитала та проаналізувала всі промови Гаррі. Йому чудово вдалося розвіяти туман пропаганди, з досконалою чіткістю сформулювати найактуальніші питання та знайти шляхи їх розв'язання. Він ніколи не помилявся...», - Маргарет Тетчер, прем'єр-міністр Великої Британії, 1979-1990 роки.
«Лі Куан Ю є однією з культових постатей серед політичних діячів Азії, а ця книжка дійсно відображає його надзвичайні досягнення. Описані тут наміри та думки, які зумовлювали ті чи інші дії Лі Куан Ю, безумовно, можуть викликати чимало суперечок. Проте, хочете погоджуйтесь, хочете ні, але з книжки можна багато про що дізнатися», - Генрі А. Кіссинджер, державний секретар США, 1973-1977роки.
«Щирий, освічений, переконливий, видатний - саме завдяки цим якостям Лі Куан Ю здобув визнання політичних лідерів цілого світу, а книжка його мемуарів стала для багатьох із них настільною. Це захоплююча оповідь про Сингапур. Книжка дасть змогу читачеві глибше зрозуміти природу влади, правильніше оцінювати політиків цілого світу, навчить, як аналізувати заплутані питання та вести за собою людей. Це дійсно видатна книжка, яку написала видатна людина», - Джордж П. Шульц, державний секретар США, 1982-1989 роки.
«Ваші спогади вразили мене своїм надзвичайним змістом. Вони зовсім не схожі на більшість автобіографій, котрі, як правило, сповнені виправдань. Події викладені цікаво. Ніхто не може закинути Вам упереджене чи нечесне ставлення до супротивників. Я повною мірою насолодився прочитаним», - Гох Кен Сві, виконувач обов'язків прем'єр-міністра Сингапуру, 1973-1984роки.
«Я познайомився з ним через багато років; Лі Куан Ю став для мене безцінним товаришем і радником. Завдяки власній рішучості, енергії та проникливості він завоював повагу і сингапурців, і тих, хто мешкає далеко за межами цього регіону.
Лі Куан Ю - не тільки видатна політична фігура, але й блискучий мислитель. Він розкриває нам багато моментів, якими ми керуватимемося в майбутньому. Сподіваюсь, що його спогади та думки знайдуть шлях до широкого кола вдумливих читачів», - Гельмут Коль, канцлер ФРН 1982-1990 роки, канцлер об'єднаної Німеччини 1990-1998 роки.
«Лі Куан Ю - політик, який створив успішну державу. Він знав кожного. Він досяг неймовірних речей, а його спогади віддзеркалюють правду», - Вільям Риз-Могг, редактор газети «Times» у Лондоні, 1967-1981 роки.
«Лі Куан Ю має дивовижно глибоке розуміння політичного й економічного устрою. Чимало американських та європейських лідерів скористалися з його доробку. Це стосується насамперед його визначення Китаю як світової держави, а також його аналізу та тлумачення азіатських цінностей», - Гельмут Шмідт, канцлер ФРН, 1974- 1982 роки.
«Методу, як за ЗО років підвищити рівень прожиткового мінімуму до одного з найвищих у світі, - не існує. Джерелом цього досягнення є дар однієї людини, пана Лі Куан Ю, який перетворив місто на державу... Пан Лі об'єднав довкола себе найкращі уми, інкорпорував найдосконаліші стандарти в систему керування державою. Під час його врядування на перший план вийшли інтереси народу, культ освіти, наполеглива праця та збереження традиції. Все це, а ще унікальна здібність передбачати потреби міста, дали змогу Сингапурові досягти, як я це називаю, «прискореного прогресу».
...Завдяки цим спогадам читач зможе глибоко збагнути особливий характер Сингапуру. Не існує ліпшого способу зрозуміти природу конфлікту між Сходом і Заходом, Європою та Азією.
...Надання можливості кожній окремій людині примножувати багатство кожної культури Сингапуру - китайської, малайської, індійської та європейської - це безумовно, виклик, успіх подолання якого вимірюється на «всесвітніх терезах»... А може дійсно запорукою розвитку держав та миру між ними є успішне розв'язання цієї справи?», - Жак Ширак, президент Франції, 1995-2007 роки.
«Пан Лі Куан Ю є однією з провідних постатей у сучасній історії Південно-Східної Азії. Його діяльність визначила напрямок подій у цьому регіоні. Його погляди й думки і надалі збагачуватимуть інтелектуальні дебати та впливатимуть на політичних лідерів усього світу. Ця плідна праця є неоціненним внеском в історію Сингапуру та всього регіону», - Прем Тінсуланонд, прем'єр-міністр Таїланду, 1980-1988 роки.
«Це історія людини, яка практично в одиночку збудувала велику націю. Це першій у світі підручник на тему - як збудувати державу. Пан Лі був також для нас чудовим другом і часто проникливим спостерігачем за розвитком подій у Японії. Японські читачі побачать у тій книжці не лише свій сучасний колективний образ, але й майбутній портрет - нібито вдивляючись у себе пронизливим оком цього політичного лідера», - Киїчі Міязава, прем'єр-міністр Японії, 1991-1993 роки, міністр фінансів, 1998-2003 роки.
«Ці спогади дають унікальну можливість зазирнути в історію сучасного Сингапуру й дізнатися про роздуми одного з найвидатніших лідерів XX сторіччя. Я впевнений, що кожен, хто прочитає цю книжку, отримає велике задоволення», - Тоні Блер, прем'єр-міністр Великої Британії з 199 7року.
«Західні лідери завжди приділяють Лі Куан Ю велику увагу. З цієї книжки стає зрозумілим чому», - Джеймс Каллаген, прем'єр-міністр Великої Британії, 1976-1979 роки.
«Гаррі Лі був та залишається одним із найвидатніших лідерів другої половини XX століття. Йому пощастило заручитися підтримкою групи міністрів з екстраординарними здібностями, які б стали окрасою уряду будь-якої високорозвинутої країни.
«Сингапурська історія» - в сучасній історії немає рівних... Неможливо було відкласти цю книжку. Це переконлива історія людини й країни», - Малкольм Фрезер, прем'єр-міністр Австралії, 1975-1983 роки.
«За всіма стандартами це визначна автобіографія. Від більшості інших її відрізняють прозорість, глибина думок і вражень. Урешті-решт, від неї просто перехоплює подих.
