Сингапурська історія:Із третього світу в перший. Мемуари Лі Куан Ю. Том 2 (2011)

]]>Замовити книгу "Сингапурська історія:Із третього світу в перший. Мемуари Лі Куан Ю. Том 2" в інтернет-магазині "Книги для саморозвитку"]]>

Читати фрагмент книги "Сингапурська історія:Із третього світу в перший. Мемуари Лі Куан Ю. Том 2":

(Ця книга - історія надзвичайних досягнень Лі Куан Ю, однієї з культових постатей сучасної Азії. Мотиви та при¬пущення, які зумовлювали ті чи інші дії сингапурського лідера, можуть викликати чимало суперечок. Проте одне безсумнівно: вони дають змогу багато чого дізнатися».
- Генрі А. Кіссинджер
Коли 1965 року крихітний Сингапур отримав незалежність, мало хто вірив у можливість його виживання. Утім як же так сталося, що сьогодні колишній британський колоні¬альний порт - це процвітаючий азійський мегаполіс, який не лише має одні з найкращих у світі авіалінії, аеропорт та найжвавіший торговельний порт, але й посідає четверте місце за розміром реального доходу на душу населення? Історію цієї трансформації розповідає в книзі своїх мемуа¬рів Лі Куан Ю - харизматичний та суперечливий батько-за- сновник Сингапуру. Сьогоднішній Сингапур, який виріс на суміші протиріч колоніалізму, спустошення, полишеного Другою світовою війною, загальної бідності й безладу, що настали після виведення британських військ, сприймаєть¬ся як місто майбутнього. Дивовижну історію про це розпо¬віла людина, яка не тільки все це пережила, але й безстраш¬но йшла вперед, перетворюючи мрії на реальність.
На підставі особистих записів, а також раніше неопубліко- ваних урядових документів та офіційних звітів Лі детально розповідає про надзвичайні зусилля, які знадобилися ос¬трівній державі-місту, щоб вижити в непрості часи.
Лі описує, як він разом із членами свого уряду зупиняв комуністичну загрозу, що ставила під сумнів безпеку молодої країни, та започатковував важкий процес творення держа¬ви. Як прокладалися головні магістралі через терени, на яких доти були лише болота, як формувалася армія з на¬селення, розділеного расовими та ідеологічними відмін¬ностями, як викорінювалася корупція - останній залишок колоніальної епохи, як люди масово забезпечувалися дер¬жавним житлом, як поставали національна авіакомпанія й аеропорт.
У своїх мемуарах Лі відверто розповідає, як він рішуче долав політичних опонентів; він також не приховує своїх часто неортодоксальних поглядів на права людини, де¬мократію й спадкову інтелігенцію, прагнучи завжди «бути правим, а не політично правильним».
(Продовження на останній обкладинці)  
Про автора та його мемуари
«Назва цієї книги "Із третього світу в перший" відбиває мрію всіх країн, що розвиваються, яка, на жаль, стає реальністю лише для одиниць. До них належить і Сингапур. Ось чому ця розповідь про перші роки його незалежності, написана батьком-засновником Лі Куан Ю, буде цікавою для людей з інших країн, що розвиваються, а також всім, кого цікавить доля таких країн. Відзначу також чудову ясність викладу та свіжість літературного стилю автора», - КофіА.Аннан, генеральний секретар ООНу 1997-2007роки.
«Почавши понад сорок років тому, Лі Куан Ю перетворив тодішню бідну й немічну колонію на сяючу, багату й сучасну світову столицю, притому що весь цей час Сингапур перебував в оточенні ворожих держав. Завдяки своєму видатному гострому інтелектові Лі Куан Ю став одним із найповажніших та найчастіше цитованих державних діячів світу. Цю книгу має обов’язково прочитати кожний студент сучасної Азії», - Руперт Мердок, голова правління та виконавчий директор «News Corporation».
«Лі Куан Ю є одним із найвизначніших та найталановитіших людей, із якими мені довелось зустрітись. "Сінгапурську історію" обов’язково повинні прочитати ті люди, кого цікавить правдива історія становлення успішної азійської держави. Ця книга дає нам також змогу зрозуміти хід мислення одного з найпрониклівиших політичних діячів XX сторіччя», - Джордж Бум, президент США, 1989-93роки.
«Перебуваючи при владі, я прочитала й проаналізувала всі промови Гаррі. Йому чудово вдалося розвіяти туман пропаганди, з досконалою чіткістю сформулювати найак¬туальніші питання та знайти шляхи їх розв’язання. Він ніколи не помилявся...», - Мар- гарет Тетчер, прем'єр-міністр Великої Британії, 1979-90роки.
«Методу, як за ЗО років підвищити рівень прожиткового мінімуму до одного з найви¬щих у світі, не існує. Джерелом цього досягнення є дар однієї людини, пана Лі Куан Ю, який перетворив місто на державу... Пан Лі об’єднав довкола себе найкращі уми, інкор¬порував найдосконаліші стандарти в систему управління державою», - Жак Ширак, президент Франції, 1995-2007роки.
«Щирий, освічений, переконливий, видатний - саме завдяки цим якостям Лі Куан Ю здобув визнання політичних лідерів цілого світу, а книга його мемуарів стала для ба¬гатьох із них настільною. Це захоплююча оповідь про Сингапур. Книга дасть змогу читачеві глибше зрозуміти природу влади, правильніше оцінювати політиків цілого світу, навчить, як аналізувати заплутані питання та вести за собою людей. Це дійсно ви¬датна книга, написана видатною людиною», -Джордж П. Шульц, державний секре¬тар США, 1982-89роки.
«Лі Куан Ю, один із найвидатніших політичних діячів країн Тихоокеанського басей¬ну, написав надзвичайно захоплюючі мемуари, які спонукають багато над чим замисли¬тись», -ДжеральдР. Форд, президент США, 1974-77роки.
«Лі Куан Ю став для мене безцінним товаришем і радником. Завдяки власній рішу¬чості, енергії та проникливості він завоював повагу і сингапурців, і тих, хто мешкає да¬леко за межами цього регіону.
Лі Куан Ю - не тільки видатна політична фігура, але й блискучий мислитель. Він роз¬криває нам багато моментів, якими ми керуватимемося в майбутньому. Сподіваюсь, що його спогади та думки знайдуть шлях до широкого кола вдумливих читачів», - Тельмут Коль, канцлер ФРН1982-90роки, канцлер off єднаної Німеччини, 1990-98роки.
«Лі Куан Ю має дивовижно глибоке розуміння політичного й економічного устрою. Чимало американських та європейських лідерів скористалися з його доробку. Це стосується насамперед його визначення Китаю як світової держави, а також його аналізу й тлумачення азійських цінностей», - Тельмут Шмідм, канцлер ФРН; 1974-82роки.
«Це історія людини, яка практично одинцем збудувала велику націю. Це перший у світі підручник на тему "Як збудувати державу". Пан Лі був також для нас чудовим другом і часто проникливим спостерігачем за розвитком подій у Японії. Японські читачі побачать у тій книзі не лише свій сучасний колективний образ, але й майбутній портрет - нібито див¬лячись на себе пронизливим оком цього політичного лідера», - Киїчі Міязава, прем'єр- міністр Японії, 1991-93рот, міністр фінансів, 1998-2003роки.
«Щоразу, коли я зустрічався з паном Лі Куан Ю, мене дійсно вражав його інтелект, бачення майбутнього та глибина розуміння історії й суспільства. Немає значення, де саме ваше місце в політичному спектрі, з цієї книги ви дізнаєтеся багато цікавого про те, як мудрий керівник перетворив крихітну країну на процвітаюче сучасне суспільство, про¬вівши її через рифи та скелі світової політики», - Кім Де Чжу», президент Республіки Корея, 1998-2003роки.
«Пан Лі Куан Ю є однією з провідних постатей у сучасній історії Південно-Східної Азії. У багатьох випадках його діяльність визначила напрямок подій у цьому регіоні», - Прем Тінсуланонд, прем'єр-міністр Таїланду, 1980-88рот.
«Уміння перетворити кризу на конкурентну перевагу відрізняє талановитого державного діяча від посереднього. "Сінгапурська історія" розповідає про життя й підходи цього великого лідера», - Сиддхі СаветСША, міністр закордонних справ Таїланду; 1980-90роки.
«Його внесок у справу зміцнення економічних зв'язків між країнами Південно-Схід¬ної Азії неможливо переоцінити. Його останні мемуари - це глибоке проникнення в іс¬торію і політику регіону, а також та нова, свіжа їх інтерпретація, яка спонукає задуматись над багатьма речами», - ЧуанЛікпаї, прем'єр-міністр Таїланду; 1992-95,1997-2001.
«Ваші спогади вразили мене своїм надзвичайним змістом. Ніхто не може закинути вам упередженого чи нечесного ставлення до супротивників», - д-р Гох Кеи Сві, за¬ступник прем'єр-міністра Сингапуру, 1973-84роки.
«Бачення Лі, його політична проникливість та вміння мислити стратегічно пере¬творили Сингапур із торговельної факторії на успішну націю, що процвітає сьогодні, оточена повагою інших», - ТунДаїм Зайнуддин, міністр фінансів Малайзії, 1984- 91 роки, міністр з особливих питань із червня 1998року та міністр фінансів із січня 1999року.
«Ці спогади дають унікальну можливість зазирнути в історію сучасного Сингапуру й дізнатися про роздуми одного з видатних лідерів XX сторіччя. Я впевнений, що кожен, хто прочитає цю книгу, отримає велике задоволення», - ТоніБлер, прем'єр-міністр Ве¬ликої Британії, 1997-2007роки.
«Судження Лі Куан Ю щодо політичних діячів, ізякими йому довелося співпрацювати впродовж тривалого часу, зокрема прем’єр-міністра Великобританії та президента Спо¬лучених Штатів, - приголомшують», - ЕдвардХіт, прем'єр-міністр Великої Британії, 1970-74роки.
з
«Це людина, до якої уважно дослухаються західні лідери», - Джеймс Каллаге», прем'єр-міністр Великої Британії, 1976-79роки.
«Гаррі Лі був та залишається одним із найвидатніших лідерів другої половини XX століття. Йому пощастило заручитися підтримкою групи міністрів з екстраорди¬нарними здібностями, які б стали окрасою уряду будь-якої високорозвинутої країни», - Малкольм Фрезер, прем'єр-міністр Австралії, 1975-83роки.
«Його проникливий розум, у якому поєдналися всі найкращі китайські та британсь¬кі традиції, уможливив тріумф політичного прагматизму. Завдяки цьому уряд Сінгапу¬ру став зразком - і то далеко за межами Азії», -ДеннісХілі, міністр фінансів Великої Британії, 1974-79роки.
«Ця книга є обов’язковою для тих, хто хоче зрозуміти особливості азійського мис¬лення», -РобертХоук, прем'єр-міністр Австралії, 1983-91роки.
«Кожна частинка цієї праці є проникливою, вражаючою, впевненою та мудрою. Зре¬штою, цього ми й чекали від такого видатного автора», - Пал Кітииг, прем'єр-міністр Австралії, 1991-96роки.
«Це історія про людину та її країну. Коли Лі Куан Ю повернувся до Сингапуру, це були руїни імперії. Зараз він і його країна - геополітичні стрижні світового масштабу. Ці ряд¬ки такі ж раціональні й стримані, як і він сам», -Девід Лате, прем'єр-міністр Нової Зеландії, 1984-89роки,
«Мемуари Лі Куан Ю, сповнені прикладами його спостережливості й мудрості, є невід’ємною частиною історії його унікальної та важливої держави - історії, що три¬ває», -ДжеймсА» БейкерІІІ, державний секретар США, 1989-92роки.
«Його мемуари є дзеркалом подій міжнародного політичного життя, над якими роз¬мірковує один із найвидатніших політичних діячів нашої епохи», - Персі Кредок, рад¬ник британського прем'єр-міністра з питань зовнішньої політики, 1984-92роки.
«Лі Куан Ю - політик, який створив успішну націю. Він знав кожного. Він досяг ней¬мовірних речей, а його спогади віддзеркалюють правду», - Вільям Різ-Могг, редак¬тор газети «Times» у Лондоні, 1967-81роки.
«Можливо, він та доктор Кіссинджер - це єдині політики, для яких після того, як вони відійшли від влади, відкриті двері голів кожного уряду та держави в будь-якій країні світу, - Пітер Керрингтон, міністр закордонних справ тау справах Співдружності Великої Британії, 1979-82роки.
«Сам він справедливо зазначає, що не існує книги про те, "як збудувати державу". Втім, з його власної розповіді стає зрозуміло, як він перетворив крихітний острів Син- гапур на нову державу. Ця книга містить чимало ідей самого автора та інших світових лідерів, яким він давав поради щодо найважливіших питань сьогодення», -Джеймс Волджер, прем'єр-міністр Нової Зеландії, 1990-97роки.
«Його розповідь про бурхливі події другої половини сторіччя в Азії... є хронікою, на¬писаною в притаманному йому "фірмовому' гострому й проникливому стилі; багато з його оцінок мають суперечливий, навіть вибуховий характер», - Чарльз Пауелл, осо¬бистий секретар прем'єр-міністра Великої Британії, 1984-91роки.
«Він отримав визначну перемогу над комуністами Сингапуру та створив найвидат- ніше місто-державу з афінських часів», - Філій Мур, заступник верховного комісара Великої Британії в Сингапурі, 1963-65роки.
«Лі Куан Ю заслуговує на визнання ще й за те, що вчасно усвідомив роль інформаційних технологій для розвитку Сингапуру. Під його керівництвом Сингапур перевів бюджетний сектор із готівкової виплати заробітної платні на систему прямих депозитів; це завдяки йому в сингапурських школах на кожних двох учнів припадає один комп’ютер, а кожна домівка підключена до лінії широкосмугового зв’язку», - Скотт Мак-Нілі, президент «Sun Microsystems, Inc».
«У світі сьогодення на рівних із першими можна бути при наявності двох речей: Інтернету й освіти. Прем’єр-міністр Лі Куан Ю є лідером міжнародного масштабу, який добре це розуміє і використовує потенціал Інтернету, щоб забезпечити Сингапурові ви¬живання та успіх в економіці, основою якої є Інтернет», -Джои Чемберс, президент та виконавчий директор «Cisco Systems».
Також видано:
Сингапурська історія. Мемуари Лі Куан Ю. Том 1. К.:
Видавництво Олексія Капусти
(підрозділ «Агенції „Стандарт”») - 2007.
Із третього світу в перший
From Third World to First
The Singapore Story: 1965-2000
Memoirs of
Lee Kuan Yew
Singapore
Press Holding    Times    Edition
Із третього світу в пертий
Сингапурська історія: 1965-2000
Мемуари
Лі Куан Ю
Переклад з англійської Катерини Сисоєвої
КНИЖКОВЕ
ВИДАВНИЦТВО ОЛЕКСІЯ КАПУСТИ £
Київ
Видавництво Олексія Капусти 2011 
УДК 32 (592.36) (092)
ББК 66.1 д (5 СіН)
Л55
Загальна редакція: Людмила Савицька Літературне редагування: Наталія Пуряєва Обкладинка, оригінал-макет: Андрій Янович Верстка: Олександр Кохан
Із третього світу в перший. Сингапурська історія: 1965-2000. Мемуари Лі Куан Ю.
Том 2/ Пер. з англ. К. Сисоєва. - К: Видавництво Олексія Капусти - 2011. - 684 с.
Другий том мемуарів Лі Куан Ю «Із третього світу в перший» присвячений періоду з 1965 по 2000 рік У книзі детально розповідається, як відбувалося творення й становлення сучасного Сингапуру (сьогодні однієї з процвітаючих держав світу) в найнесприятливіших умовах, коли всі передрікали крихітній острівній державі-місту, позбавленій будь-яких природних ресурсів, економічний колапс і залежність від могутніших за нього сусідів. Один із наріжних каменів успіху Сингапуру - це принцип жорсткого ке-рування соціальним розвитком, який послідовно втілював Лі Куан Ю, за що подекуди зазнавав нищівної критики Заходу.
Книга містить міркування, підходи й погляди цього видатного політичного діяча щодо різноманіт¬них аспектів творення успішних нації та держави, а також його осмислення окремих важливих політич¬них подій.
ISBN 978-966-2469-05-9 (укр.)    УДК 32 (592.36) (092)
ISBN 981-204-984-3 (англ.)    ББК бб.ід (5 СіН)
Л55
Всі права застережено. Жодна частина цієї книги не може бути відтворена у будь-якій формі, повністю чи частково без письмової на то згоди власника авторских прав.
Copyright © 2000 Lee Kuan Yew. All rights reserved. No part of this publication may be reproduced, stored in a retrieval system, or transmitted, in any form or by any means, electronic, mechanical, photocopying, recording or otherwise, without the prior written permission of the copywriter owner. This translation is published by arrangement with Ukrainian Gas Distribution Networks.
© Катерина Сисоєва,
переклад українською мовою, 2009.
© ООО «АА Плюс», переклад, дизайн, 2009. ]]>http://www.books.web-standart.net]]> + 380(044)225-03-20
ГохКен Сві, С. Раджаратнам,
Хонь Сюй Сень,ЛімКт Сань, ЕддіБаркер,
Тох Чінь Чай, Он Пан Бунь та Отман Вок - це мої колеги зі «старої гвардії»; разом ми перетворили сингапурську історію на реальність

Генрі А. Кіссинджер - Вступне слово
У другій половині XX сторіччя, коли з’явилася сила-силенна нових держав, уперше за всю світову історію міжнародна політика та економіка стали в буквальному сенсі гло¬бальними. Мало того: з появою новітніх технологій майже кожна країна отримала можливість брати участь у подіях, що відбуваються десь у світі, тієї ж миті, коли вони відбуваються.
На жаль, той інформаційний вибух, який ми спостерігали, не супроводжувався на¬копиченням знань в окремих осіб або країн, тобто континенти взаємодіють між собою, але не обов’язково розуміють один одного. Через поширення по всьому світу одних і тих самих технологій люди чомусь вважають, що політичні курси та навіть культури повинні стати однорідними. Окремі країни (особливо це стосується Старого Світу, дер¬жави якого існують не одну сотню років) стали жертвою спокуси зігнорувати історію й почали прикладати до всіх новонароджених країн мірку власних цивілізацій. Чи не надто часто ми забуваємо, що установи Заходу не з’явилися у всій своїй довершеності вчора - вони розвивались століттями, що визначали кордони й закони, конституційні засади та основні цінності суспільства?
Але історію не варто зневажати. У країнах Заходу соціальні інституції формувалися поступово, тоді яку новостворених країнах їх приведено до дії вже в допрацьованій фор¬мі. На Заході розвиток громадського суспільства відбувався паралельно з тим, як наби¬рала сучасної сили держава. Тому там сформувалися представницькі установи, що обме¬жили державну владу питаннями, з якими суспільство не могло впоратися самостійно. Політичні конфлікти стали слабшати, коли в людей з’явилися спільні важливі цілі.
Історія ж багатьох країн - колишніх колоній - складалась інакше. Завдання, що їх на Заході розв’язували століттями, потрібно було реалізовувати за десять-двадцять років, і то за значно складніших умов. У країнах, де суспільна історія - колоніальне правління, особливо якщо їхнє суспільство складається з багатьох етнічних груп, створення полі¬тичної опозиції часто вважають радше замахом на політичну конституційність держа¬ви, аніж загрозою для конкретної влади.
Це дуже добре доводить приклад Сингапуру. Як основна військово-морська база Великої Британії на Далекому Сході, він не мав жодних шансів, жодної надії стати незалежною державою, аж поки Друга світова війна не призвела до колапсу влади європейських держав і перекроювання політичної карти Південно-Східної Азії. Під час першої хвилі деколонізації Сингапур увійшов до складу Малайї, але потім стало зрозуміло, що китайська більшість Сингапуру - надто потужна внутрішня загроза для країни, що намагається визначити себе як «країна з малайською більшістю». Малайя ви¬вергнула з себе Сингапур, тому що не змогла дати собі раду з таким чисельним китайсь¬ким населенням або ж (назвемо речі своїми іменами) виявилася неспроможною навчи¬ти Сингапур підкорятися, навіть якби він все ж таки став частиною пізніше створеної Федерації Малайзія.
Але як запевняє нас історія, раціональні розрахунки багатьох пересічних людей одним махом може перекреслити непересічна людина. Коли йдеться про Лі Куан Ю, «батька» Сингапуру як незалежної держави, у давній суперечці, що саме визначає хід подій - обставини чи особистість - терези схиляються на користь останньої. Тогочасні обставини навряд чи могли бути гіршими. Розташований на піщаній мілині, без жодних природних ресурсів, у 50-их роках Сингапур мав лише одне - багатомов¬не населення, кількістю трохи більше за мільйон (сьогодні тут проживає три), яке на 75,4% складалося з китайців, 13,6% - з малайців та 8,6% - індійців. На півдні Сингапур сусідував з Індонезією, населення якої вже досягло понад 100 мільйонів (на сьогодні воно майже подвоїлося); на півночі - з Малайєю (пізніше - Малайзією), в якій про¬живали 6,28 мільйона жителів. Чи не найменша країна у Південно-Східній Азії, Синга¬пур, здавалося, був приречений стати сателітом одного з могутніх сусідів, якби взагалі спромігся зберегти свою незалежність.
Проте Лі Куан Ю був іншої думки. Кожна велика перемога, перш ніж вона перетво¬риться на життя, існує у мріях. У його мріях існувала країна, яка не тільки виживе, але й підніметься вище за інші. Її природними ресурсами мали стати розум, дисципліна та винахідливість жителів. Лі Куан Ю мобілізував своїх співвітчизників на виконання за¬вдань, про які вони раніше навіть і не замислювались: спершу розчистити своє місто, а потім скерувати всі зусилля на подолання ворожнечі між сусідами, що існувала від самого початку, а також на подолання етнічних бар’єрів усередині сингапурського суспільства. Сьогоднішній Сингапур - це доказ його правоти. Щорічний прибуток на душу населення зріс із менше ніж 1 000 доларів на час набуття незалежності до май¬же 30 000 доларів сьогодні. Сучасний Сингапур займає найвищий щабель за своїми технологічними та науковими досягненнями порівняно з іншими країнами Південно- Східної Азії і є центром міжнародної торгівлі.
Ця книга - розповідь Лі Куан Ю про те, як йому все це вдалося. Він провів кора¬бель Сингапуру через небезпечні рифи, бо розумів не тільки потреби свого власного суспільства, але й вимоги та мотиви, якими керувалися сусідні країни. У цій книзі ав¬тор уважно розглядає питання Індонезії й падіння її президента Сухарто, доклад¬но розповідає про своє знайомство з Китаєм та його лідерами. Його розповідь про безплідну спробу Сингапуру створити місто-сателіт у Сучжоу надзвичайно яскраво демонструє труднощі, пов’язані зі злиттям ринкової економіки навіть такого дружньо налаштованого партнера, як Сингапур, з політичними та соціальними реаліями Ки¬таю - того Китаю, яким він був на півшляху від Мао Цзедуна до реформ.
Лі Куан Ю не був би вірний собі, якби щиро й беззастережно не проаналізував відмінності між індивідуалізмом Заходу та соціальним зрощенням, властивим для ба¬гатьох азійських країн, у тому числі для Сингапуру. Він не просить нас змінити свої стереотипні уявлення; він лише хоче, щоб ми не застосовували їх до суспільств із відмінною від наших історією й потребами.
Через ці свої погляди Лі Куан Ю зазнав неабиякої критики з боку Заходу. Ті з нас, хто шанує наші цінності, одночасно усвідомлюючи труднощі, які спіткали молоду країну, що належить до іншої культури, залишають питання, чи були в цієї людини інші можливості вибору, на суд історії. Проте не забуваймо: ціле покоління стало свідком того, що кожний американський лідер, який мав справу з Лі Куан Ю, одержував неабиякі вигоди від того, що сингапурський лідер у площині міжнародних питань ідентифікував майбутнє своєї країни з долею світових демократій і чинив це не пасивно, а роблячи значущий політичний внесок у баталії, які розгорталися в рамках історії нашого часу 
Передмова
Я написав цю книгу для молодого покоління сингапурців - тих, хто сприймає стабіль¬ність, зростання й успіх як належне. Я хотів, щоб вони знали, як важко було маленькій країні без жодних природних ресурсів, площею 640 квадратних кілометрів вижити в оточенні більших сусідів - новостворених країн, кожна з яких утілювала націоналіс¬тичну політику.
Ті, хто пережив лихоліття війни 1942 року і японську окупацію, а відтак створював нову економіку Сингапуру, позбавлені оптимізму, притаманного молоді, для котрої ус¬піх Сингапуру є чимось беззастережним. Ми не можемо забути, що громадський поря¬док, особиста безпека, економічний і соціальний розвиток та процвітання не з’явилися самі по собі, що вони є результатом невпинної праці й уваги, яку приділяє всім питан¬ням чесний та ефективний уряд, обраний народом.
У попередній книзі я описав роки свого навчання в довоєнному Сингапурі, японсь¬ку окупацію, політичну коловерть, спричинену комуністами, та міжнаціональні кон¬флікти, які прийшли їй на зміну під час двох років перебування Сингапуру у складі Малайзії.
Японська окупація (1942-45) сповнила мене ненавистю до тих жорсткостей, які Сингапур зазнав від «братів» азійського походження, розбудила в мені націоналізм, са¬моповагу й почуття обурення класовою несправедливістю. Чотири роки, проведені в Британії під час подальшого навчання, лише посилили в мені рішучість позбутися бри¬танських господарів-колоніалістів.
Я повернувся до Сингапуру в 1950 році, впевнений у своїй правоті, але не усвідомлюючи підводних рифів і ризиків, що їх приховувало в собі майбутнє. Мене, як і ще багатьох із мого покоління, з головою поглинула хвиля антиколоніальної боротьби. Я увійшов до світу профспілок та політичної боротьби, сформував політичну партію і у віці 35 років, 1959 року, зайняв посаду прем’єр-міністра уряду, вперше за історію Сингапуру обраного самостійною країною. Ми з друзями сформували Об’єднаний фронт із комуністами. З самого початку ми знали: колись настане час розійтися й спо¬кутувати зроблене. Коли ж ця година прийшла, розпочалась війна не на життя, а на смерть, і нам пощастило, що ми вийшли з неї непереможеними.
Тоді ми пов’язували своє майбутнє з Малайєю; отже, у вересні 19бЗ року ми об’єдналися з нею, сформувавши Малайзію. Через рік, у липні 1964 року, Сингапуром прокотилася хвиля міжнаціональних сутичок між китайцями та малайцями. Ми по¬трапили в пастку: не мали іншого виходу, як боротися з малайськими екстремістами з правлячої партії - Об’єднаної малайської національної організації (ОМНО), що рішуче обстоювали Малайзію під правлінням малайців. Сили були нерівними. Щоб вистояти проти зброї ОМНО - громадських заколотів, якими вона намагалася підломити нас, ми підняли немалайців та малайців усієї Малайзії, скликавши Конвенцію за об’єднання Малайзії, щоб боротися за «Малайзію для малайзійців». У серпні 1965 року перед нами залишився лише один шлях - піти.
У період залякувань і громадських підбурень, наші люди загартувалися й були го¬тові перенести всі тягарі незалежного плавання. Той травматичний досвід міжнаціо¬нальних сутичок налаштував мене і моїх колег з іще більшою рішучістю будувати ба¬гатонаціональне суспільство, здатне забезпечити рівноправ’я всім своїм громадянам, незалежно від їхньої раси, мови чи релігії. Саме довіра народу стала для уряду основ¬ною рушійною силою.
У цій книзі розповідається про тривалі роки важкої кропіткої праці, коли ми намага¬лися найти спосіб зберегти незалежність і вижити без Малайзії. Щоб за три десятиріччя пройти шлях від злиднів до процвітання, нам доводилося долати перепони, які здавали¬ся нездоланними.
Після 1965 року для нас настав час непевності й тривоги, коли ми з гарячковою на¬пругою намагалися стати на ноги. Ми зітхнули з полегшою в 1971-ому, коли зрозуміли, що в країні вистачає робочих місць навіть без британських військових частин, які пішли з Сингапуру. Але лише після того, як ми спромоглися подолати нафтову кризу 1973 року, коли ціни на нафту підвищилися в чотири рази, прийшло усвідомлення: так, ми здатні впоратися самі. Після того була праця - важка, напружена; було планування, була й імпровізація. Ми шукали нестандартного шляху, щоб утвердитись як життєздатна держава, приваблива для розвинутих індустріальних країн в плані інвестицій і торгівлі, а також якуспішний транзитний центр, через який по нашому регіону розповсюджува¬лися товари, послуги та інформація.
Отже, ми поступово зростали. У1959 році, коли я ступив на посаду прем’єр-міністра, наш валовий національний продукт на душу населення становив 400 американських доларів, в 1990-ому (коли я пішов з посади) - понад 12 200, а в 1999-ому - вже 22 000. Період нашого зростання збігся з часом докорінних політичних та економічних змін у світі. У матеріальному плані ми перестали бути вбогою країною третього світу. Про¬те знадобиться принаймні ще одне покоління, щоб рівень розвитку нашого мистецтва, культури й соціальних стандартів повною мірою відповідав би рівню інфраструктури розвиненої країни, яку ми створили в Сингапурі.
Під час холодної війни, у 1960-70 роках, коли було ще зовсім незрозуміло, хто ж візьме гору, ми орієнтувалися на Захід. Завдяки бар’єру, що поділив світ за холодної війни, нам було легше вижити на світовій арені, бо наші найближчі сусіди виступали проти комуністів, а отже, всі ми користувалися міжнародною підтримкою з боку Амери¬ки, Західної Європи та Японії. Наприкінці 80-их стало зрозуміло: ми на боці переможців.
Ця книжка - не підручник з побудови економіки, армії чи країни. Це доклад¬на розповідь про проблеми, які спіткали мене і моїх колег, а також про те, як ми їх розв’язували. Попередню мою книжку написано в хронологічному порядку. Для цієї та¬кий підхід виявився неможливим - тоді вона була б загрубою. Тож я писав її по окремих темах, щоб втиснути події 30 років у 750 сторінок. 
Подяка
Ендрю Тань Кок Кіон розпочав дослідження, що передували написанню цих мемуарів, у 1995 році. Тоді він працював в адміністративній службі Сингапуру, яка направила його до SPH (Singapore Press Holding) - мені на допомогу. Прем’єр-міністр ГохЧокТун допоміг мені отримати дозвіл на роботу з усіма документами й аудіозаписами, що зберігаються по міністерствах та архівах. Працівник канцелярії прем’єр-міністра Флоренс Лер Чей Кен та її помічники Венді Тео Кві Джок і Вайджаянтімала невтомно шукали документи й файли, що лягли в основу книги. З допомогою Пан Гек Чу, який працював у «Straits Times», та Алана Чуна, молодого дослідника-політолога, Ендрю розшукав урядові записи, про¬токоли важливих зустрічей, кореспонденцію та інші документи. Найкориснішими вия¬вились нотатки, які я надиктовував відразу ж після зборів та зустрічей.