Судження Лі Куан Ю щодо політичних діячів, із якими йому довелось співпрацювати разом упродовж тривалого часу, зокрема прем'єр-міністра Великобританії та президента Сполучених Штатів, - приголомшують. Він також дав не менш глибоку оцінку своїх перших контактів із Китаєм», - Едвард Хіт, прем'єр-міністр Великої Британії 1970-1974 роки.
«Погляди Лі, його проникливе політичне мислення та стратегія перетворили Сингапур із торгового порту на успішну процвітаючу державу, якою вона залишається й сьогодні, - державу, яка здобула повагу цілого світу. Ці спогади обов'язково повинні прочитати ті, кого цікавлять питання політичного й економічного розвитку», - Тун Даїм Заїнуддин, міністр фінансів Малайзії, 1984-1991 роки; з червня 1998року міністр із виконання спеціальних завдань.
«Його спогади - це більше ніж історія його власної кар'єри, вони чарівні... Це віддзеркалення діяльності одного з найпроникливіших політичних мислителів сьогодення», - Персі Кредок, радник прем'єр-міністра Великобританії з питань зовнішньої політики, 1984-1992 роки.
«Його проникливий розум, у якому поєдналися всі найкращі китайські та британські традиції, уможливив тріумф політичного прагматизму. Завдяки цьому уряд Сингапуру став зразком - і то далеко за межами Азії. Ці спогади є безцінним джерелом знань та інформації, яке б за їх відсутності довелось би створювати політикам», - Денніс Гілей, лорд-канцлер Великобританії, 1974-1979 роки.
«Це історія про людину та його країну. Коли він (Лі Куан Ю) повернувся до неї, вона була руїною імперії. Зараз він та його країна - це ключовий геополітичний центр. Вони нероздільні завдяки його унікальній здібності використати найкраще зі східної та західної культур, пожертвувати популізмом задля об'єктивності, створити державу зі своїм власним обличчям та зробити це так, щоб її поважали всі... Я схиляю голову перед цією людиною та її працею. Представлені спогади є такими ж практичними, стриманими та зрозумілими, як і він сам. Історія навчила його, як це робити. Дуже добре, що він вирішив поділитися своїми знаннями з нами», - Девід Ландж, прем'єр-міністр Нової Зеландії, 1984-1989 роки.
«Здатність перетворити кризу на благо відрізняє здібного політика від звичайного. «Сингапурська історія» висвітлює видатне життя й погляди видатного лідера. Ці надзвичайно цікаві спогади можуть стати повчальними для кожного», - Сидлі Саветсила, міністр закордонних справ Таїланду, 1980-1990 роки.
«Упродовж понад півсторіччя Лі Куан Ю допомагав творити не лише історію Сингапуру, але й історію всіх нас, хто живе в цьому регіоні. Кожна частинка цієї праці є проникливою, вражаючою, впевненою та мудрою. Зрештою, цього ми й чекали від такого видатного автора», - Пол Кітинг, прем'єр-міністр Австралії, 1991-1996 роки.
«Лі Куан Ю, один із найвидатніших політичних діячів Тихоокеанського регіону, написав багатообіцяючі та чудові мемуари. їх варто прочитати як його прибічникам, так і тим, хто не поділяє поглядів цього політика», - Джеральд Р.Форд, президент США, 1974-1977роки.
«Всі, хто хоче зрозуміти Сингапур та Азію, повинні прочитати мемуари Лі Куан Ю. Сам він справедливо зазначає, що не існує книжки про те, «як збудувати державу». Втім, з його власної розповіді стає зрозуміло, як він перетворив крихітний острів Сингапур на нову державу. Ця книжка містить чимало ідей самого автора та інших світових лідерів, яким він надавав поради щодо найважливіших питань сьогодення», - Джеймс Болджер, прем'єр-міністр Нової Зеландії, 1990-1997 роки.
«Погоджуйтесь чи ні з підходами, рішеннями та висновками Лі Куан Ю, але ця книжка є обов'язковою для тих, хто хоче зрозуміти особливості азіатського мислення», - Роберт Хоук, прем'єр-міністр Австралії, 1983-1991 роки.
«Можливо, він та доктор Кіссинджер - це єдині політики, для яких після того, як вони відійшли від влади, відкриті двері голови кожного уряду та держави в будь-якій країні світу.
Його спогади про життя, повне пригод і досягнень, із миті падіння Сингапуру в 1942 році до періоду проблем сьогоднішнього світу. Видатне життя видатної людини», - Лорд Керрингтон, міністр закордонних справ тау справах Співдружності Великобританії, 1979-1982 роки.
«...Його мемуари, переповнені прикладами його спостережливості та мудрості, є невід'ємною частиною історії його унікальної та важливої держави. Ця книжка повинна стати обов'язковою для студентів, що вивчають міжнародні справи», - Джеймс А.Бейкер, III, державний секретар США, 1989-1992 роки.
«Лі Куан Ю є одним із найвидатніших політиків сьогодення. Він переміг у почесній боротьбі з комуністами в Сингапурі та створив найприва бливішу муніципальну державу після Афін», - Філіп Мур, виконувач обов'язків верховного комісара Великобританії в Сингапурі 1963-1965 роки.
«...Історія половини неспокійного століття в Азії... написана чітким, властивим для нього стилем; велика ж кількість його суджень є сумнівними, навіть небезпечними», - Чарльз Поувел, особистий секретар прем'єр-міністра Великої Британії 1984-1991 роки.
Працюючи над нотатками за персональним комп’ютером (у будинку на Окслі-роуд)
Переклад з англійської Катерини Сисоєвої та Людмили Савицької
Київ
Видавництво Олексія Капусти 2012
ББК 63.3 (5 Сін) К 88
Загальна редакція: Людмила Савицька Літературне редагування: Наталія Пуряєва Обкладинка, оригінал-макет: Андрій Янович Верстка: Олександр Кохан
Сингапурська історія. Мемуари Лі Куан Ю. Том 1/Пер. з англ. К. Сисоєва, Л.Савицька. - К.: Видавництво Олексія Капусти: підрозділ «Агенції "Стандарт"» - 2012.- 544 с.
Сингапурська історія - це розповідь Лі Куан Ю, одного з найяскравіших політичних лідерів XX століття, який займав пост прем'єр-міністра Сингапуру в період з 1959 по 1990 роки. За час свого прем'єрства він зробив по-справжньому карколомний ривок перетворив колоніальний торговий порт із бідним місцевим населенням в одну з найбагатших держав світу. Коли в 1990 році Лі Куан Ю пішов з поста прем'єр-міністра, Сингапур був другою після Японії країною Азії за рівнем життя та економічного розвитку. Перший том мемуарів Лі Куан Ю охоплює період із дитинства автора до часу, коли Сингапур здобув незалежність у 1965 році.