Ендрю Тань виявився дуже здібним і винахідливим. Він координував роботу дослід¬ників, організував матеріали й помітно полегшив моє завдання. Пан Гек Чу швидко й успішно віднаходив у бібліотеці й архівах «Straits Times» доповіді про події та промови. У 1997 році, коли обсяг роботи збільшився, до моїх дослідників приєдналися Волтер Фер- нандес та Івон Дім із SPH, а також доктор Гох Ай Тін із Сингапурського університету.
Пеннієр Селван із Міністерства закордонних справ допоміг відновити записи про мої контакти з іноземними лідерами. Лілі Тань, директор Національного архіву, допо¬могла знайти багато корисних документів та аудіозаписів матеріалів інших людей (які надали на це свій дозвіл). Крім того, дослідникам дуже допомогли працівники Синга¬пурського університету, Національної бібліотеки та бібліотеки видавництва «Straits Times».
Джон Дікі, колишній закордонний кореспондент «Daily Mail», дав багато цінних по¬рад, особливо стосовно того, що могло б зацікавити британського читача. Мій гарний товариш Джеральд Хенслі, колишній верховний комісар Нової Зеландії в Сингапурі, а пізніше міністр оборони, також надав чимало слушних пропозицій.
Журналісти «Straits Times»: Чеон їіп Сен (головний редактор), Хань Фук Кван, Вор- рен Фернандес, Зураїдах Ібрагим, Ірен Нг та Чуа Муй Хун - запропонували багато ново¬го, завдяки чому книга стала легшою для сприйняття, особливо ж для тих, хто погано обізнаний із подіями, про які я розповідаю.
Лім Джим Кунь, редактор «Lianche Zaobao», повністю вичитав усю чернетку, перш ніж книгу почали перекладати на китайську. Сен Хань іун, який також колись працював у «Lianche Zaobao», а сьогодні працює в Національному конгресі профспілок, перегля¬нув численні чернеткові варіанти, перш ніж врешті-решт було завершено китайський переклад книги.
Щоб уникнути мимовільної нетактовності стосовно малайських питань, я попро¬сив вичитати чернетки глав, які розповідають про малайців, Гунтора Садалі (редактора «Berita Нагіап»), Абдулаха Тармугі (міністра у справах розвитку громад), старшого пар¬ламентського секретаря Зайнула Абідін Рашида та парламентських секретарів Мохама- да Майдана та Яакоба Ібрагима.
Старі колеги, зокрема Гох Кен Сві, Лім Кім Сань, Он Пан Бунь, Отман Вок, Лі Хунь Чой, Рахім Ішак, Моріс Бейкер, Сім Кі Бунь, С.Р. Натан (наш сьогоднішній президент) та Нгям Тун Доу, прочитали фрагменти моїх нарисів і внесли потрібні корективи.
Мої чернетки також прочитали: Кішоре Махбубані (постійний представник в ООН), Чань Хен Чі (посол у Вашингтоні), Білахарі Каусікан (заступник міністра закордонних справ), Томмі Кох (голова дипломатичного корпусу) і Лі Цзяо Юань (директор Інституту політичних досліджень). Як професійні дипломати, журналісти і вчені, своїми цінними порадами вони надали викладеній інформації більшої чіткості.
Шова Лох, редактор із «Times Media», здійснив коректуру остаточного варіанту книги.
Три мої особисті помічники: Вон Лінь Хое, Лох Хок Тек і Кох Кян Чай - невтомно працювали, часто по ночах, вносячи все нові й нові правки та перевіряючи точність даних. їхня праця стала чимось набагато більшим, ніж просто звичайне виконання обов’язків. Усім цим людям та багатьом іншим, імена яких я опускаю через обмежений обсяг книги, я висловлюю свою щиру дяку. Проте відповідальність за кінцевий резуль¬тат праці та всі її недоліки несу я.
Як це було з першою книгою, моя дружина Чу так само уважно і не один раз прочи¬тала кожну сторінку книги, аж поки не переконалася, що все, що я написав, можна легко сприйняти та зрозуміти. 
ЧАСТИНА I БУДУЄМО ПІДМУРІВОК 
1.    Самотній шлях
У світі є чимало книжок про те, як побудувати будинок, відремонтувати авто або навіть написати книгу. Проте мені жодного разу не траплялася книжка, де б розповідалося про те, як побудувати державу з різнорідної купки іммігрантів, які прибули з Китаю, Британської Індії та Голландської Ост-Індії. У жодній книжці не написано про те, як створити можливості для виживання людям, що мешкають на території, яка втратила позиції своєрідної вільної економічної зони регіону . Мені ніколи й на думку не спада¬ло, що в 1965 році я у віці 42 років очолю незалежний Сингапур і відповідатиму за життя двох мільйонів його жителів. Із 1959 року, коли мені було 35, я обіймав посаду прем’єр- міністра самоправного штату Сингапур. У вересні 1963-ого ми вступили до Федерації Малайзія. Між Сингапуром та федеральним урядом існували суттєві розбіжності щодо стратегічних питань державного управління. А 9 серпня 1965 року зненацька ми зали¬шилися в самотності. Нас випровадили геть із Малайзії, надавши можливість іти куди заманеться шляхом, що не мав жодних вказівних знаків і провадив у незнане майбутнє.
На нас чекали величезні труднощі, можливість подолати які була жалюгідно малою. Сингапур не був країною, яка б сформувалася природно. Це була мовби штучна країна, що її заснували британці як транзитний торговельний пункт гігантської морської імпе¬рії. Ми успадкували острів, але без материкової зони; ми отримали серце без тіла.
Коментарі, що з’явилися в іноземній пресі відразу ж після того, як ми отримали незалежність, провіщали Сингапурові сумну долю, що побільшувало мою журбу. За сло¬вами одного з журналістів, те, як Велика Британія залишала свої колонії, нагадувало за¬непад Римської імперії, коли звідти пішли римські легіони, гнані варварськими ордами. По всіх її теренах запанував безлад. 10 серпня 1965 року Деніс Ворнер писав у «Sydney Morning Herald»: «Три роки тому ніхто не вважав незалежний Сингапур життєздатним. Сьогодні ніщо не вказує на появу бодай проблиску надії на те, що можливість його ви¬живання зросла». А ось що написав Ричард Хью в лондонській «Sunday Times» (22 серп¬ня 1965): «Наслідком закриття британських військових баз (вартість яких перевищує 100 мільйонів фунтів стерлінгів) стане обвал економіки Сингапуру». Я цілком поділяв такі побоювання, але приховував це. Адже моїм обов’язком було дати людям надію, а не деморалізувати їх.
У голові постійно кружляли запитання, як довго британці планують або будуть спроможними утримувати свої бази в Сингапурі. Чи не прискорить їх закриття спосіб відокремлення Сингапуру? Гарольду Вільсону вже зараз доводилося відбивати напади пересічних парламентарів («задньолавочників»). Політика «на схід від Суеца» обходи¬лася Великій Британії дорого і не додавала популярності лейбористському урядові. Тим часом урядові були потрібні гроші на соціальне забезпечення та інші програми, які б могли допомогти здобути голоси виборців. Сполучені Штати, єдиний гарант безпеки та стабільності в Східній Азії, глибоко загрузли в трясовині війни у В’єтнамі, яку різко засуджували як європейські союзники американців, так і уряди країн афро-азійського регіону. Країнам третього світу найбільше до вподоби була антиамериканська пропа¬ганда, яку вели Радянський Союз та Китайська Народна Республіка. На мою думку, якби Сингапур спробував щось зробити для того, щоб роль, яку відігравала в регіоні Велика Британія, перейшла б до США, ми б заплатили неймовірно високу політичну ціну; хоч, зрештою, навряд чи нам це вдалося б. А Австралія та Нова Зеландія не були надійними гарантами стабільності.
Мене мучило невблаганне передчуття того, що британці, хоч і не відразу, але неодмінно здадуть позиції; вплив же американців поширюватиметься. Для мого покоління, яке виросло в імперії, сприйняти таку зміну було нелегко. Я мусив змиритися з міццю американців, і тепер вже без британського буфера. Велика Британія нав’язувала свою владу з певною делікатністю; що стосується США - то була зовсім інша річ. Про це промовисто свідчило те, як американці поводилися з південно-в’єтнамськими лідерами, та навіть із тайськими і філіппінськими, позиції яких були набагато міцніші. Сполучені Штати - держава, що нарощувала м’язи та полюбляла час від часу їх тренувати.
Необхідність дотримуватися заходів особистої безпеки також дуже дратувала й втомлювала мене. Відразу ж після відокремлення Сингапуру поліцейський офіцер, що відповідав за мою безпеку, попередив мене: для всіх малайськомовних газет Малайзії, для всіх радіо- і телевізійних передач, які можна було ловити в нас, я став об’єктом ненависті <<№ 1 >>. Він порадив мені тимчасово виїхати з мого будинку на Окслі-роуд, поки там не буде зроблено певних змін. Тепер замість одного офіцера служби безпеки навко¬ло мене виросла ціла стіна з них. Крім того, непомітна завіса безпеки оточувала мою дружину Чу і дітей. На відміну від комуністів, які мислили раціонально, все прораховува¬ли і не стали б чинити зла Чу або дітям, фанатики-націоналісти були непередбачувани- ми та набагато небезпечнішими. Близько трьох-чотирьох місяців ми з Чу були змушені мешкати в Чангі-котедж - державній дачі на морському узбережжі, недалеко від аеро¬дрому військово-повітряних сил Великої Британії. Ми жили в так званій «захищеній» зоні. Наради Кабінету міністрів у цей період відбувались нерегулярно, бо поїздка на броньованому авті у супроводі кортежу мотоциклістів значно порушувала дорожній рух у Сингапурі. Нагальні рішення я приймав під час телефонних конференцій із відповідними міністрами; таким чином я трохи перепочив від безкінечних нарад. Мої особисті помічники та Вон Суй Сень, довірений секретар Кабінету, щодня приїздили до котеджу, де я працював. Неподалік (туди можна було дійти пішки) було розташоване поле для гольфу, що належало військовій частині. Гра в гольф допомагала мені забути про стоси паперів і протоколів. Зазвичай я грав партії на дев’ять лунок (часом з кимось із товаришів, часом сам), поки Чу гуляла неподалік.
Наші троє дітей мали відвідувати школу, а тому не могли нікуди виїхати й сиділи вдома, спостерігаючи за тим, як робочі зводять цегляний мур навпроти головного входу, щоб відокремити будинок від дороги. Як тимчасовий захід, поки не надійшло куленепробивне скло для вікон, їх було закрито сталевими пластинами. Через це в кімнатах ми почувалися, наче в тюрмі, а коли нарешті скло привезли й поставили (за кілька місяців), нам всім стало легше на душі. Коли я повернувся на Окслі-роуд, біля будинку стояли на варті поліцейські-гурки (британці набирали їх на службу в Непалі). Ми не могли допустити жодних інцидентів, щоб китайський поліцейський застрелив малайця чи навпаки, - це коштувало б нам занадто дорого. Крім того, що гурки дотримувалися нейтралітету, їм були притаманні також дисциплінованість і вірність. Усе побільшувало в мені почуття невпевненості; сама ситуація вказувала на те, що нам невідкладно потрібно створювати власну армію, яка б захистила нашу вразливу незалежність.
Мене хвилювало чимало нагальних проблем: по-перше, треба добитися визнання Сингапуру як незалежної держави; зокрема потрібно було вступити до ООН. На по¬саду міністра закордонних справ я призначив Сіннатамбі Раджаратнама, якого ми всі з любов’ю називали «Раджа». Він якнайкраще надавався до цієї ролі, бо ще з сту¬дентських часів у Лондоні, перед та під час війни дотримувався антиколоніальних націоналістичних поглядів, проте не мав фанатизму. Приязний, вихований, щирий, він умів утримувати рівновагу між твердістю, коли треба було відстоювати принципи, та готовністю знаходити дипломатичні компроміси. Де б він не працював, у Сингапурі чи за кордоном, він завжди викликав любов і повагу. Щойно нашу країну визнала міжнародна спільнота, Тох Чінь Чай, заступник прем’єр-міністра, та Раджа, міністр за-кордонних справ, відправились до Нью-Йорка, в ООН; це сталося у вересні 1965 року.
Я піклувався також і про те, як захистити цей крихітний клаптик землі. Ми не мали армії, лише два військові батальйони, які очолював малайзійський бригадир. Що мож¬на було зробити, щоб створити бодай якісь збройні сили, хоч у зародку, і то у най¬ближчий час? Ми мали випередити та в разі потреби завадити будь-яким підступам із боку малайських «ультра» (екстремістів), які могли з Куала-Лумпура, використавши малайзійські сили в Сингапурі, скинути наш уряд та поставити хрест на щойно здобутій незалежності. Чимало малайських лідерів у Куала-Лумпурі вважали, що не можна було випускати Сингапур із Малайзії, навпаки - його потрібно було силою змусити до поко¬ри. Якби щось сталося з Тунку Абдулом Рахманом, місце прем’єр-міністра зайняв би Тун Абдул Разак; в такому разі рішуче налаштовані екстремістські лідери могли б змусити його скасувати рішення Тунку.
Я не міг забути про ще одну нагальну потребу - збереження правопорядку. Ми боя¬лися, що малайці, прихильно налаштовані до ОМНО (Об’єднана малайська національна організація), збожеволіють, як тільки усвідомлять, що уряд Малайзії покинув їх напри¬зволяще, знову перетворивши їх на національну меншість. Наші поліцейські заго¬ни складались переважно з малайців, набраних із малайських сіл - «кампонгів». їхня вірність урядові випарувалася б умить, якби вони були змушені діяти проти малайських заколотників, що воліли приєднатися до Малайзії. Наші військові (два батальйони) так само були переважно малайцями з Малайї.
Мені стало легше на серці, коли я дізнався, що Гох Кен Сві охоче взявся за формуван¬ня армії. Я вирішив віддати йому внутрішні справи та оборону, створивши Міністерство внутрішніх справ та оборони (Ministry of interior and defence, MID). Таким чином, він мав би змогу використати поліцейські сили для навчання набраних до армії солдатів. (Ще й до сьогодні на номерних табличках авт, які належать збройним силам Сингапу- ру, стоїть скороченйя MID.) Після переходу Кена Сві до нового міністерства звільнилася посада міністра фінансів; проконсультувавшись із ним, я вирішив запропонувати її Лім Кім Саню. Кім Сань відзначався дуже практичним підходом до труднощів. Мало того, він умів без жодних проблем співпрацювати з Кеном Сві, завдяки чому останній міг неофіційно брати участь у розв’язанні стратегічних питань Міністерства фінансів.
Третій і найсильніший мій клопіт називався «економіка». Як забезпечити нашо¬му народові більш-менш достойний рівень життя? З Індонезією ми перебували в «Конфронтації» , через що завмерла торгівля. Малайзійці вирішили оминути Сингапур і торгувати з усіма своїми партнерами - імпортерами та експортерами - напряму і тільки через власні порти. Яким чином мав виживати незалежний Сингапур, що перестав бути центром величезної території, яка колись цілком перебувала під керівництвом Британії? На ці запитання треба було віднайти відповіді, і то швидко, бо рівень безробіття вже зріс до 14% і продовжував зростати. Тепер нам треба було пристосовуватися до іншого, ніж за британців, життя. Я звик бачити сингапурські портові склади повними гумою, пер¬цем, копрою та ротангом; там купчились робітники, які дбайливо чистили та сортували товари для вивозу. Відтепер уже не було мови про імпорт цих видів сировини з Малайзії та Індонезії до нас (для очищення та сортування). Ми мусили будувати нову економіку, випробовувати нові методи та шляхи, яких не було в жодній країні світу, адже у світі не існувало нічого схожого на Сингапур. Був лише один острів, багато чим подібний до нас, - Гонконг, але він усе ще перебував під владою Великої Британії; мало того, він мав прикритий тил - його підтримував Китай. В економічному плані Гонконг був більшою мірою частиною Китаю, діяв як його торговельний представник у контактах із некомуністичними країнами.