Книжка дає змогу крок за кроком простежити формування світогляду майбутнього лідера, його перші кроки в політиці, шлях утвердження на світовій політичній арені. Мемуари Лі Куан Ю відповідають на фундаментальні питання - якими є складники успішного державобудівництва і перешкоди для творення розвинутої держави.
ISBN 966-8961-09-9 (укр.) УДК 94 (592.3)
ISBN 981-204-983-5 (англ.) ЗБК 63.3 (5 Сін)
Всі права застережені. Жодна частина цієї книжки не може бути відтворена у будь-якій формі, повністю чи частково без письмової згоди на це власника авторських прав.
Copyright @ 1998 Lee Kuan Yew. All rights reserved. No part of this publication may be reproduced, stored in a retrieval system, or transmitted, in any form or by any means, electronic, mechanical, photocopying, recording or otherwise, without the prior written permission of the copywriter owner.
О Катерина Сисоєва, Людмила Савицька, переклад українською мовою, 2007.
© «Агенція "Стандарт"», переклад, дизайн. 2007.
О Спільний видавничий проект Мистецької агенції «Наш формат» та «Видавництва Олексія Капусти»
Моїй дружині і партнерові Чу
Я ніколи не мав наміру ані писати мемуарів, ані вести щоденник, бо це б заважало моїй роботі.
Але через п'ять років після того, як я залишив пост прем'єр-міністра, мій колега Дім Кім Сан, голова Singapore Press Holding (SPH), переконав мене, що молодь охоче б читала мої спогади, адже її дуже зацікавила збірка моїх старих доповідей, яку SPH видало китайською мовою. І ще мене непокоїла самовпевненість покоління, яке знало лише стабільність, економічне зростання та процвітання. Я подумав, що наші люди повинні усвідомлювати, яким вразливим був і є Сингапур, які небезпеки причаїлись десь поблизу і як вони мало нас не здолали. Але понад усе я сподіваюсь, що вони зрозуміють: чесний та результативний уряд, суспільний правопорядок і особиста безпека, економічний та соціальний прогрес - ніколи не з'являються самі собою, як наслідок природного розвитку подій.
Моя книжка - не офіційна історія; це історія Сингапуру, в якому я виріс. Це часи безтурботного колоніального панування Великобританії; це шок, спричинений війною; це жорстокі роки японської окупації, комуністичний заколот та хвиля тероризму, спрямовані проти повернення англійців; це націоналізм та залякування в період входження до Федерації Малайзія; і ще це пастки, які підстерігають молоду незалежну країну. Ця книжка розповідає про роки, які завершились нашою раптовою незалежністю в 1965 році. Моя наступна книжка присвячена довгому та важкому піднесенню тривалістю 25 років - піднесенню з бідності до процвітання.
Багато з тих, хто в 1959 році, коли я очолив уряд, ще не народився чи був маленьким, нічогісінько не знають про те, як важко боролась за виживання крихітна країна, котра не мала жодних природних ресурсів; країна, відірвана від своєї материкової частини, що опиналась в оточенні молодих національних держав Південно-Східної Азії. Вони зовсім не замислюються над тим, як сталося, що за період менше ніж 40 років Сингапур із категорії «найменше розвинутих» перейшов до категорії «розвинутих» держав, згідно з класифікацією Світового банку.
Щоб написати цю книжку, мені довелось оживити в пам'яті давно забуті події, перечитати протоколи зустрічей та листи, вислухати спогади колег. Я пережив справжній психологічний шок. Мене здивувало те, як глибоко вражали події, що, здавалось, давно відійшли в минуле.
У мене був надзвичайно авторитетний критик та ефективний помічник - моя дружина Чу. Вона багато разів переглядала кожне слово, що я написав. Ми без кінця сперечались. За фахом вона юрист із передачі прав власності. Хоч я і не складав документів, які б підлягали ретельному вивченню з боку правників, - адже я не писав заповіт і нікому не передавав майно - проте вона вимагала від мене чітких, ясних та зрозумілих формулювань. Чу була справжнім джерелом сили, надавала мені постійну емоційну та інтелектуальну підтримку.
Я дуже мало згадував про надзвичайно важливу частину мого життя - трьох наших дітей. Вони стали джерелом радості й задоволення, коли ми з Чу спостерігали за їхнім зростанням, за тим, як вони та їхні ровесники будували успішні кар'єри в Сингапурі, що внаслідок моєї політики змінювався на очах.
Для мене та моїх колег - членів кабінету міністрів Сингапуру, наші родини були ядром наших командних зусиль, скерованих на розбудову держави «з нуля». Ми прагнули створити Сингапур, яким би пишалися наші діти та всі його жителі, Сингапур, який надавав би всім громадянам однакові та необмежені можливості для повноцінного майбутнього. Саме це нездоланне бажання, що сповнило азіатське суспільство емігрантів, спонукало нас боротись та перемогти - перемогти, незважаючи ні на що.
Лі Куан Ю
Сингапур, червень 1998
У 1995 році мені пощастило зібрати команду молодих дослідників. Ендрю Тан Кок Кіонові, якого скерувала до SPH Адміністративна служба Сингапуру, допомагали Пан Гек Чу зі «Straits Times» та Алан Чон. Вони ретельно вивчили державний архів і розшукали мою кореспонденцію, протоколи важливих зустрічей та інші документи. Ендрю Тан став моїм найціннішим помічником; здібний та спритний, він координував працю дослідників, збирав матеріал та полегшував моє завдання. Пен Гек Чу завжди швидко розшукував потрібні відомості в архівах газети «Straits Times» за 40 років. Через два роки, коли обсяг праці зріс, до дослідників приєднались Волтер Фернанадес та Івон Лім із SPH, а також доктор Гох Ай Тін із Національного університету Сингапуру (НУС).
Вони отримували допомогу від державних службовців, зокрема від Паннера Сельвана з міністерства закордонних справ. Флоренс Лер Чей Кен, працівник канцелярії прем'єр-міністра, та її помічники Венді Тео Кві Джок та Ваіджаянтімала віднайшли мої листи й нотатки, датовані ще 60-ми роками.
Лілі Тань, директор Національного архіву, допомогла дослідникам розшукати документи та аудіоматеріали інших людей (що дали дозволили на це). Крім того, велику допомогу надав персонал бібліотеки НУС, Національної бібліотеки та редакторської бібліотеки «Straits Times»!
Прем'єр-міністр Гох Чок Тон відкрив мені доступ до всіх аудіозаписів та документів у державних відомствах і архівах.
Британський Державний архів у Кью (графство Суррей) надав документи міністерства в справах колоній та міністерства в справах Співдружності, що містили цікаву інтерпретацію подій 1955-1965 років з боку Великобританії.
Денніс Бладворс, старий товариш, колись іноземний кореспондент у «London Observer», переглянув мої чернетки. Він повикреслював повтори та запропонував альтернативи моїм «заїждженим» висловам. Проте Бладворс дав мені право вибирати, що залишати в книжці, а що викинути.
Мої чернетки переглянуло також і молоде покоління редакторів та журналістів газети «Straits Times»: Чеон Йіп Сен (головний редактор), Хан Фук Кван (політичний редактор), Воррен Фернандес, Суміко Тан та Зураїдах Ибрагім; Ірен Hr із «New Paper»; Лім Джим Кун (редактор) та Сен Хан Сонь із газети «Zaobao». Вони внесли багато виправлень, щоб ті, хто ще не народився в час, коли відбувались описані в книжці події, мали змогу відчути та зрозуміти атмосферу цих подій. Хан Фук Кван та Воррен Фернандес покращили стиль викладу спогадів. Шова Лох, редактор-коректор «Times Editions», удосконалив мій синтаксис та виправив недогляди.
Щоб уникнути мимовільної нетактовності стосовно малайських питань, я попросив вичитати чернетки глав, що розповідають про малайців, Гунтора Садалі (редактора газети «Наrian»), членів парламенту від Партії народної дії - Якоба Ібрагіма, Мохамеда Майдіна та Зайнула Абідін Рашида, а також міністра у справах розвитку громад - Абдулаха Тармугі. Я не хотів ранити національні почуття малайців та всіма силами намагався цього уникнути.
Старі колеги, зокрема Гох Кен Сві, Лім Кім Сань, Он Пан Бунь, Отман Вок, Лі Хунь Чой, Рахім Ішак, Моріс Бейкер, Сім Кі Бунь, С.Р.Натан та Нгдіям Тонг Доув, прочитали фрагменти моїх нарисів та внесли потрібні корективи.
Томі Кох, глава дипломатичного корпусу, Чень Хен Чі, посол у США, Кішоре Мах- бубані, постійний секретар (політика) міністерства іноземних справ, та Білахарі Каусікан, заступник міністра іноземних справ, прочитали зверстаний текст та дали чимало корисних пропозицій.
Я вдячний їм, а також багатьом іншим, хто знайшов вільний час, щоб надати поради, з яких я скористався. Але відповідальність за кінцевий результат праці та всі її недоліки несу тільки я.
Упродовж дня я приймав відвідувачів; потрібно було також виконувати інші обов'язки. Левову частку моєї нескінченної праці я писав на комп'ютері вечорами й ночами, коли було покінчено із денною роботою. Часом люди, яким я відсилав свої нотатки, запитували, чи все в порядку з годинником на моєму комп'ютері, оскільки вони отримували повідомлення у 3-ій чи 4-ій годині ранку. Я запевнив їх, що з моїм комп'ютером все гаразд.
Мої особисті помічники - Чеон Чен Хунь та Вон Лінь Хоє - виконували важку працю, друкуючи та передруковуючи мої нотатки. Вони завжди виручали мене, коли виникали проблеми з комп'ютером. Чеон пішов на пенсію, коли було закінчено дві третини книжки. Тоді його замінили Лох Хок Тек та Кох Кіанг Чау. Всім їм довелось пристосовуватись до мого незручного розкладу, який вимагав працювати довгі години після вечері.
Я безмежно вдячний їм усім.
До миті, коли припинилася музика, здавалося, у Сингапурі був звичайнісінький понеділковий ранок. Але о десятій ранку раптово замовкла поп-музика, що звучала по радіо. Приголомшені слухачі почули голос диктора, який урочисто прочитав заяву з 90 слів, що назавжди змінила життя мешканців Сингапуру та Малайзії:
«Оскільки існує невід'ємне право народу на свободу та незалежність, я, Лі Куан Ю, прем'єр-міністр Сингапуру, цим заявляю від імені народу й уряду Сингапуру, що з сьогоднішнього дня, 9 серпня 1965 року, Сингапур завжди буде суверенною, демократичною та незалежною державою, яка ґрунтується на принципах свободи й справедливості та завжди прагнутиме добробуту й щастя для свого народу, який житиме у найсправедливішому та найрівноправнішому суспільстві».
А Тунку Абдул Рахман звернувся до жителів Малайського півострова, що лежить двісті п'ятдесят миль північніше з такими словами: «Сингапур уже не буде частиною Малайзії, а назавжди стає незалежною та суверенною країною, окремою від незалежної Малайзії; уряд Малайзії визнає уряд Сингапуру як незалежний та суверенний уряд і завжди співпрацюватиме з ним».
Відокремлення! Зараз сталося саме те, чого я так пристрасно прагнув. Але як? І чому так раптово? Минуло лише два роки відтоді, як острів Сингапур став частиною нової Федерації Малайзії (котра також включала Північне Борнео, штати Саравак та Сабах).
О десятій ранку того ж дня в столиці Малайзії Куала-Лумпурі Тунку виголосив у парламенті такі слова:
«Нарешті ми усвідомили - перед нами лише два шляхи: чи вчинити репресивні заходи проти уряду Сингапуру або окремих його лідерів, чи те, до чого ми вдаємося зараз, тобто розірвати стосунки з урядом Сингапуру, який виявив нелояльність щодо центрального уряду».
Парламент слухав у повній тиші. Тунку виступав під час першого читання проекту резолюції, що її висунув заступник прем'єр-міністра Тун Абдул Разак, змістом якої було негайно схвалити проекту Конституції Малайзії з поправкою щодо Сингапуру від 1965 року. Близько 13:30 закінчилися друге й третє читання; законопроект було надіслано до парламенту. Парламент розпочав перше читання о 14:30 та закінчив третє близько 16:30. Ян ді-Пертуан Агон1 того ж дня ухвалив його та закінчив конституційні формальності. Таким чином, Сингапур було визнано.