Чимало поміркувавши над всіма цими проблеми, а також усвідомивши обмеженість їх можливих розв’язань, я дійшов висновку, що місто-країна, розташоване на одному з багатьох островів Південно-Східної Азії, просто не може собі дозволити йти звичай¬ним шляхом, якщо хоче вижити. Нам треба було будь-якою ціною перетворитись на єдиний, могутній народ, здатний легко призвичаюватися до змін; народ, який зумів би розв’язувати ті самі завдання, у яких наші сусіди прагнули нас обійти (і зробити так, щоб назавжди забути про Сингапур як вільну торговельну зону і транзитний пункт у регіональній торгівлі). Отже, ми мали стати іншими, відмінними від усіх інших країн.
Нашим найбільшим активом як уряду була довіра людей та їх упевненість у нас. Ми досягли цього важкою боротьбою з комуністами й малайськими екстремістами, у якій відстоювали інтереси сингапурців. Ми здобули їхню повагу через власну незгоду покірно схиляти голову, яку ми виявляли в часи, коли і поліція, і армія перебували в руках федерального уряду. Комуністи називала мене й моїх колег «вірними псами ко- лоніалістів-імперіалістів», глузували з нас, називаючи «лакеями та захребетниками ма¬лайських феодалів». Утім, коли прийшла лиха година, навіть скептично налаштоване китайськомовне населення, що схилялося до «лівих» настроїв, побачило, як ми, група англомовних лідерів, які представляли середній клас, стали на захист також і їхніх ін¬тересів. Нам вистачило розуму не зруйнувати цієї недавно завойованої довіри корум- пованістю та неправильними керівними рішеннями. Мені була потрібна ця політична сила, щоб максимально використати наші обмежені активи, зокрема природне розта¬шування Сингапуру як стратегічного міжнародного порту, через який проходить один із найжвавіших морських шляхів світу.
Ще одним нашим цінним активом був наш народ - працелюбний, меткий, із величезним бажанням навчатися. Хоч тут і жили представники кількох рас, я був упевнений, що за умови неупередженої й справедливої політики, вони зможуть мирно співіснувати, особливо якщо такі проблеми, як безробіття, торкалися б усіх національних громад, а не лише меншостей. Було надзвичайно важливо зміцнити єдність Сингапуру з його багатьма мовами, культурами, релігіями, перетворивши його на стабільне та динамічне суспільство, так щоб Сингапур став конкурентоспро¬можним на міжнародних ринках. Ось тільки як потрапити на ці ринки? Відповіді я не знав. Ніхто ж не просив нас виганяти британців. Ми це зробили, бо таким був наш інстинктивний порив. Тепер на нас лежала відповідальність за безпеку та нормальне існування двох мільйонів людей. Ми мали взяти тут гору, бо в іншому разі перед нами простелявся лише один шлях - повторне злиття з Малайзією, тепер уже на її умовах. Тоді на нас чекала б доля Малакки або Пенангу.
Я не міг спати. Чу звернулася до лікарів, які прописали мені транквілізатори, але, як на мене, пиво або вино за вечерею мені допомагали більше, ніж пігулки. Мені тоді пе¬ревалило за 40 років. Я був молодим і сповненим сили; яким би важким та насиченим не був мій день, увечері я обов’язково знаходив дві години для гольфу: робив 50-100 ударів та грав партію на дев’ять лунок з одним або двома друзями. Попри те, сон мене оминав. Одного ранку (навіть ближче до обіду), коли до мене приїхав із нагальним повідомленням нещодавно призначений верховний комісар Великої Британії на ім’я Джон Робб, я прийняв його вдома, нездатний підвестися з ліжка - сили мене покину¬ли. Напевно, до Гарольда Вільсона дійшла ця інформація, бо він висловив мені своє занепокоєння. 23 квітня 1965 року я відповів йому: «Не хвилюйтеся за Сингапур. У мене та моїх колег доволі здорового глузду, ми мислимо раціонально, якими б важки¬ми не були часи. Перш ніш зробити черговий крок на політичній шаховій дошці, ми зважуємо всі його можливі наслідки... В наших людей є воля до боротьби та характер, завдяки якому Сингапур виживе».
Поки нам не давали спокою всі ці проблеми, вночі 30 вересня 1965 року прокалатав тривожний дзвін: в Індонезії вчинено спробу політичного заколоту. Прокомуністично налаштовані офіцери вбили шістьох індонезійських генералів, після чого сталася кри¬вава розправа: генерал Сухарто вирішив придушити заколот. Нестабільність у сусідній країні не найкращим чином вплинула на мій стан.
У той пам’ятний день, 9 серпня 1965 року, я з величезним страхом у серці вирушив у подорож невідомим шляхом до незнаного майбутнього.
2.    Будуємо армію з нуля
Коли в грудні 1965 року, через чотири місяці після нашого відокремлення від Малайзії, мав розпочати свою роботу парламент, мені зателефонував бригадний генерал Сайєд Могамед бін Сайєд Ахмад Алсагоф, який керував розташованою в Сингапурі військовою бригадою Малайзії, та почав наполягати, щоб ескорт його мотоциклістів супроводжував мене до парламенту. Алсагоф, круглолиций, вусатий, із широкими плечима, був арабом-мусульманином; він народився в Сінгапурі, а потім вступив на службу до малайських збройних сил. На мій подив, він діяв так, наче був головноко¬мандувачем усіх збройних сил Сінгапуру і був готовий будь-якого моменту захопити владу над островом. Тоді Малайзія командувала І та II сингапурськими піхотними пол¬ками, в кожному з яких служило близько 1000 осіб. Малайзійський уряд увів до складу цих двох полків 700 малайзійців, а 300 сингапурських солдатів розподілив по різних військових частинах Малайзії.
Зваживши це, я дійшов висновку, що метою Тунку було нагадати нам та іноземним дипломатам, які мали бути присутні на церемонії, що Малайзія все ще має вплив на Сингапур. Якби я відкрито вказав Алсагофові на таку надмірну самовпевненість, най¬імовірніше, він би повідомив про це своє керівництво в Куала-Лумпурі, яке б вигада¬ло щось інше, щоб показати мені, хто насправді командує в Сингапурі. Тож я вирішив не протестувати і на церемонію відкриття першого парламенту Республіки Сингапур поїхав у супроводі малайзійських військових мотоциклістів.
А1 лютого 1966 року о 16 годині до мого кабінету в міській раді несподівано увійшов Кен Сві, який повідомив тривожну новину: на полі для військових навчань поблизу Шентон-вей та Сингапурського політехнічного університету вибухнув заколот. Сталося ось що: Кен Сві, дізнавшись, що 80% нинішніх новобранців в усіх військових частинах є малайцями, віддав наказ тимчасово припинити військовий набір та навчання. Голов¬нокомандувач армії неправильно зрозумів цей наказ та зі своєї власної ініціативи на¬казав майору-китайцю звільнити всіх малайських новобранців. Майор зібрав усіх на площі для парадів, наказав немалайцям вийти з шеренги, а малайцям, які залишилися, повідомив, що їх звільнено. Така несподівана несправедливість на кілька хвилин приго¬ломшила малайців. Коли ж вони відійшли від шоку, розпочався безлад: вони кинулись на немалайців із палицями, кілками та пляшками газованої води. Було спалено два мотоцик¬ли, пошкоджено скутер та перевернуто автофургон. Поліцейська патрульна машина, що прибула на виклик, наразилася на хмару пляшок, а далі проїхати не змогла через перевер¬нутий фургон. Трохи пізніше прибула пожежна машина, яку спіткала та сама доля.
На Шентон-вей зібралася величезна юрба охочих подивитися, що ж відбувається. Студенти політехнічного університету втекли з занять і з висоти пташиного польоту (тобто з даху та балконів університету) спостерігали за бійкою. Десь о 14:45 прибув за¬гін із боротьби з громадською непокорою; його бійці почали кидати в юрбу гранати зі сльозоточивим газом. Відтак у сутичку втрутився спеціально підготовлений поліцейсь¬кій загін: заколотників схопили, посадили в поліцейські фургони та відвезли до Відділу кримінальних розслідувань (ВКР). Там їх висадили в закритому дворі будівлі відділу, де вони очікували на подальші рішення влади: висунути проти них звинувачення та поса¬дити в тюрму чи відпустити.
Кен Сві побоювався, що якщо їх відпустять, то вони, потрапивши додому до Гейланг- Сераю та інших районів, де проживають малайці, відразу почнуть розповідати про те, що сталося. Тож між ними й китайцями можуть спалахнути чвари. Я відразу ж запросив до свого кабінету верховного комісара Великої Британії Джона Робба та попросив попере¬дити британське військове командування на той випадок, якби міжнаціональні супереч¬ки вийшли з-під контролю. Адже в сингапурській поліції та армії служили переважно малайці, які, напевно, підтримали б заколотників. Я сказав Роббові, що планую поїхати до ВКР, щоб самому розібратися з проблемою. Якщо існуватиме можливість випередити загрозу, я готовий відпустити людей по домівках, бо інакше проти них треба було б ви¬сувати звинувачення та брати їх під варту. Тоді б близько 365 сімей не побачили б цього вечора своїх синів, а Сингапуром поширилися б чутки, що малайців беруть за горло.
Джон Робб сказав, що доповість про цю справу, але з осторогою відзначив, що британські збройні сили не мають права втручатися у справи внутрішньої безпеки. Я відповів, що обов’язком головнокомандувача збройних сил або офіцера, що керує британським гарнізоном, є зробити так, щоб заколотники не вийшли з-під контролю та не виступили б проти білих, як це сталося в міжрелігійній сутичці 1950 року, коли постраждала голландська дівчинка.
Я розповів про свій підхід до справи Отманові Воку, міністрові з соціальних пи¬тань, бажаючи знати його думку, а потім попросив його разом зі мною та Кеном Сві поїхати на зустріч із людьми, яких утримували в дворі ВКР. Там, звернувшись до них через гучномовець малайською мовою, я сказав, що майор неправильно зрозумів на¬каз Кена Сві, який мав на увазі брати на військовоу службу тільки громадян Сингапу¬ру Він помилився, подумавши, що заборонено брати на службу малайців, насправді це стосувалося лише тих, хто не був громадянином Сингапуру. Я оголосив, що десять чоловік з усіх затриманих, яких визнано основними підбурювачами заколоту, буде затримано в поліції - проти них мало бути висунуте звинувачення; решта ж могли розійтися по домівках. Передбачалося, що, повернувшись додому, вони в жодному разі не повинні поширювати чуток. Якби когось із тих, кого звільнили зараз, пізніше буде визнано за підбурювача, проти нього також мало бути висунуто звинувачення. Крім того, додав я, ті з присутніх, хто є громадянами Сингапуру, мали повернутися до тренувального табору наступного дня, щоб продовжити навчання. До військового навчання допускалися тільки громадяни Сингапуру; всі інші мали шукати роботу в Малайзії. Перспектива отримати роботу викликала аплодисменти юрби та схвальні вигуки. Я мусив приймати рішення на ходу; найменше ми ризикували, затримавши та покаравши кількох головних підбурювачів, а решту відпустивши додому. Я надіявся, що сподівання отримати роботу змусять їх по поверненні додому поводитися чемно.
На брифінгу, організованому для преси, я попросив репортерів подати інформацію тактовно, особливо в малайській газеті. Коли я прочитав газети наступного ранку, мені відлягло від серця. В підбурюванні до бунту було звинувачено чотирнадцятьох осіб, але генеральний прокурор пізніше вирішив відкликати звинувачення. Вся ця подія ще раз нагадала урядові, якими обережними нам потрібно бути в національних питаннях.
Листопад 1967 року так само видався складним у цьому плані: в Пенангу та Батгеру- орсі (місто на півострові навпроти острову Пенанг) раптово розпочалися сутички між малайцями та китайцями. Після відокремлення Сингапуру міжнаціональна ситуація в Малайзії інтенсивно погіршувалась. Політика їхнього уряду, спрямована на підтримку малайськомовного населення, викликала все більший гнів та розчарування в китайських колах. Нам ситуація видалася такою тривожною, що ми вважали за доцільне створити міністерський комітет, до складу якого увійшли Гох Кен Сві в ролі голови та керівники поліції й армії; метою було розробити план дій на випадок, якби на півострівній частині Малайзії вибухнули міжнаціональні сутички, здатні поширитися до Сингапуру.
Після того як британський фунт знецінився близько на 14%, Тань Сью Сінь, міністр фінансів Малайзії, прийняв непродумане рішення: змінити співвідношення навіть між старими монетами, карбованими британським колоніальним урядом, та новими малайзійськими. Через це всю країну то тут, то там охопили «хартали» - акції проте¬сту проти політики уряду. Люди припиняли роботу, зачиняли крамниці й офіси; хар¬тали переросли в міжнаціональні сутички. Китайці з сільських районів перебиралися до міст, і ми побоювалися широкомасштабних міжнаціональних конфліктів, що могли охопити цілу країну, з якими навряд чи змогли б справитися малайзійські збройні сили.
Побоювання, що такі сутички могли б поширитись і на Сингапур, змусили нас як¬найшвидше сформувати власні бронетанкові частини. У січні 1968 року ми вирішили купити легкі танки АМХ-13 французького виробництва, що їх зі знижкою продавали ізраїльтяни, які в той момент були зайняті модернізацією своєї армії. У червні 1969 року ми вже мали ЗО танків із поновленим обладнанням; ще 42 було доставлено у вересні 1969 року. Крім того, ми купили 170 повноприводних бронетранспортерів V200.
На відміну від 1950 року, коли британці запропонували Малайї допомогу у створенні її армії, нам така пропозиція не надійшла. Британці відіграли неабияку роль у кулуарній боротьбі, внаслідок чого Сингапур увійшов до Федерації на кращих умовах, що ви¬кликало чимале незадоволення Малайзії. Тож тепер британці мусили мати справу з малайзійцями, що не найтепліше ставилися до них. З огляду на те, що Малайзія спонсо¬рувала наше членство і в Співдружності, і в ООН, британці, ймовірно, дійшли висновку, що малайзійський уряд прагнув надати нам інструкторів військової справи - хоч би й для того, щоб ми не навчились чогось більшого, ніж уміли вони самі.
Нам треба було відновити свої позиції у двох сингапурських піхотних полках, лояльності яких ми потребували. Гох Кен Сві, тоді ще міністр фінансів, запропонував себе на посаду міністра оборони відразу ж після проголошення нашої незалежності. Він горів бажанням створити армію з нуля, хоч його обізнаність із військовою справою обмежу¬валася службою капралом у сингапурському добровольчому корпусі під командуванням британців аж до капітуляції в лютому 1942 року. Я сказав, щоб він брався до справи. Кен Сві зв’язався з Мордехаєм Кідроном, послом Ізраїлю в Бангкоку, і попросив допомоги. Через кілька днів після нашого відокремлення від Малайзії, 9 серпня, Кідрон прилетів із Бангкоку, щоб запропонувати допомогу щодо навчання армії; тоді Кен Сві привіз його до мене. Ще в 1962-63 роках Кідрон кілька разів робив спроби домовитись про відкриття ізраїльського консульства в Сингапурі. Він запевняв мене, що на це є згода Тунку і що нам не треба чекати формування Малайзії. Тоді я відповів, що якщо на це справді є згода Тун¬ку, то з відкриттям консульства проблем не буде і після формування Малайзії, але якщо відкрити його зараз, то це б спричинило незадоволення малайців-мусульман і могло б порушити мої плани щодо злиття. Він був розчарований. Як я й очікував, коли було ство¬рено Малайзію, Тунку й слухати не захотів про консульство Ізраїлю.