За малайсько-мусульманським звичаєм, чоловік, а не жінка може промовити «talak» («я розлучаюсь із тобою»). Відтак - жінка вільна. Вони можуть примиритися, але якщо чоловік три рази промовив «tаlак» він ніколи вже не зможе знову одружитись з цією жінкою. Три читання в двох палатах парламенту були трьома «talaк», за допомогою яких Малайзія назавжди розлучилась із Сингапуром. Партнери - переважно малайці в Малайзії та китайці в Сингапурі - стали несумісними. їх союз затьмарювали матримоніальні сварки щодо того, чи повинна нова Федерація бути багатонаціональною державою чи в ній переважатимуть малайці.
Відокремлення Сингапуру стало наслідком внутрішньої несумісності, а не юридичних формальностей. Якби сепарація була запланована, запевняю вас, її умови були б продуманими й виваженими. Щоб не залишалося жодних сумнівів щодо остаточності відокремлення, уряд Сингапуру того ж ранку опублікував у офіційній газеті дві заяви. Я попросив про це Тунку, а він погодився. На заявах стояв його особистий підпис. Все це означало, що можливостей для відступу не існувало, навіть якщо б на цьому наполягали інші лідери Малайзії. Коли П.С.Раман, директор радіо та телебачення Сингапуру, отримав ці документи від працівника секретаріату кабінету міністрів, він прийняв рішення: диктори читатимуть їх повністю трьома різними мовами - малайською, китайською (мандаринським діалектом) та англійською - щопівгодини. Впродовж кількох хвилин інформаційні агентства поширили цю новину по всьому світу.
Понеділок 9-го серпня я розпочав із зустрічей з провідними державними урядовцями, головним чином - представниками федерального уряду; моєю метою було повідомити: відтепер міністри Сингапуру беруть керівництво у власні руки. Саме до десятої ранку, на яку було заплановано проголошення заяви, я зустрівся з тими членами дипломатичного корпусу в Сингапурі, яких вдалося швидко зібрати. Я розповів їм про сепарацію та незалежність Сингапуру та попросив, щоб уряди їхніх країн офіційно визнали цей факт.
Коли дипломати пішли, я відвів набік заступника верховного комісара Індії та генерального консула ОАР (єгиптянина) і вручив їм листи для прем'єр-міністра
1 Ян ді-Пертуан Агон (з малайської, «найдосконаліший пан») - титул верховного глави держави. - Прим. ред.
Шастрі та президента Насера^. Тоді Індія та Єгипет разом з Індонезією були провідними країнами в афро-азіатському русі. Ці листи допомогли мені здобути визнання та підтримку цих країн. Індія на моє прохання допомогла з радниками з проблеми підготовки армії, а Єгипет - із створенням підрозділу прибережного захисту.
Близько 12.00 я прибув на прес-конференцію до телерадіостудії, на якій трапилося щось цілком непередбачуване та неочікуване. Після кількох вступних запитань і відповідей хтось із журналістів попросив: «Проясніть для нас хід подій, що призвели до цієї ранкової промови».
Я детально описав свої зустрічі з Тунку в Куала-Лумпурі, що відбулись упродовж останніх двох днів:
«Але ж Тунку сформулював це дуже просто: іншого виходу немає, а якщо ми наполягатимемо на продовженні стосунків, то матимемо великі неприємності... Та я б хотів додати... Бачите, це мить... І щоразу, коли ми повертатимемося до цієї миті - миті підписання угоди, яка відділила Сингапур від Малайзії, це буде мить болю, оскільки протягом цілого життя я вірив у союз цих двох територій. Адже ці народи пов'язані географічно, економічно, а також родинними узами... Ви не проти, якщо ми ненадовго зупинимось?».
Тієї миті мене переповнили емоції. Тільки через двадцять хвилин я зміг заспокоїтись та завершити прес-конференцію. Це не була пряма трансляція, телевізійна трансляція розпочалась лише о 18:00. Я попросив П.С. Рамана вирізати той шмат плівки - епізод, коли я втратив контроль над собою. Втім, він категорично відмовився. Представники преси, як сказав Рамана і так би використали цей епізод та ще би представили його в найгіршому ракурсі. Я побачив у Рамані, відданому Сингапурові вихідцеві з Мадрасу, кмітливого та розумного радника. Я скористався з його поради. Таким чином, чимало жителів Сингапуру та іноземців стали свідками того, як я втратив контроль над власними емоціями. Тоді ввечері мою прес-конференцію, у тому числі цей неприємний епізод, транслювали по радіо та телебаченню Малайзії в Куала-Лумпурі. Для китайців такі вияви чоловічої слабкості взагалі не прийнятні. Але я не зміг утриматись. Була тільки одна розрада - чимало глядачів Великобританії, Австралії та Нової Зеландії симпатизували мені та Сингапуру. Вони цікавились
2 Лал Бахадур Шастрі (1904-1966) - прем'єр-міністр Індії в 1964-1966 роках. Гамаль Абдель Насер (1918-1970), президент Єгипту в 1954-1970 роках. - Прим.ред.
Малайзією ще й тому, що їхні війська захищали її від озброєної Конфронтації (такий евфемізм використовував Сукарно, президент Індонезії, описуючи маломасштабну не проголошену війну проти нової та розширеної «неоколоніалістичної» Федерації).
Ці болісні події, що тривали три дні та три ночі, виснажили мене емоційно. Останній раз я здрімнув у п'ятницю в Куала-Лумпурі, тому був на межі фізичного виснаження, обтяжений почуттям провини. Я відчував, що покинув у Малайзії кілька мільйонів людей: іммігрантів із Китаю, Індії, Євразії та навіть деяких малайців. Я пробудив їхні сподівання, і вони приєдналися до тих сингапурців, котрі чинили опір гегемонії малайців, що й було причиною наших розходжень. Мені було соромно за те, що я залишив наших спільників та помічників; серед них були партійні лідери інших штатів Малайзії, таких, як Сабах, Саравак, Пенанг, Перак, Селангор та Негрі-Сембілан. Разом ми скликали Конвенцію за об'єднання Малайзії, метою якої було відродження суспільства, яке б не базувалося на національному принципі. Ми намагалися створити широку коаліцію, здатну чинити тиск на уряд альянсу в Куала-Лумпурі задля «малайзійської Малайзії», а не - «малайської Малайзії», що було непросто, оскільки домінуючу роль в альянсі відігравала Об'єднана малайська національна організація (ОМНО), яку очолював Тунку. Також мене переповнювали докори сумління й мучила провина за те, що довелося зрадити прем'єр-міністрів Великобританії, Австралії та Нової Зеландії. Упродовж останніх трьох тижнів, коли вони таємн надавали мені та Сингапурові могутню підтримку для мирного розв'язання національного питання в Малазії, я потайки обговорював це відокремлення.
Такі думки мучили мене протягом усіх трьох тижнів наших перемовин із Разаком, заступником Тунку. Поки тривала боротьба бажань, я зберігав незворушність, але коли справу було зроблено, дав волю почуттям.
У мить, коли я дав волю емоціям, торгівці китайського кварталу в Сингапурі святкували перемогу. Вони влаштували феєрверк на честь свого визволення з-під влади малайців із Куала-Лумпура, та встелили вулиці килимом із червоного паперу. Китайськомовна газета «Sin Chew Jit Poh» так прокоментувала цю урочистість: «Можливо, люди хочуть прискорити святкування Zhong Yuan Jie (Фестиваль голодних привидів)», та додала ще один незрозумілий вислів: «Кожне серце має свою власну молитву». Газета «Nanyang Siang Раn» написала: «Серце відчуває навіть тоді, коли йому нічого не повідомляють».
Президент Торговельної палати в Сингапурі Сунь Пен Ям привселюдно схвалив факт відокремлення Сингапуру від Малайзії. Наступного дня його комітет збереться, щоб обговорити фінансування спільного святкування незалежності всіма зареєстрованими торговельними асоціаціями, об'єднаннями, гільдіями та іншими громадськими організаціями. Він сказав: «Взагалі, завдяки останнім політичним подіям бізнесмени відчули значне полегшення».
Інвестори також не відчули мого болю. Відокремлення викликало небачений сплеск активності на фондовому ринку. З того ж першого дня торговельні компанії спільної сингапурсько-малайзійської фондової біржі в Сингапурі та Куала-Лумпурі зареєстрували вдвічі більше угод, ніж за найактивніші дні попереднього тижня. На думку інвесторів, незалежність повинна була піти економіці на користь, тож наступного дня обсяги трансакцій збільшилися ще, а вартість акцій 27 із 25 промислових компаній зросла. 9-го січня після обіду центральні вулиці міста спорожніли. Напередодні я повідомив Джона Лі Кена, комісара поліції Сингапуру, про наближення проголошення незалежності та дав йому листа від Дадо Абдул Рахмана, федерального міністра внутрішніх справ, сказавши йому, щоб надалі він виконував вказівки уряду Сингапуру.
На випадок протесту малайських активістів ОМНО в Сингапурі проти відокремлення Лі Кен розгорнув запасні поліцейські підрозділи, воєнізовані формування, спеціально підготовлені для приборкання заколоту. Маючи досвід двох кривавих повстань минулого 1964 року, люди швидко відчули небезпеку. Присутність спеціальних підрозділів та фургонів із заґратованими вікнами, оснащених водометами, лякала. Чимало людей покинули офіси й пішли додому задовго до кінця робочого дня.
Це був душний, спекотний день - типова погода для серпня. Я був виснажений, проте стійко виконав свої щоденні вправи для зняття напруги. Протягом понад години я забив 150 м'ячів для гольфа в тренувальну мітку, що навпроти Шрі-Темасеку, моєї офіційної резиденції, розташованої в Істані (колись офіційна резиденція губернатора). Це надало мені наснаги та апетиту для вечері, яку я мав перед зустріччю з віконтом Хедом, головою англійської дипломатичної місії Британської співдружності націй у Куала-Лумпурі.
Того ж ранку, о 9:30, мій секретар отримав телефонний дзвінок із офісу Ентоні Хеда, отже, за 30 хвилин до проголошення незалежності. Хед запитав, чи зможемо ми зустрітися по обіді. Я запропонував зустріч о восьмій вечора. Ми домовилися на 19:50.
О 19:50 він приїхав до Шрі-Темасеку (з причин безпеки я тимчасово не мешкав у своєму будинку на Окслі-роуд), де його зустріла моя дочка Вей Лін, десятирічна дівчинка, одягнена в футболку й шорти, що гралася на ґанку.
«Ви хочете бачити мого батька?» - запитала вона лорда Хеда.
Це було дуже доречне неофіційне привітання, оскільки незалежність раптово зробила наші з ним стосунки двозначними. Я вийшов на ґанок, щоб його привітати, коли він виходив із авта, і запитав: «Від імені кого ви будете вести розмову?».
Він відповів: «Ви, звичайно, знаєте, що я акредитований іноземним урядом».
- Так, звісно. Чи маєте ви спеціальні повноваження, щоб розмовляти зі мною з приводу відносин Сингапуру з Великобританією?
-Ні.
- Тоді ця зустріч тет-а-тет є всього лише дружньою розмовою.
- Що ж, як собі хочете.
Так воно й сталося.
Дещо пізніше цього ж самого місяця, описуючи нашу зустріч групі британських та австралійських кореспондентів, я намагався подати її як випадкову зустріч двох опонентів. Насправді ж я мав тягар на серці. Мене дуже вразила витримка Хеда. Його манера поведінки була гідною офіцера королівської гвардії. Під час Суецької кризи 1956 року він був міністром оборони і разом з Ентоні Іденом пішов у відставку, взявши на себе відповідальність за фіаско. Це був справжній англійський аристократ, який умів продемонструвати твердість характеру.
Він доклав неймовірних зусиль, щоб попередити цей провал. Він також зробив усе, щоб налагодити контакт із Тунку і федеральним урядом, та провадив політику союзу з Малайзією. Лорд Хед, як верховний комісар Британії, перебуваючи в постійному контакті з Тункута його міністрами, атакож британським прем'єр-міністром Гарольдом Вільсоном, разом із ними надав мені неабияку підтримку для конституційного розв'язання суперечки між Куала-Лумпуром та Сингапуром. Вони запобігли застосуванню зброї. Без їхньої діяльності наслідки могли б бути зовсім інакшими. Безумовно, відокремлення Сингапуру було не тим, чого прагнув і чого добивався лорд Хед. Але, незважаючи на присутність 63 000 британських військовослужбовців, двох авіаносців, 80 військових кораблів та 20 повітряних підрозділів у Південно-Східної Азії, які мали захищати Федерацію, він не зміг би протистояти силі малайського націоналізму. Адже малайські лідери, включаючи Тунку, боялися, що зазнають поразки, якщо розділять реальну політичну владу з немалайцями. Це було вкрай дратівливе питання. Проте Хед цього не розумів. Зрештою, спочатку я теж цього не усвідомлював. Лише згодом я таки спромігся це збагнути. Я збагнув це раніше за Хеда, тому що довше за нього спілкувався з Тунку, Разаком та Ізмаїлом. Крім того, я розмовляв малайською, а Хед ні. Також раніше я особисто стикався з виявами непорозуміння й суперництва між малайцями та немалайцями, особливо в студентські роки (1940- 1941) в Рафлс-Коледж Просто я краще знав малайців. Тому, коли наприкінці червня 19б5 року я прочитав, що Тунку вирушив до Лондона, то запідозрив - наближається розв'язка.