Я вислухав пропозицію Кідрона щодо навчання армії, проте попросив Кена Сві від¬класти рішення до часу, поки надійдуть відповіді на мої листи від Лала Бахадура Піастрі, прем’єр-міністра Індії, та президента Єгипту Насера, у яких я просив нагальної підтрим¬ки у створенні збройних сил Сингапуру.
У листі до Піастрі я прохав надати нам військового радника, що допоміг би сфор¬мувати п’ять батальйонів. Через два дні надійшла відповідь: Піастрі передавав «найщи- ріші побажання щастя й процвітання народові Сингапуру», проте жодним словом не торкався мого прохання. Насер у своїй відповіді повідомляв про визнання Сингапуру як незалежної та суверенної держави, але так само обходив мовчанням моє прохання надіслати до нас військово-морського радника, щоб допомогти нам у створенні берего¬вої оборони. Я певною мірою очікував того, що індійський уряд не захоче стати на боці супротивника Малайзії. Врешті-решт, Малайзія та Індія є відносно близькими сусідами в Азії. Проте негативна відповідь Насера, нашого справжнього друга, мене розчарувала. Можливо, це було виявом його солідарності з мусульманськими лідерами Малайзії.
Я наказав Кенові Сві погодитись на пропозицію ізраїльтян, але так, щоб це якомога довше залишалося невідомим широкому загалові. Адже це могло б спровокувати обу¬рення мусульман-малайців як у Малайзії, так і в Сингапурі. Невеличка групка ізраїльтян, очолювана полковником Жаком Елазарі, прибула до нас у листопаді 1965 року; ще шес¬теро приєдналися до них у грудні. Щоб якось приховати їхню присутність, ми називали їх «мексиканцями» - вони були такими ж смаглявими.
Зрештою, ми потребували надійного війська. Я не боявся, що Тунку змінить позицію. Проте були інші впливові малайські лідери, як-от Саїд Джаафар Албар, який так сильно противився відокремленню, що навіть пішов із посади генерального секретаря ОМНО. Він міг би переконати бригадного генерала Алсагофа, що нове об’єднання країни є його місією як патріота. Алсагоф же, військова бригада якого була розташована в Сингапурі, міг би без великих проблем захопити мене та моїх міністрів. Ось чому ми зберігали спокій, намагаючись «не будити звіра», поки Кен Сві на посаді міністра оборони гаряч-ково працював над створенням наших збройних сил.
Ще одним ризиком виявився національний склад нашої армії та поліції. Неможливо було дозволити, щоб у незалежному Сингапурі - місті, три чверті жителів якого були китайці, правопорядок контролювали малайські поліцейські та солдати, як це було за колоніальних часів. Британці набирали до війська переважно малайців, що народили¬ся в Малайї, але приїздили вербуватися до Сингапуру. Китайці на відміну від малайців служити в армії не любили; давалася в знаки історична пам’ять про жорстокість вояків- загарбників, яку ті виявляли, придушуючи повстання під час правління військових ватажків-диктаторів. Тепер питання полягало в тому, чи зберігатиме армія і поліція вірність урядові, який більше не був ані британським, ані малайським, урядові, що його малайці сприймали як китайський. Ми повинні були знайти спосіб залучити до служ¬би в поліції і збройних силах більше китайців та індійців, так щоб їхній національний склад відповідав національному складові населення.
Через якийсь час після відокремлення на прохання малайзійського уряду ми наді¬слали другий батальйон сингапурського піхотного полку до Сабану, де він мав брати участь у Конфронтації з Індонезією. Навіть якщо між нами не було формальної домов¬леності про оборону, ми хотіли продемонструвати свою добру волю та солідарність із Малайзією. Коли солдати поїхали, звільнились їхні казарми в таборі Темасек. Отже, коли надійшла пропозиція від Малайзії надіслати один їхній полк і розмістити його в цьому таборі, ми погодилися. Другий батальйон повинен був повернутися після вико¬нання завдання на Борнео в лютому 1966 року, через що на штабному рівні вже розпо¬чалась підготовка до виведення малайзійського полку. Проте міністр оборони Малайзії зажадав, щоб замість повернення до табору Темасек один сингапурський батальйон було відправлено на континент; таким чином малайзійський полк мав би змогу зали¬шитися там, де він був. Кен Сві не погодився. Обидва наші батальйони були потрібні нам в Сингапурі. На нашу думку, малайзійці вирішили переграти ситуацію, бо хотіли тримати тут свій батальйон, щоб нас контролювати.
Отже, малайзійці відмовилися звільнити табір, через що перші прибулі солдати синга- пурського піхотного полку були змушені розташуватися наметовим містечком у Фаррер- парку. Кен Сві негайно попередив мене, що, живучи в наметах, не маючи змоги нормально відправляти свої релігійні обряди, без туалетів, наші солдати довго не витримають і можуть зчинити заколот. Кен Сві порівнював себе з британським генералом, який мав керувати військом, шо складалося здебільшого з італійців. Малайзійці могли б скористатися з такої нагоди та з допомогою бригадного генерала Алсагофа спробувати скинути наш уряд. Він порадив мені залишити будинок на Окслі-роуд і переїхати до вілли «Істана» в Істані та по¬ставити про всяк випадок навколо неї охорону з поліцейських- гурків. Упродовж наступ¬них кількох тижнів я та моя родина жили там під постійною охороною гурків.
Минуло ще трохи часу, і британці звільнили табір Хатіб на північ від Сингапуру, не¬подалік від Сембавану. Ми запропонували зайняти цей табір малайзійцям, вони погоди¬лись і в середині березня 1966 року передислокувались до Хатібу, де залишались ще 18 місяців, перш ніж добровільно вирішили залишити Сингапуру листопаді 1967 року.
Непослідовність малайзійців тільки зміцнила нашу рішучість створити збройні сили Сингапуру (ЗСС), щоб вони більше не могли нас залякувати. Нам потрібно було лише стиснути щелепи й затято йти далі.
Кен Сві, якого ніколи нікому не вдавалося зламати, написав у своєму зверненні до Ради оборони:
«Нерозумно купуватись на диспропорцію у чисельному складі населення - Син¬гапуру та наших сусідів. Головне не кількість населення, а боєздатність армій...
Після п’ятьох років обов’язкового призову до війська, включаючи резервних військовослужбовців, ми зможемо створити 150-тисячну армію. Залучивши до ви¬конання різних робіт невійськового характеру людей похилого віку та жінок, ми врешті-решт зможемо створити армію чисельністю у 250 тисяч осіб віком від 18 до
35 років. Ми в жодному разі не повинні недооцінювати військового потенціалу не¬хай невеликого, але енергійного, добре освіченого та свідомого населення».
Це був амбітний план, в основу якого ліг досвід ізраїльтян у мобілізації максимальної кількості людей у найстисліші строки. Ми вважали, що людям у Сингапурі та за його ме¬жами варто знати: попри нашу невелику чисельність, ми в змозі впродовж короткого часу мобілізувати велику військову силу.
Це було нелегке завдання. Ми мали змінити менталітет людей, щоб вони звикли- ся з необхідністю існування народної армії і змогли подолати традиційну нелюбов до військової служби. У китайських родинах усі знали вислів: «hao han bu dang bing, hao tie bu da ding» («розумний чоловік не йде до війська, гарна сталь не йде на цвяхи»). По всіх середніх школах ми заснували національні та поліцейські кадетські корпуси, щоб батьки почали асоціювати армію й поліцію зі своїми синами та дочками. Ми хотіли, щоб народ бачив у наших солдатах своїх захисників, тобто повністю змінити старе ставлення, коли військові й поліцейські уніформи викликали лише страх і обурення, бо символізували колоніальне ярмо.
Військова доблесть мала б по-справжньому захопити людей. Як із сумом говорив Кен Сві: «Спартанське ставлення до життя не може з’явитися саме собою в суспільстві, що існує за рахунок торгівлі». Крім того, потрібно було покращити рівень фізичної підготовки нашої молоді, залучаючи її до спортивних секцій та інших видів фізичної діяльності; а також розвинути в юному поколінні любов до пригод і занять, що нес¬ли в собі велике навантаження, а подекуди й ризик. Лише переконуванням досягну¬ти цього було неможливо. Нам потрібні були заклади - добре організовані, з розум¬ними працівниками та керівництвом, спроможні матеріалізувати всі ці заклики та захоплюючі промови. Найбільша відповідальність лягла на Міністерство освіти. Якби нам вдалося змінити спосіб мислення та ставлення нашого народу, ми б отримали вели¬ку армію на кшталт швейцарської або ізраїльської. Ми відводили собі на це десять років.
На першу річницю незалежності, щоб піднести дух сингапурців, ми вирішили показа¬ти на параді хоча б те, що мали. Протягом року були організовані Сили народної самообо¬рони (СНС), лідерами в яких стали різноманітні громадські службовці, члени парламен¬ту та міністри, що пройшли досить жорсткий курс військової підготовки для офіцерів. Солдатами в цій організації були пересічні громадяни, переважно з китайською освітою, яких залучали до служби через центри громадської роботи. Під час святкування першого Дня незалежності, 9 серпня 1966 року, кілька взводів СНС пройшли маршем. Вони вигля¬дали бравими вояками; їх з ентузіазмом вітали як керівники країни, що стояли на трибуні, так і звичайні люди, що заповнили вулиці. Впізнавши у засмаглих, одягнутих в уніформу солдатах своїх міністрів та членів парламенту, яким, може, бракувало військової виправ¬ки, але в жодному разі не енергійності, люди вітали їх схвальними вигуками.
Лідери громад, що представляли буквально всі національності Сингапуру, також взя¬ли участь у параді: вони несли прапори й знамена. Керівники бізнес-структур - китайці, індійці, малайці та британці - приєднались до шеренг, що проходили повз президен¬та (він стояв навпроти міської ради). їхня поява викликала бурхливі оплески. У параді, крім того, узяли участь представники профспілок, Партії народної дії (ПНД) та держав¬них установ. Щоб на параді було більше людей у формі, ми запросили взяти в ньому участь представників поліції й пожежної бригади. Напевно ж, наша військова міць не змусила тремтіти малайзійців; утім, рішучість та ентузіазхм, з якими ми будували збройні сили держави, яка щойно робила перші кроки, не могли не справити на них враження
Спочатку Кен Сві мав на меті за період 1966-69 років створити регулярну армію, що складалася б з 12 батальйонів. Не погодившись із цим планом, я запропонував натомість створити невелику постійну армію та провести навчання серед населення, яке таким чином ми перетворювали на резервістів, здатних стати до зброї на перший поклик. Кен Сві не погоджувався, кажучи, що, для того щоб навчити військової справи таку кількість цивільних, нам потрібно спочатку підготувати багато кадрових офіцерів і сержантів у
12    його батальйонах.
Я не хотів, щоб держава витрачала гроші на велику армію: доцільніше було вкласти їх у створення інфраструктури, потрібної для формування й підготовки батальйонів націо¬нальної гвардії. Національна гвардія давала певні політичні та соціальні переваги. Кен Сві став на бік професійних військових, вважаючи, що на безпосередню загрозу з боку Ма¬лайзії варто зреагувати, створивши протягом наступних трьох років регулярні і боєздатні збройні сили. Я ж відповів йому, що малайзійці навряд чи атакували б нас, поки в Синга¬пурі розташовані частини Великої Британії та Співдружності. їхня присутність стала б на заваді навіть і без договору про оборону. Я волів, щоб оборонна політика орієнтувалася на мобілізацію якомога більшої кількості населення, щоб люди самі були здатні підняти¬ся на свій захист через почуття патріотизму, яке поглибилось протягом останніх років.
Змінений план Кена Сві, прийнятий у листопаді 1966 року, передбачав мобілізацію великоїчастини населення та утримання регулярних збройних силу складі 12 батальйонів. Я дуже хотів, щоб до національної гвардії мали змогу потрапити наші жінки (ж в Ізраїлі); адже це б зміцнило готовність сингапурців стати на свій захист. Проте Кен Сві не хотів, щоб його новостворене міністерство несло ще й цей тягар. Оскільки інші міністри з Ради обо¬рони також не горіли бажанням залучати до служби жінок, я вирішив не наполягати.
Найкращим засобом налякати малайзійців у разі, якби вони захотіли знову здобути контроль над Сингапуром, було переконати їх, що навіть якби вони й перемогли наші збройні сили, їм би довелося мати справу з усім народом, добре навченим користуватися зброєю та вибуховими пристроями. Крім того, що справедливе ставлення до рекрутів без огляду на їхню національність або статус у суспільстві сприяло єднанню всіх громад, нам потрібно було ще залучити найкращих представників суспільства до найвищого ешело¬ну ЗСС. А найважливішим стало те, що ми мали забезпечити вірність ЗСС політичному курсові; для цього треба було, щоб такі визначальні питання, як кадри та фінанси, контро¬лювали цивільні службовці Міністерства оборони. Рада оборони підтримала всі ці ідеї.
У лютому 1967 року я виніс на обговорення пропозицію щодо внесення змін до за¬кону «Про військову службу», прийнятого британцями у 1952 році. Ті, хто йшов до армії служити на постійній основі, по закінченні служби й переходу до резерву гарантовано отримували робочі місця в уряді, державних установах або приватному секторі. Коли через місяць відповідний законопроект було винесено на голосування, він отримав повну громадську підтримку. Я пригадав перший призов до армії, що відбувся в 1954 році на основі цього самого закону, та заколоти учнів китайських шкіл, до яких він тоді спричинився. Цього разу ми без жодних проблем набрали під час першого при¬зову 9 000 молодих людей. Я мав рацію - ставлення суспільства змінилося.
А тим часом Кен Сві сформував команду й з допомогою ізраїльтян почав створю¬вати армію. Щоб підштовхнути процес, він використав кадрових поліцейських, засоби масової інформації та інші активи. Заступник комісара поліції Тань Тек Кім став началь¬ником генерального штабу.
У серпні 1967 року ми почали навчати окрему групу новобранців, які станови¬ли 10% найкращих з усього призову. Щоб зламати традиційні упередження щодо військової служби, ми організовували святкові проводи до армії, які відбувалися в цен¬трах громадської роботи кожного з округів. Перш ніж новобранці сідали до військових вантажівок, які відвозили їх до тренувальних таборів, перед громадою з короткими про¬мовами виступали члени парламенту, міністри та громадські лідери. З роками поступо¬во нам вдалося повністю перебороти негативне ставлення до армійської служби.
Усі, хто потрапив на ці прискорені військові курси, починали з нуля. Було чимало метушні, жодного разу не сталося так, щоб якийсь навчальний захід був підготовлений на 100 відсотків. Кризові ситуації були буденною річчю, але перед усіма нами стояло на¬гальне й дуже важливе завдання, яке потрібно було розв’язувати якомога швидше. А зро¬бити це ми повинні були зі звичайними людьми, що мали вкрай мало досвіду. Проте се¬ред них панувало піднесення, саме тому вони рухалися вперед семимильними кроками.
Із поспіхом творячи армію, ми мусили в жовтні 1968 року пройти ще через один нелегкий період, коли в Сингапурі було страчено двох індонезійських «командос», які у 1964 році підірвали бомбу в банку «Hongkong & Shanghai Bank» на Орчард-роуд; той вибух спричинився до загибелі трьох сингапурських громадян. Коли Таємна рада в Лондоні відхилила подані апеляції, президент Індонезії Сухарто відправив свого довіреного помічника, бригадного генерала, з петицією до нашого президента про по¬милування та заміну смертної кари ув’язненням.