Наша з Хедом зустріч тривала приблизно годину, протягом якої я намагався йому все це пояснити. Але ж як я міг йому пояснити те, що після моєї зустрічі з Разаком віч-на-віч 29 червня в його офісі в Куала-Лумпурі і в мене залишилась лише мізерна надія на мирне врегулювання наших проблем? І я, і Хед добре себе контролювали та були стриманими в спілкуванні. Він не висував звинувачень у мій бік, а лише висловлював свій жаль стосовно того, що я не повідомив його та його уряд про те, що відбувалось. Мене переповнював смуток за те, що я повинен був приховувати від нього, як розвивалися події останніх трьох тижнів, що призвели до відокремлення. Він також виглядав засмученим. Проте, якщо б я сказав Хеду, що Тунку хотів, аби ми пішли з Малайзії, тоді як я прагнув гнучкішої федерації, він би знайшов спосіб зупинити Тунку, оскільки відокремлення та незалежність Сингапуру суперечили інтересам Великої Британії. Тоді були б расові сутички. Через сімнадцять годин після нашої зустрічі уряд Великої Британії визнав незалежність Сингапуру.
Після того, як Хед пішов, я мав численні телефонні дискусії зі своїми колегами по кабінету. Ми обмінювалися враженнями щодо підсумків дня. Щоб запобігти глибокому розколові в уряді та парламенті, я наполіг, щоб кожний міністр власноручно підписав угоду про відокремлення, адже мені було достеменно відомо, що дехто обома руками виступатиме проти її прийняття.
Але ж я повинен був продовжувати керувати новим Сингапуром. У той день поруч зі мною був мій близький колега Гох Кен Сві. По-перше, ми повинні були розв'язати проблеми зовнішньої безпеки та оборони. Я вирішив об'єднати міністерство внутрішніх справ із новим міністерством оборони, поставивши останній на чолі. Але ж хто виконуватиме обов'язки міністра фінансів? Ми призначили Лім Кім Саня. Наступним питанням було міжнародне визнання та добрі стосунки з тими, хто міг би допомогти забезпечити нашу безпеку та виживання. Ми зійшлися на тому, що С. Раджаратнам, засновник та член Партії народної дії (ПНД), повинен керувати міжнародними відносинами. Ми були приголомшені, не пристосовані до нових реалій; майбутнє лякало нас своєю непередбачуваністю.
Майбутнє здавалось нам безрадісним. Британці завжди керували Сингапуром та Малайєю, з'єднаними дамбою, як однією територією. Малайя була материковою частиною Сингапуру, як Борнео для територій Саравак, Брунеї та Сабах. Всі вони були частиною Британської імперії в Південно-Західній Азії, котра використовувала Сингапур як свій адміністративний та комерційний центр. Зараз ми належали самі собі, а уряд Малайзії мав намір провчити нас за неслухняність, недотримання норм та принципів, що не вписувались в їхню систему цінностей. Ми могли очікувати, що вони позбавлять нас ролі традиційного вузла імпорту та експорту, а також можливості постачати інші послуги. У світі новонароджених держав всі проводять національну економічну політику, всі бажають робити все власноручно та напряму взаємодіяти з головними покупцями і продавцями Європи, Америки або Японії. Як Сингапур виживатиме без своєї материкової частини? І дійсно - як ми збирались жити? Навіть джерело водопостачання було в сусідньому малайзійському штаті Джохар. Пам'ятаю, як на початку лютого 1942 року японська армія захопила там наші резервуари води, деморалізувавши тим британську армію.
Деякі країни народились незалежними. Деякі виборювали незалежність. Сингапурові незалежність нав'язали. Близько 45 британських колоній здійснили урочисті церемонії, щоб формально закарбувати та відсвяткувати факт передачі влади від британського до національних урядів. А ось для Сингапуру день 9-го серпня аж ніяк не був приводом для святкування. Ми ніколи не прагнули незалежності. Менш ніж три року тому, на референдумі ми переконали 70% електорату проголосувати за злиття з Малайзією. Відтоді Сингапур був невід'ємною частиною Федерації, політичний, економічний та соціальний устрої якої не зазнали жодних змін. Нічого не змінилось, крім того, що нас вигнали з цієї Федерації. Ми вважали незалежний Сингапур просто нежиттєздатним. Зараз перед нами повстало гіперважливе завдання - потрібно вижити. Як же ми збирались створити державу з багатомовних емігрантів із Китаю, Індії, Малайзії, Індонезії та інших частин Азії?
Сингапур був маленьким островом, 214 м кв. по лінії відливу. Він процвітав лише тому, що був серцем Британської імперії в Південно-Західній Азії. А після відокремлення став серцем без тіла. 75% нашого двомільйонного населення були китайці, крихітну меншість архіпелагу з 30 000 островів, населяють понад 100 мільйонів малайців або індонезійських мусульман. Ми були китайським островом у малайському морі. Як ми могли вижити в такому недружелюбному середовищі?
Не було ніякого сумніву у ворожості. На додачу до наших проблем індонезійці розширили свою агресивну Конфронтацію проти Малайзії і у вересні 1963 року розпочали маломасштабну війну, яка включала економічний бойкот, терористичні акти командос, що проникли до Сингапуру, військово-повітряний десант у Джохорі. Китайці, що мешкали в Малайзії та Сингапурі, знали, що уряд Індонезії був навіть проти тримільйонного населення китайців в Індонезії.
Тим часом не тільки транзитна торгівля, від якої Сингапур залежав із моменту свого заснування у 1819 році, зіткнувся з сумнівним майбутнім, але й ми втратили свою стратегічну перевагу, потрібну Британії для об'єднання імперії. Зрештою, зникла й сама імперія. Будь-яке раптове згортання британської присутності матиме важкі наслідки для економіки Сингапуру. За оцінками, міністерство оборони Великої Британії витрачало на Сингапур близько 20% ВВП. Британське військове відомство створило 30 000 робочих місць та опосередковано ще 10 000 - персонал, який вів домогосподарство для військових. Вони надали роботу понад 10% робочої сили.
І це тоді, коли високі темпи приросту населення - 2,5% щороку - створювали неабиякі виклики для уряду щодо працевлаштування, освіти, медичного обслуговування та житлового будівництва.
Однак упродовж якогось часу я все ж таки відчував полегшення, адже ми пережили цей день без жодних ексцесів. Я пішов спати після 24.00, але заснути не міг. Лише о другій чи третій ранку втома зморила мене. Втім, час від часу давала про себе знати моя підсвідомість, що намагалася впоратись із проблемами нашої країни. Як я міг їх розв'язати? Навіщо це з нами сталось? Невже це кінцевий результат 40 років навчання, праці та боротьби? Що приховує в собі майбутнє? Мені знадобиться 40 років, щоб знайти відповіді на ці важкі запитання.
Мої перші спогади про те, як мене за вухо тримали над колодязем у дворі будинку, де мешкала моя родина (зараз це Темблинг-роуд в Сингапурі). Мені було приблизно чотири роки.
Я був неслухняним і зіпсував флакон дорогого батькового блідо-зеленого пахучого гелю для волосся. Мій батько був людиною запального характеру; тоді ж від люті взагалі втратив усякий контроль над собою. Він схопив мене за комір, виштовхав з дому до того колодязя і тримав мене над ним. Якими ж міцними були мої вуха, що не відірвалися тоді та не дали мені впасти до того колодязя? Через п'ятдесят років, у 1970 році я прочитав статтю в газеті «Scientific American» про те, що больовий шок активізує нейропептиди, які є в мозку. Вони мовби закарбовують новий досвід у клітини мозку, і він залишається в пам'яті на дуже тривалий час.
Я народився 16 вересня 1923 року в Сингапурі у великому двоповерховому бунгало на вулиці Кампонг-Ява, 92. Моїй матері Чуа Джім Нео було 16 років. Батькові ж, Лі Чін Куну, тоді вже виповнилося 20. Цей шлюб за рік перед цим влаштували їхні батьки. Напевно, обидві родини вважали їх чудовою парою, тому пізніше одружили молодшу сестру мого батька з молодшим братом моєї мами.
Мій батько виховувався як син багатіїв. Пізніше він хизувався перед нами, що в молодості отримав від свого батька безлімітний рахунок у «Robinsons» та «John Little», двох найдорожчих магазинах на Рафлс-сквер, де він міг купити все що заманеться. Він навчався в інституті св. Йозефа, місіонерському католицькому закладі, створеному в 1852 році братами Де Ла Салль. Батько згадував, що коли він отримав атестат про середню освіту, це стало для нього закінченням формального навчання - на превеликий жаль його мами та його самого. Не отримавши фахової підготовки, він зміг влаштуватися тільки на посаду завідувача складу в компанії «Shell Oil». Тоді ж велика економічна криза зруйнувала багатство обох родин.
Історія моєї сім'ї в Сингапурі починається з мого зразкового прадіда Лі Бок Буна, який був хакком. Хакки - це ханські китайці з північної та центральної рівнинних частин Китаю, які близько 700 - 1000 років тому емігрували до Фуцзяні, Гуандуна та інших південних провінцій. Тим же, хто запізнився, нічого не залишалось, як облаштуватись на менш плідних пагорбах, ще не заселених місцевими мешканцями. Згідно з написом на його могилі, розташованій неподалік від будинку, який він збудував у Китаї, Лі Бок Бун народився 1864 року в селі Тангксі в Дабу, який належить до Гуандуна. Він емігрував до Сингапуру на китайській джонці. З моменту, як у 1870 році він одружився з китайською дівчиною Сеоу Хуан Нео, народженою в Сингапурі у родині хаккського торгівця, про нього залишилося зовсім мало відомостей.
У1882 році він дійшов висновку, що заробив досить грошей, аби повернутися до свого рідного села в Китаї, збудувати великий будинок та стати місцевим аристократом. Однак його дружина не мала жодного бажання розлучатись зі своїми рідними та покидати Сингапур. Як розповідав мій дідусь, якому тоді було десять років, діти разом із матір'ю знайшли притулок у родичів в Ах-Худ-Роуд. А Лі Бок Бун повернувся до рідного селища в Китаї один. Там він одружився вдруге, збудував великий будинок та вчасно купив собі титул молодшого мандарина. У нього навіть був портрет, на якому його зобразили в строї мандарина. Портрет та іншу картину, де зображено розкішний традиційний китайський будинок із внутрішнім двориком та дахом із сірої черепиці, він надіслав до Сингапуру. Картина з будинком загубилася, але портрет мого прадіда зберігся досі.
Мій дідусь Лі Хун Леон, якого я називав Кун, що в перекладі з китайської означає «дідусь», народився в Сингапурі 1871 року, та, за свідченням мого батька, навчався в Інституті Рафлса, дійшовши до п'ятого класу, сьогодні це відповідає неповній середній освіті. Він розповідав мені, що після закінчення школи працював помічником аптекаря, а через п'ять років став скарбничим на кораблі, який курсував між Сингапуром та Нідерландською Ост-Індією. Корабель належав компанії «Heap Eng Moh Shipping Line», якою володів китайський мільйонер, цукровий магнат з острова Ява Оеї Тіон Хам.
Між плаваннями він одружився з моєю бабусею Ко Леїм Ніо. Це сталося в Семарангу - місті в центральній Яві. Зберігся документ голландською мовою, датований 25 березня 1899 року, виданий у суді Семарангу, який засвідчує дозвіл на одруження 16-річної Ко Леїм Ніо з 26-річним парубком Лі Хун Леоном. Одруження відбулося 26 березня 1899 року. Мій батько народився в 1903 році в Семарангу, Нідерландській Ост-Індії. Він був британський підданий, адже його батько Кун походив із Сингапуру. Відразу ж після народження сина Кун разом із дружиною та дитиною назавжди повернувся до Сингапуру. Його ставки зросли, щойно він завоював довіру Оеї Тіон Хама, який призначив його своїм повіреним в Сингапурі. Кун згадував, що Оеї довіряв йому до такої міри, що 1926 року доручив управляти $150 000 - величезною на той час сумою, перерахованою на користь фонду Інституту Рафлса.
Я ніколи не вагався в тому, ким більше захоплююсь - батьком чи дідусем. Мій дідусь мене дуже любив і пестував. Батько ж - навпаки, вихований у родині з жорсткими правилами, був зі мною дуже суворим. Дідусь отримав велику спадщину, а батько залишився лише сином багатого чоловіка, який усього досяг сам.