Ще до цієї зустрічі Кабінет збирався на нараду, щоб вирішити, що саме порекомен¬дувати президентові. На той момент ми вже звільнили 43 індонезійців, затриманих за злочини, скоєні під час Конфронтації. У відповідь на благання Індонезії ми звільнили ще двох індонезійців, засуджених на смерть через бомбу з годинниковим механізмом, яку вони привезли до Сингапуру. Проте всі ці особи були схоплені, перш ніж вони наробили шкоди на відміну від випадку, про який ішлося вище, коли загинуло троє цивільних. Сингапур був маленькою і слабкою країною. Якби ми здалися, принцип вер¬ховенства права не тільки на території Сингапуру, але й сусідніх країн втратив би свій сенс, і тоді на нас завжди можна було б натиснути. Якби ми побоялися застосувати закон тоді, коли британські військові частини ще стояли в Сингапурі (хоч уже було оголоше¬но, що в 1971 році вони звідси вийдуть), наші сусіди - чи то Індонезія, чи то Малайзія - змогли б спокійнісінько безкарно ходити по наших головах після 1971 року. Ось чому ми відхилили цю петицію. Тих двох було повішено 17 жовтня. У той день я перебував у Токіо з офіційним візитом. Під’їжджаючи до Гейхінкана (будинку для гостей японського уряду), я побачив близько 20 чи 30 індонезійців, які тримали плакати й транспаранти зі словами протесту.
У Джакарті юрба індонезійців увірвалась до посольства Сингапуру, порозбивала фотографії президента Сингапуру та наробила загального безладу, хоча й не спали¬ла будівлю, як це колись сталося з британським посольством. Наш посол П.СРаман, колишній директор Сінгапурської телерадіокомпанії, тамільський брамін, що прийняв християнство, був людиною дуже мужньою. Він та його працівники трималися з такою ж упевненістю та навіть викликом, як і Ендрю Джилкрайст, посол Великої Британії, у 1963 році, коли юрба індонезійців трощила його амбасаду. Однак на відміну від Джил- крайста сингапурське посольство не мало волинщика, щоб повною мірою продемон¬струвати свою холоднокровність.
Наступного дня збройні сили Індонезії оголосили, що проводитимуть військові ма¬неври у своїх територіальних водах поблизу островів Ріау, поряд із Сингапуром. Головно¬командувач військово-морських сил Індонезії заявив, що він особисто очолить операцію з захоплення Сингапуру. Тисячна студентська демонстрація закликала командувача збройних сил Східної Яви (однієї з індонезійських територій) помститися Сингапурові.1 У пресі з’явились повідомлення, що, на думку індонезійських вояків, повісити двох «ко¬мандос» Сингапур змусив комуністичний Китай. Через тиждень індонезійський уряд оголосив про скорочення обсягів торгівлі з Сингапуром і наклав обмеження на експорт. За оцінками нашої розвідки, відкритої агресії можна було не боятися, проте саботаж був річчю навіть дуже ймовірною. На щастя, ні того, ні іншого не сталося.
Серйозніша криза чекала на нас у травні 19б9 року: 1З травня, через кілька днів після загальних виборів, Куала-Лумпуром поширилися міжнаціональні сутички, пролилася кров; Сингапур також охопила напруга. І малайці, й китайці боялись, що міжнаціональні конфлікти перекинуться сюди. Так воно й сталося. Малайзійські китайці, що втекли до Сингапуру, розповідали страшні речі про наругу над їхніми близькими. У міру того якпо- ширювалися чутки про звірства малайців та упередженість військових частин Малайзії, чиїм завданням було забезпечити спокій, у Сингапурі наростали гнів і тривога.
Користуючись своєю чисельною перевагою у Сингапурі, китайці вирішили помсти- тись за те, що сталося в Куала-Лумпурі. 19 травня від 20 до 30 китайських молодиків на¬пали на кількох малайців у малайському районі поблизу султанської мечеті, неподалік Султан-гейт. Коли 20травняя повернувся до Сингапуру з Америки, мені розповіли, що од¬ного малайця розстріляла банда головорізів поблизу Інституту Рафлса. Міжнаціональні сутички час від часу поновлювалися протягом кількох тижнів.
1 червня я відвідав малайське поселення в Гейланг-Сераї, центрі серйозних міжнаціональних заворушень. Лім Кім Сань як міністр оборони супроводжував мене на «лендровері», яким керував малайський поліцейський, із суперінтендантом поліції, відповідальним за цей район. І Лім Кім Сань, і я відразу ж помітили незадоволені, неприязні погляди солдатів-малайців сингапурського піхотного полку, які забезпечу¬вали тут правопорядок. Навіть у поліцейського суперінтенданта, малайського офіцера, якого я особисто знав не один рік, був невеселий вигляд. Я був певний: щось тут не так. Я відчував, що малайці були перелякані. Ситуація відрізнялася від 1964 року, коли поліція і армія, переважно малайці, підтримувані малайськими лідерами в Куала-Лумпурі, при¬кривали малайців та особливо жорстоко карали китайців. Цього разу сингапурські малайці боялися. Хоч і тепер поліція складалася переважно з малайців, китайські лідери Сингапуру, які тепер були в уряді, могли, як вважали малайці, обернутися проти них та віддати відповідні накази армії й поліції. Я був рішуче налаштований на те, щоб довести до відома всіх, а особливо китайської більшості, що уряд застосовуватиме закон неупе- реджено, незважаючи на національну або релігійну приналежність.
У ході активних поліцейських операцій було заарештовано 684 китайці та 349 ма¬лайців, але для заведення кримінальної справи проти них усіх не вистачало доказів. Справи тільки 36 із них дійшли до суду: 18 китайських та 18 малайських. Найсерйозні¬ше звинувачення було висунуте проти одного китайця за замах на вбивство. Його виз¬нали винним і засудили на 10 років ув’язнення. У сутичках було вбито одного китайця і трьох малайців; фізичних ушкоджень зазнали 11 китайців та 49 малайців.
Поляризація стосунків між національними громадами Сингапуру приголомшила нас. Навіть ті малайці, які багато років прослужили в нашій поліції та збройних силах, через сутички в Малайзії почали дуже болісно сприймати національні питання.
Я хотів бути певним, що суспільна напруга не призведе до ослаблення ні поліції, ні армії. І ще я прагнув отримати пояснення: як сталося, що в Гейланг-Сераї, де китайське населення було в меншості, правопорядок охороняли здебільшого малайські солдати, хоч багатонаціональний особистий склад війська набагато більше сприяв би спокоєві. Я вирішив, що ми повинні переглянути співвідношення національностей під час на¬ступного призову до збройних сил Сингапуру.
Займаючись цією справою, Кім Сань дізнався, що, попри інцидент 1966 року на трену¬вальному майданчику біля Шентон-вей, ми набрали до армії забагато малайців. Джордж Богаарс, тоді постійний заступник міністра оборони та один із наших найдовіреніших офіцерів, колись працював директором Спеціального відділу, де звик не довіряти громадя¬нам із китайською освітою, бо таку освіту мали майже всі комуністи. Набираючи сержантів і воррант-офіцерів , які мали навчати нашу національну гвардію, він віддавав перевагу малайцям, бо вважав людей із китайською освітою схильними до шовінізму та комунізму. Такий перекіс треба було виправити. Цю делікатну справу ми доручили команді на чолі з Богаарсом. Молодий підполковник Едвард Йон склав план, за яким ми за кілька років ско-ротили частину малайців, переважно за рахунок збільшеного призову немалайців.
На святкування 150-ої річниці заснування Сингапуру я запросив міністрів оборони п’ятьох держав Співдружності (Малайзії, Великої Британії, Австралії, Нової Зеландії). Разак, який представляв Малайзію, відвідав наш святковий парад, що відбувся 9 серпня 1969 року. Кім Сань організував в рамках параду проходження підрозділу танків АМХ-13 та бронетранспортерів V200. Коли того вечора люди в Джохорі побачили нашу техніку по телевізору, а наступного дня на фото в газетах, що вийшли по всій Малайзії, вони були дуже вражені. На той час у Малайзії своїх танків ще не було. На прийомі в мене вдома того ж дня Разак сказав Кенові Сві, що наше озброєння викликало занепокоєння багатьох осіб у Малайзії, хоч особисто його це аж ніяк не вразило. Ще він сказав, що в Джохорі хвилюються, чи не планує Сингапур напасти на них, та запропонував Кім Саню як міністру оборони поїхати до Куала-Лумпура й переконати тамтешніх жителів, що Сингапур не має щодо Малайзії жодних ворожих намірів. У своєму звіті Раді обо¬рони Кен Сві прокоментував: «Єдине, що розраджує в усьому цьому сумному епізоді [міжнаціональних сутичках у Куала-Лумпурі], це оздоровчий ефект, який справив про¬цес нашого озброєння на політичні погляди малайців».
Рішення купити танки та бронетехніку виявилось розумним. Міжнаціональні сутич¬ки, що відбулися в Куала-Лумпурі 13 травня 1969 року, поляризували міжнаціональні стосунки по всій Малайзії, знову відродивши в мені побоювання, що за іуна Абдула Разака при владі та малайських екстремістів, сила яких зростала, Тунку могли просто відсунути від справ, а тоді екстремістські лідери могли б вирішити відправити свою армію маршем до Сингапуру, щоб насильно повернути його до Федерації. Я спробував з’ясувати в Йона Пун Хау (мого товариша ще з часів Кембриджу, який тоді жив у Куала- Лумпурі, а пізніше став головним суддею в Сингапурі), коли він приїхав до Сингапуру, як ставилось малайзійське суспільство до ЗСС. Він сказав, що в 1966 році люди вважа¬ли це жартом. Проте зараз уже ніхто не жартував. У найвищих колах Куала-Лумпура розійшлася інформація, що в Сингапурському інституті збройних сил (СІЗС) готували гарних солдатів, що підтвердили також працівники британського посольства.
На 1971 рік Національна гвардія складалася вже з 17 кадрових батальйонів (16 000 військовослужбовців), а резервні частини з 14 батальйонів (11 000 чоловік). У нас були піхотні підрозділи та підрозділи «командос», артилерія з мінометами; по батальйону танків, бронетранспортерів, саперів, зв’язківців; польова технічна служба, польовий шпиталь і служба боєпостачання, а також вантажні транспортні засоби. Ми заснували школи для базової підготовки солдатів і молодших офіцерів, артилеристів, інженерів, саперів та військових моряків. До складу наших військово-повітряних сил входило по ескадрильї літаків «хоукер-хантер», тренувальних літаків «страйкмастер», гелікоптерів «алует» і транспортних літаків.
Поки ми не мали впевненості у своїй боєздатності (а це ми відчули лише у 70-их), ми були змушені покладатись на військову присутність британців. Ми сподівались, що вони залишатимуться тут ще років п’ять чи десять, створивши для нас щит, за яким ми могли б створити власні збройні сили. Однак у січні 1968 року Велика Британія оголо¬сила про виведення своїх частин. Ця новина змусила нас нагальними темпами створю¬вати свою ескадрилью винищувачів та невеликий флот, здатний забезпечити берегову оборону й захистити нас від диверсантів, після того як у 1971 році британці підуть із Сингапуру. Ці нібито скромні цілі вимагали від нашої слабкої економіки з обмеженими ресурсами кваліфікованої робочої сили досить великих жертв. У серпні 1968 року, через сім років після оголошення про виведення британських частин, ми відправили навча¬тися до Великої Британії першу групу з шести пілотів. У вересні 1970 року Сингапур уже мав одну боєздатну ескадрилью з 16 винищувачів («хоукер-хантерів»).
Ізраїльтяни допомогли нам спланувати процес створення флоту, а новозеландці провели навчання екіпажів наших швидкісних патрульних судів. Менше ніж через два роки у нашому розпорядженні були дві ескадри по три кораблі в кожній, після чого ми перейшли до створення ескадри ракетно-артилерійських катерів.
Попри те що ізраїльтяни чудово вміли передавати військові навички і поширювати засади, на яких базувались їхні навчальні програми, методи, котрі вони застосовували, діаметрально відрізнялись від британських. Британці створювали І та II сингапурські піхотні полки, використовуючи покроковий підхід: кадрові офіцери починали з посад ко¬мандиру взводу, потім роти та нарешті через 15-20 років вже командували батальйонами й полками. Ізраїльтяни від самого початку наполягали, щоб наші офіцери навчалися від них і починали працювати інструкторами якомога скоріше. На відміну від американців, які за часів президента Кеннеді відправили до В’єтнаму від трьох до шести тисяч «радників», які мали допомогти в’єтнамському президентові Нго Дінь Дієму створити армію Південного В’єтнаму, Ізраїль відправив до нас лише 18 офіцерів. Що б вони не робили, їхній приклад наслідували сингапурські колеги, починаючи від командирів взводів і рот і закінчуючи начальником генерального штабу. Ми залучили до армії офіцерів поліції та колишніх офіцерів сингапурського добровольчого корпусу, що служили там ще за британців і мали певний військовий досвід. Тут були також урядові службовці та представники приватного сектору, яким ми запропонували армійську службу як основне місце роботи. У британській армії величезне значення надавалося муштрі й крокуванню по плацу: вважалося, що саме так можна вбити в голову солдатів дисципліну і покірливість командирам. Ізраїльтяни ж робили акцент на військових уміннях та високому рівню мотивації. Вправності гарно хо-дити строєм та бити в барабани - цього ЗСС навчилися аж ніяк не від «мексиканців». Якщо наша армія й мала якийсь там «лоск», то він ішов ще від британських офіцерів, які команду¬вали І та II піхотними полками відразу після їх утворення.
Щойно ізраїльські офіцери на чолі з Елазарі приступили до праці і ми опинилися на гачку, Кідрон зажадав компенсації: офіційного визнання Ізраїлю Сингапуром та обміну послами. Він наполегливо тиснув на нас. Я сказав Кенові Сві, що так діла не буде: ми лише розлютили б малайців-мусульман Сингапуру й Малайзії, чиї симпатії були на боці братів-мусульман, палестинців та арабів. На таке ми не могли погодитись, навіть якби Ізраїль відкликав своїх радників. Коли в Тель-Авіві дізналися про нашу повну незгоду, звідти надійшло повідомлення, що нашу позицію дуже добре розуміють і все одно нада¬ватимуть нам допомогу, проте сподіваються, що ми раніше чи пізніше дозволимо ство¬рити в Сингапурі ізраїльське посольство.
Коли в червні 1967 року спалахнула шестиденна арабо-ізраїльска війна, ми з по¬легшенням зітхнули, дізнавшись, що ізраїльтян не перемогли, бо в такому разі наші збройні сили могли б втратити довіру до своїх ізраїльських інструкторів. Коли на Генеральній асамблеї ООН обговорювалося питання про осудливу резолюцію стосов¬но Ізраїлю, Раджаратнам, наш міністр іноземних справ та великий прихильник афро- азійської солідарності, був усім серцем «за». Кен Сві спеціально зустрівся зі мною, щоб змусити Раджу наказати нашому делегатові в ООН не голосувати за цю резолюцію, щоб ізраїльтяни не поїхали від нас.
Оскільки я сам не міг бути на засіданні Кабінету міністрів, я виклав свою позицію у записці, де говорилося: ми повинні відстоювати право маленьких країн на існування. Вільна навігація по всіх міжнародних торгових шляхах, чи то по Тиранській протоці, чи то по Малаккській, була життєво важливою умовою, а тому ООН мала сприяти збе¬реженню миру або розв’язанню конфліктних ситуацій. Я також додав, що, на мою думку, ізраїльські радники не поїхали б від нас, навіть якби ми проголосували за афро- азійську резолюцію, проте, як на мене, від голосування треба було утриматись. Кабінет погодився з моєю позицією. Ми утрималися від голосування - ізраїльтяни залишилися. Однак відтепер, коли про присутність ізраїльтян у Сингапурі знали всі, ми дозволили їм відкрити тут дипломатичну місію. Вони хотіли б мати посольство, але ми вирішили обмежитись поки що торговим представництвом, що відкрилося в жовтні 1968 року. Наступного травня, коли сингапурські малайці-мусульмани вже звикли до присутності ізраїльтян, ми дозволили перетворити представництво на посольство.
Наші резервісти мали бути в постійній бойовій готовності. Щойно в січні 1994 року ми замінили їхню назву «резервісти» на «оперативний склад», щоб таким чином підкрес¬лити цю постійну боєготовність. Щороку вони на кілька тижнів їдуть до тренувальних таборів, завжди в тому самому складі, щоб розвинути відчуття військової дружби. Раз на кілька років військові підрозділи відправляються до Тайваню, Таїланду, Брунею або до Австралії на польові навчання, стрільбища та різноманітні тренування в складі бригади або батальйону. До щорічного навчання у військових таборах ставляться серйозно всі, в тому числі роботодавці, які на кілька тижнів щороку залишаються без своїх підлеглих.
Щоб бути ефективними, ЗСС повинні залучати до розв’язання оборонних завдань усі рівні суспільства. Ось чому всі директори шкіл, учителі, батьки, роботодавці та ліде¬ри громад об’єднані в рух під назвою «Загальна оборона». Все це допомагає підтримува¬ти на висоті моральний дух нашого народу.
Служба в збройних силах спричинила вражаючі зміни, що відбулися в сингапурсь- кому суспільстві за останні ЗО років. Для наших молодих людей армія стала своєрідним ритуалом посвячення в дорослі; вона перетворилась на частину нашого життя, яка об’єднує всіх нас. Сингапурці вчаться жити та тісно співпрацювати один з одним неза¬лежно від національності, мови або релігії. В армії поважають заборони на окремі види їжі, що існують у мусульман або індійців, як поважають і обряди всіх інших конфесій: буддистів, сикхів, християн чи зороастрійців. Ким би не був ваш батько - міністром, банкіром, державним службовцем, робітником, таксистом чи рознощиком - ставлення до вас у армії залежить суто від ваших особистих досягнень.
Щоб наша армія мала не тільки міцні руки й ноги, але й розумні голови, ми з Кеном Сві ще з 1971 року почали залучати до збройних сил Сингапуру наших найкращих студентів. Кожного року ми відбирали кількох найталановитіших курсантів офіцерської школи і відправляли їх за кордон, до Оксбриджу  та інших британських університетів, де вони про¬ходили повний академічний курс гуманітарних або точних наук, інженерної справи чи військової підготовки. Протягом усього терміну навчання, крім стипендії, вони отримува¬ли ще повну лейтенантську зарплатню, що дозволяло їм покрити всі витрати на навчання, харчування й проживання за кордоном. Курсанти повинні були підписати договір, у якому зобов’язувались прослужити в армії вісім років після отримання диплому. Проте протягом цього строку їх відправляли до Америки або Британії на два, а часто й три навчальні кур¬си: спершу на спеціалізований курс з артилерійської, танкової або зв’язкової справи; потім, посередині їхньої кар’єри, - для штабного та командного навчання в цих країнах, а ще пізніше - пройти курс управління державними або комерційними організаціями в таких провідних американських університетах, як Гарвард або Стенфорд.
По закінченні восьмирічного терміну вони отримували можливість залишитися в ЗСС, перейти на державну службу на посаду адміністративного чи державного служ¬бовця найвищого рангу, почати роботу у якійсь із державних установ чи перейти до приватного сектору. Після переходу на цивільну службу вони все одно повинні були відбувати щорічні військові навчання протягом двох-трьох тижнів. Завдяки такій схемі, яку запропонував я, а відшліфував Кен Сві, нам вдалося залучити до військової служби кількох найкращих студентів. Якби ми не вибирали близько десяти найкращих із них, у нашої армії були б м’язи, але не було мозку, без якого ми не змогли б використати м’язив найкращим чином.
Рівень людей, відібраних у перші кілька років, надав нам оптимізму. На 1995 рік чо¬тири колишні відбірні курсанти, а потім офіцери ЗСС виросли до високих посад, зайня¬лися політичною діяльністю, а відтак стали міністрами: мій син, бригадний генерал Лі Сянь Лун, бригадний генерал Джордж Ео, підполковник Лім Ен Цзян та контр-адмірал ТеоЧіГінь.
і
Нам неабияк заважали замалі розміри Сингапуру. У міру зростання нашої армії нам знадобилися навчальні полігони за кордоном, здатні розмістити спочатку бри¬гаду, а потім і дивізію. Великого прориву в цьому плані мені вдалося досягти 1975 року, коли президент Цзян Цзінго дозволив нашій піхоті, бронетанковим частинам та артилерії проводити навчання на Тайвані. Крім того, разом із Зігфридом Шуль- цем, відставним генералом із Федеративної Республіки Німеччина, ми проводи¬ли об’єднані навчання для різних видів військ на Тайвані; там він супроводжував наш вищий офіцерський склад під час «штабних рейдів», щоб навчити їх вибирати місцевість для польових маневрів.
Наприкінці 70-их філіппінський президент Маркос і Міністерство оборони США дозволили військово-повітряним силам Сингапуру використовувати тренувальні можливості авіабази Кларк. Коли в 90-их американці залишили цю базу, ми перевели свої навчання на одну з американських авіабаз в Аризоні, а також до Австралії. Ми були змушені шукати нестандартний підхід до своїх проблем.
Боєздатність будь-якої країни потрібно постійно підвищувати, бо новітні технології, особливо ж інформаційні, стають часткою збройних систем і змінюють їх. Але, щоб до¬зволити собі сучасну зброю, високоосвічених та висококваліфікованих професіоналів, які зможуть інтегрувати різноманітні прилади в одну систему та їх застосовувати, потрібна розвинена економіка.
Надійна й сучасна оборона знижує ризики непродуманих політичних дій. Так, кож¬ного разу, коли малайзійські лідери були незадоволені діями Сингапуру, вони виголо¬шували через ЗМІ погрози відрізати нас від водопостачання.
У 1990 році, коли я пішов із посади прем’єр-міністра, «Military Technology», міжнародний журнал із питань оборони, писав: «У 1965 році, коли Сингапур став не¬залежною країною, він не мав практично ніяких збройних сил для захисту. Проте в 1990 році можна бачити, що збройні сили Сингапуру (ЗСС) є професійною армією, яка викликає повагу, бо застосовує новітні системи озброєння; армією, здатною за¬хистити територіальну цілісність та незалежність держави». З того часу боєздатність і боєготовність ЗСС не раз високо оцінювалися у таких спеціалізованих журналах, як «Jane’s» та «Asia Pacific Defence Reporter».
Але в квітні 1966 року, коли я летів до Лондона, сподіваючись отримати від прем’єр- міністра Гарольда Вільсона обіцянку, що британські частини залишаться в Сингапурі ще хоча б на кілька років, я навіть і думати не насмілювався, що мидосягнемо аж такого результату.
3.    Велика Британія йде
Коли в жовтні 1966 року Кен Сві та я попросили Деніса Хілі продати нам ескадрилью винищувачів «хоукер-хантер», він розреготався, потім, жартівливо погрожуючи нам пальцем, запитав, що це ми собі таке надумали? Адже нам ні про що турбуватись - про нас подбає британська армія. Ми покинули Лондон зі спокійною душею, впевнені, що королівські військово-повітряні сили залишаться в Сингапурі.
Упевненість, яку давали британці, була потрібна нам, як повітря. Якби вони зали¬шили острів, перш ніж ми побудували бодай якусь оборону, не думаю, що наша країна вижила б. їхня присутність давала людям відчуття впевненості, без якої було немож¬ливо залучити інвестиції, експортувати наші товари та послуги. Це був для нас єдиний шлях створити достатньо робочих місць для випускників шкіл і таким чином уникну¬ти масового безробіття. У січні того ж року, на нагальній конференції Співдружності (вона відбувалася в Лагосі з приводу одностороннього проголошення Родезією своєї незалежності) я зустрівся з британським прем’єр-міністром Гарольдом Вільсоном. Між нарадами ми мали змогу обговорити майбутнє британських збройних сил у Сингапурі. Він повідомив мені, що, можливо, буде змушений відкликати 25 з 50 тисяч британського контингенту в Малайзії. Хоча, як він сказав, остаточного рішення ще не було, в мене скла¬лося враження, що він схилявся до зменшення чисельності збройного контингенту.
Намагаючись зрозуміти наміри британців, у квітні 1966 року я відвідав Лондон, щоб об¬говорити оборонні плани. Мене бентежило, що все більше членів як Лейбористської, так і Консервативної партії, атакожчималожурналісгів і політичних оглядачів позитивно вислов¬лювалися стосовно виведення військ із територій на схід від Суецу. Хілі (якого підтримувала британська преса) заявив, що серед міністрів багато хто, і в першу чергу Джордж Браун, перший заступник Вільсона, підтримує план швидкого поетапного виведення військ. Пол Джонсон, редактор «New Statesman», навіть назвав рік - 19б8-й. Ця позиція легко отримала б підтримку Лейбористської партії та членів парламенту, що її представляли. Ян Мак-Леод, міністр останнього уряду консерваторів, який сьогодні був міністром фінансів та економіки в тіньовому кабінеті, розповів мені, що серед членів його партії було багато «європейців» (тих, хто підтримував інтеграцію в Європу), які наполягали на виведенні військ
Я відчував, що Вільсон уважав за потрібне хоча б на термін свого правління залишати¬ся в Сингапурі та Малайзії, напевно, через домовленість Великої Британії з США. Британці залишатимуться на схід від Суецу; натомість американці допомагатимуть Британії підтримувати курс фунта стерлінгів. Американці недаремно хотіли, щоб британці зали¬шились. У січні 1966 року кількість американських військ у Південному В’єтнамі досягла 150 тисяч, а військово-повітряні сили США бомбували деякі точки Північного В’єтнаму. Пізніше ДжорджБраун підтвердив мені, що «взамін» американці підтримували британсь¬кий фунт стерлінгів, жому на той момент загрожувала девальвація.
Деніс Хілі, тоді міністр оборони, був найвпливовішим після Вільсона лідером з усіх,
із    ким мені доводилося зустрічатись. Він дуже подобався мені як особистість. Людина неабиякого розуму, що, наче комп’ютер, реагувала новими рішеннями на свіжі дані, він був здатний відмовитися від принципових позицій, яких дотримувався раніше. Через гострий розум та дотепну манеру висловлюватись він був чи не ідеальним партнером для вечері, бо міг багато чого цікавого й корисного розповісти про людей, про яких я хотів знати більше. Проте у своїх оцінках він бував також і уїдливим. Якось про прем’єр- міністра однієї з країн Співдружності він сказав, провівши пальцем від однієї скроні до іншої, що той є «дерев’яний звідси й досі».
Від нього я отримував найактуальнішу інформацію про позицію міністрів- лейбористів. На його думку, те, що британський уряд утримуватиме свою військову присутність на Далекому Сході ще й у 70-их, було можливо, але малоймовірно. Більшість міністрів Кабінету схилялися на користь поетапного виведення військ звідти впродовж наступних п’яти років. Лише Гарольд Вільсон, Майкл Стюарт та сам Хілі - «чудова трійка» - наполягали на тому, щоб британські збройні сили залишилися на схід від Суецу протягом наступних десяти років. Я зустрічався з Майклом Стюартом, міністром іноземних справ, який справляв враження людини надійної, здатної дотри¬муватись слова. Це мене підбадьорило.
За словами Хілі, у Лейбористської партії існувало ядро, яке бажало повного виведен¬ня британських збройних сил із заморських територій, оскільки вони були не так гаран¬том спокою і безпеки, як козирною картою, що її викладали на стіл місцеві уряди під час дріб’язкових чвар. Він попередив, що військова політика Британії може сильно змінитися ще при нинішньому уряді. Невпевненість щодо того, як довго британці залишатимуться в цьому регіоні, була постійним джерелом стурбованості. Кен Сві і я дійшли спільної думки, на чому, врешті-решт, не зупинилися британці, що ми повинні якомога швидше створити надійну оборону нашої країни. Так щоб і сингапурці, і наші сусіди знали - ми не беззахисні.
За день до від’їзду, в понеділок 25 квітня, я мав останню зустріч із Гарольдом Вільсоном, який запитав мене, яку роль відігравали британські бази в економіці Син¬гапуру. За моїми оцінками, ця частка складала близько 20% від валового внутрішнього продукту. Згортання баз могло спричинити репатріацію значної кількості малайзійців та індійців. Це стало б важким ударом для економіки, проте ще більше я боявся удару по духові нашого народу. Мені знадобилося докласти чимало зусиль, щоб переконати сингапурців «злізти з тину», тобто припинити вичікувати, куди віятиме вітер, щоб вони повірили, що комунізм не є неминучим майбутнім. Виведення британських військ та закриття баз були здатні серйозно підірвати віру наших людей, яких могла зламати за¬гроза з боку нашого могутнього сусіда - Китаю.
Я дійшов висновку, що Вільсон та його уряд навряд чи могли щось зробити, щоб допомогти Сінгапурові підписати договір із Малайзією про оборонну та економічну співпрацю. їхній уплив ішов на спад; особливо це стало помітно після ослаблення Конфронтації з Індонезією. Цей візит повною мірою виправдав мої очікування. Усі британські лідери, зокрема Вільсон та Хілі, наголосили на тому, що наше відокремлення неабияк збентежило їх; нам не варто було вдаватись до такого радикального кроку, не проконсультувавшись із ними, і то саме тоді, коли вони виступили на нашому боці в Конфронтації з Індонезією. Тому їм було надзвичайно важко прийняти рішення, чи варто залишатися в Південно-Східній Азії, - вони підкреслили це, щоб наголосити на серйозності ситуації. Щодо найближчого майбутнього, то я був певен, що Сингапур мав друзів як у лейбористському уряді, так і серед лідерів опозиційної партії консерваторів. Таким чином, ми вигравали кілька років - час, якого, я сподівався, мало нам вистачи¬ти, щоб стати певною мірою боєздатними, пожвавити економіку, поновити торгівлю з Індонезією та - найважливіше! - залучити інвестиції до нашої промисловості.
У квітневий тиждень, який я провів у Лондоні, Вільсон всіляко демонстрував мені свою приязнь. Він запросив мене на ланч до будинку на Давнинг-стрит, 10, де були присутні основні міністри Кабінету та лідер опозиції палати лордів Пітер Керрингтон - всі з дружинами. Його експромт був сповнений найтепліших висловів, а я у відповідь подякував йому за дружбу й підтримку.
Незабаром після мого від’їзду з Лондону Вільсон під тиском членів Лейбористської партії був змушений піти на поступки в питаннях оборонних зобов’язань щодо інших країн. На нараді парламентської фракції Лейбористської партії в червні 1966 року він змушений був апелювати до просоціалістичних почуттів присутніх:
«Відверто кажучи, якби ми піклувались лише про себе самих, то були б раді покинути Сингапур якомога скоріше. В будь-якому разі ми не можемо сказати на відміну від аденської ситуації, що нас тут не бажає бачити місцевий уряд і населення. Лі Куан Ю, такий же соціаліст-демократ лівих поглядів, як і будь-хто з присутніх у цьому залі, звичайно ж, хоче, щоб ми залишалися. Давайте не забувати, що в політичних війнах Південно-Східної Азії та в битві за владу у своїй країні під час виборів він продемонстрував неабияку мужність у боротьбі з комуністами - і це в регіоні, у яко¬му комуністи прагнули утвердитися.
Уряд Сингапуру, як ми розуміємо, в Південно-Східній Азії є єдиним соціалістично- демократичним урядом у повному розумінні цього слова.
Його досягнення, як наприклад у програмі житлового будівництва, є викликом будь- яким досягненням навіть найрозвиненіших демократичних суспільств».
Після візиту до Лондона я відвідав конференцію Соціалістичного Інтернаціоналу в Стокгольмі; моєю метою було зміцнення стосунків із лідерами соціалістичних партій Великої Британії та інших європейських країн. Там за ланчем я зустрівся з Джор- джем Брауном. Той говорив просто й відкрито: він прагне виведення британського військового контингенту з Південно-Східної Азії - і то чимшвидше. Він визнав, що більшість його не підтримує; втім, не має наміру поступатись. За словами Брауна, Вільсон та Хілі дуже тепло ставились до мене та уряду Сингапуру, але він уже був ситий по горло тим, що таке ставлення використовувалось для виправдання британської політики на схід від Суецу. Браун хотів включити до військового звіту уряду, опублікованого в жовтні 1965 року, неоднозначну заяву про виведення військ із регіону, але це було відхилено. Заперечуючи йому, я сказав, що якби Британія вивела свій контингент, американці не стали б підтримувати стерлінг. У такому разі британська валюта зазнала б девальвації; відповідно, Лейбористська партія програла б на наступних виборах. Він ображено промурмотів, що договір, який підписали Ліндон Джонсон та Гарольд Вільсон, тривалий час не принесе Британії нічого доброго.
У липні 1966 року під час візиту Хілі до Сингапуру він сказав мені, що кількість кон¬тингенту в Сингапурі та Малайзії буде скорочено до того рівня, яким він був би, якби не було Конфронтації. На той час він уже побував у Куала-Лумпурі. Із абсолютно не¬проникним виглядом він зазначив, що повідомив пресі: Малайзія не має жодних анти- британських настроїв і Велика Британія не надавала Малайзії допомоги лише через власні економічні труднощі. Підморгнувши мені, він сказав, що малайзійці зрозуміли: те, що він називав «місячником ненависті до Британії», справило погане враження на інші країни й не принесло їм жодної користі. (Малайзійські лідери вийшли з рівноваги після критичних зауважень щодо їхньої расової та мовної політики, опублікованих у британських ЗМІ, та образились на британців.) Коли ж приїхав Хілі, в Малайзії вже про¬ходив «місячник любові до Британії».
Він був веселий, повний приязні та позитиву. У певні миті мені здавалося, що британці можуть залишитися ще на десять років, на 70-ті. Але були й моменти, коли я розумів, що час перебування Вільсона й Хілі при владі стікає швидко. Лейбористські ж міністри були налаштовані на те, щоб країна скоротила витрати на утримання закор¬донних збройних сил та використати ці ресурси на внутрішні потреби Британії.
22 квітня 1967 року Хілі ще раз приїхав до Сингапуру. Він дав чітко зрозуміти, що ще до кінця 70-их Велика Британія залишить Азію. Я у свою чергу наполягав на тому, що в регіоні необхідно зберегти мирну атмосферу, через що потрібно уникнути будь-яких різких змін.
Хілі пояснив, що рішення вивести британський контингент пояснювалося не військовою ситуацією, а економічною, а тому малоймовірно, що його буде змінено. Це був єдиний спосіб розв’язання фінансових проблем Великої Британії. Крім того, дехто побоювався, що Британію може бути втягнуто до в’єтнамської війни, а цього британці боялися понад усе.
Через два дні, під час нашої наступної зустрічі він спробував пом’якшити удар, за¬говоривши про значну допомогу для Сингапуру. Адже, зрештою, він говорив лише про значне скорочення, а не про повне виведення військ Він розумів, яким важливим було питання безпеки в регіоні, та обіцяв спробувати переконати в цьому сво'іх колег. Проте його завданням було розробити довгострокові плани британської оборони, а тут по- ловинчаті заходи нічого б не дали. Він запитав, які в нас плани щодо військового суд¬нобудівного заводу. Я розповів про наш намір підписати контракт із британською суд¬нобудівною компанією «Swan & Hunter», яка б могла взяти на себе управління заводом та перевести його на «цивільне» виробництво; також я повідомив, що мені вже вдалося переконати цю компанію взяти на себе управління нашим заводом цивільного судно¬будування «Керреї», що дасть їм змогу ознайомитися з місцевими особливостями.
Як прем’єр-міністр Австралії Гарольд Холт, так і прем’єр-міністр Нової Зеландії Кейт Холіоук надіслали мені телеграми, де попереджали, що значні скорочення британсь¬кої присутності були дуже ймовірними, а це могло б призвести до руйнування наявної структури оборонних домовленостей Співдружності.
Серед військових командирів-британців, що служили в Сингапурі, ніхто не очіку¬вав передчасного виведення військ. У травні, через місяць після візиту, Хілі, Кен Сві та я мали робочий обід із сером Майклом Карвером, головнокомандувачем британсь¬ких збройних сил на Далекому Сході. Карверові погляди додали мені духу. За його словами, основне завдання збройних сил Сингапуру - це попередження державного заколоту, що може йти як зсередини, так і ззовні. У разі серйозних виявів ворожості ми зможемо повною мірою покластися на своїх союзників. Його підхід до питання запевнив мене, що він очікував, що британські сили залишатимуться в Сингапурі ще принаймні якийсь час.
На випадок, якби політичні керівники Карвера думали інакше або були змушені під тиском зробити те, про що навіть страшно було думати, 26 травня я написав Гарольдові Вільсону листа, де йшлося, зокрема, про те, що будь-які розмови стосовно «значної допо¬моги» для нашого народу є лихою ознакою. Навіть найбільша економічна загроза втрачала свою значущість у порівнянні з руйнуванням системи безпеки в регіоні, яка б розлетілася на друзки, щойно б стало відомо про рішення британців піти ще до середини 70-их. Вільсон надіслав мені заспокійливу відповідь та запросив до Лондона на підготовчі перемовини.
Коли в червні 1967 року Кен Сві та я зустрілися з Хілі, він надав нам детальний пе¬релік частин, які підлягали скороченню до 31 березня 1968 року, та подальшої пере¬дислокації в період із 1968 по 1971 рік. Після 1971 року від усіх британських військ у Південно-Східній Азії залишилися б тільки військово-морські десантники - такі собі «поліцейські за викликом».
Обговорення економічних наслідків такого рішення проводив Кен Сві. Як і мене, його більше турбувало питання безпеки, ніж економічні ризики, що випливали зі ско¬рочення британського контингенту. Ми обидва були впевнені, що якось упораємося з економічною кризою, якщо матимемо певність щодо безпеки Сингапуру та якщо нам вдасться зберегти довіру до нашого уряду. Я запитав одну з офіційних осіб Міністерства у справах закордонних територій, що курирував питання, пов’язані зі скороченням британської присутності на Мальті, чи можна було якось використати покинуті аеро¬дроми в громадських цілях. За досвідом британців, відповів він, покинуті злітні смуги можна було або знову перетворити на сільськогосподарські поля, або (як це сталося в кількох випадках) побудувати там підприємства легкої промисловості. На мою думку, ані сільське господарство, ані легка промисловість не були для Сингапуру справою пер¬спективною; ось чому я попросив, щоб нашій Раді з питань економічного розвитку яко¬мога швидше надали доступ до трьох британських аеродромів: Тенга, Селетару та Чангі, щоб ми могли вирішити, як можна їх використовувати в подальшому
Відповідно до чинних військових інструкцій, британці мали б знищити непотрібне їм військове обладнання. Проте Хілі погодився переглянутися ці інструкції, так щоб це обладнання можна було передати Сингапурові для навчання й використання в інших цілях. Він та його команда намагались допомогти нам усіма правдами й неправдами. Після останніх двох зустрічей нам відлягло від серця: ми відчули, що впораємося з на¬шими проблемами до середини 70-их. Про щось більше годі було й просити. «Swan & Hunter» підтвердили, що суднобудівний завод у Сембавані мав дуже гарні перспективи; тепер комісія, у складі якої були представники військово-морського відомства, компанії «Swan & Hunter» та сингапурського уряду, могла приступати до планування заходів з переведення заводу на комерційне використання.
Під час приватної дискусії 26 червня 1967 року Вільсон пообіцяв, що цей пере¬гляд курсу в питаннях оборони мав стати останнім для чинного парламенту. Зі свого боку Хілі також пообіцяв, що більше оборонна політика не переглядатиметься. У мене виникло враження, що навіть сам Вільсон хотів від Хілі більше, а саме, щоб у Великої Британії залишилася певна свобода дій на територіях на схід від Суецу. Насправді під час мого перебування в Лондоні йому не так було треба, щоб я доводив переваги перебу¬вання британців в Азії, як те, щоб я вплинув на парламентарів - лейбористів і міністрів Кабінету, які були проти цього.
Я звернувся до членів парламенту-лейбористів у палаті громад того ж самого дня. Ситуація на афро-азійській сцені різко змінилася, сказав я: Неру помер, Сукарно дискре¬дитував себе, а Мао був затягнутий до шаленого виру культурної революції. Півмільйона американських вояків перебували в Південному В’єтнамі. Дні, коли Азією правили білі, вже минули. Тепер деякі азіати наполягали, що проблеми в Азії потрібно розв’язувати азійськими силами, маючи на увазі, що великі азійські країни мають отримати змогу «розібратися» з меншими. Дрібніші ж країни, у свою чергу, мали право просити своїх друзів із Заходу допомогти вирівняти цей дисбаланс.
У розмовах із міністрами Вільсона я провів кілька годин. Так, зустріч із Джимом Каллагеном, тодішнім канцлером державної скарбниці (з яким я зустрічався з кількох нагод протягом останніх 15 років), замість запланованих півгодини тривала півтори. Час від часу, коли було чути парламентський дзвінок, він ішов до залу голосувати, проте просив мене на нього зачекати. Наприкінці він сказав: «Я був уже за призначення дати повного виведення британських військ, але тепер мені треба подумати над тим, що ви мені розповіли. Для мене тепер усе не так однозначно». Він попросив мене зустрітися з Роєм Дженкінсом, який тоді був міністром внутрішніх справ. Рой Дженкінс спокійно мене вислухав і сказав, що голосуватиме за те, щоб не визначати конкретних дат, однак, на його думку, Велика Британія має вивести свій контингент до 1975 року.
Міністром, що більше за всіх опирався нашій позиції, був Дік Кросмен, на той момент лідер палати громад . Майже годину він виголошував гнівні тиради та дошкульні обра¬зи на нашу адресу, заявляючи, що ми нахабно ошукали його колег, облудою змусили їх залишитися на схід від Суецу. Від самого початку він ошелешив мене невиправдано гру¬бою поведінкою. Він хотів, щоб британці забралися з нашого регіону якнайшвидше, ще до 1970 року. Він та його парламентська фракція стояли горою за економію фінансів, які вони хотіли спрямувати на соціальні пенсії, надання позичок для купівлі будинків під низький відсоток, одним словом - на придбання більшої кількості голосів. У запалі він вигукнув: «Не варто вам турбуватися через мене, бо сьогодні я належу до меншості в Кабінеті, але мої акції зростають, і все більше й більше моїх однопартійців схиляються до моєї позиції». Наш верховний комісар  А.П.Раджа, що був присутній при цій розмові, по¬думав, що Кросмен у той момент «випускав пар», бо мої аргументи посилили впевненість тих членів парламенту, які хотіли, щоб британські війська ще залишилися в регіоні.
Тоді я вважав, що цього разу буря нас омине; втім, не було жодних гарантій, що фунт стерлінгів знову не опиниться під ударом, що могло призвести до чергового нападу депресії в британському Кабінеті міністрів, ще одного перегляду оборонної політики та подальшого скорочення контингенту. Але таку загрозу був нездатний втримати під контролем навіть британський уряд. Сумно, але факт: Велика Британія слабшала, її уряд більше не викликав у людей довіри. Обидва лейбористські міністри та пересічні парламентарі перебували в пригніченому стані: вони змушені були зробити саме те, проти чого виступали, зокрема, це стосувалося політики «стоп - уперед» , за яку вони критикували уряд консерваторів.
Як свідчать архівні матеріали президента Ліндона Джонсона, у червні 1967 року, під час зустрічі у Вашингтоні він переконував Вільсона «не вдаватись до жодних кроків, що суперечили б інтересам Британії або Америки, а також інтересам вільних країн Азії». Од¬нак Джонсон не наполягав так сильно, як це робили у своїх службових записках перед цією зустріччю його помічники. Так, Роберт Мак-Намара, міністр оборони уряду Джонсо¬на, ще в грудні 1965 року писав президентові, що для Америки британська присутність і дотримання зобов’язань на Далекому Сході важливіша навіть за присутність у Європі.
У липні 1967 року британське Міністерство оборони опублікувало «білу книгу» , в якій оголошувало про свій намір зменшити контингент у Південно-Східній Азії на 50% до 1970-71 року, а завершити його виведення до середини 70-их. Розчарований Гарольд Холт написав тоді Вільсону та вважав за доречне повідомити свої міркування й мені: «На нашу думку, уряд Об’єднаного Королівства приймає історичне рішення зменши¬ти свою роль у світі та зняти з себе значну частину тієї міжнародної відповідальності, що її Британія несла на собі впродовж багатьох-багатьох років». Він також написав, що відтепер австралійці мають «повністю змінити свій підхід до ситуації».
Незабаром після того Вільсон запросив мене виступити на щорічній конференції Лейбористської партії, до якої він належав. Конференція мала відбутися в жовтні 1967 року. Я погодився, розуміючи, що він хоче, щоб я відмовив його однопартійців від спра¬ви, яку вони обстоювали, тобто від виведення британського контингенту. На мітингу, що відбувся напередодні конференції (в неділю 1 жовтня) у Скарборо, я був основним запро¬шеним доповідачем, представником дружньої країни. Я висловив надію, що Сингапур та
Велика Британія завдяки своїм давнім зв’язкам, які налічують уже понад 150 років, здатні звільнити одне одного від зобов’язань таким чином, «щоб дати нам найкращу можливість зберегти безпеку й стабільність», і що якщо нам дати трохи більше часу, то ми, доклавши максимум зусиль, зможемо жити в середині 70-их років не гірше, ніж нам жилося тепер. Я знав, що делегатів турбувало в’єтнамське питання, тому не міг його зігнорувати. Тож я сказав: «Я не хочу виглядати у ваших очах ані яструбом, ані голубом. Якби вибирати мета¬фору з цього «пташиного» ряду, то я радше б вибрав сову. Мабуть, усі, хто зараз спостерігає за подіями у В’єтнамі, мають великі очі. Не варто було це дозволяти. І можливо, вибрати саме це, далеко не найбезпечніше місце в Азії для відстоювання своїх принципів - було не наймудрішим рішенням. Проте не забуваймо, як багато вже принесено в жертву, у тому числі людської крові - і в’єтнамської, і американської». З огляду на антив’єтнамські погля¬ди авдиторії це був найпрозоріший натяк, який я тільки міг зробити, щоб дати зрозуміти: якщо американці підуть із В’єтнаму, це однозначно матиме серйозні наслідки для всієї Південно-Східної Азії.
Майже через шість тижнів після того без будь-якого попередження в неділю 18 лис¬топада 1967 року Кен Сві отримав від Каллагена, канцлера державної скарбниці Великої Британії, повідомлення, яке той, мабуть, розіслав усім міністрам фінансів Співдружності. У повідомленні йшлося про те, що Британія девальвує фунт стерлінгів з 2,80 до 2,40 американських доларів. Для нас це означало втрату 14,3% резервів, які ми тримали в Лондоні у фунтах стерлінгів. Девальвація почала загрожувати британській валюті ще відтоді, коли лейбористський уряд прийшов до влади у 1964 році, проте ми не стали виводити звідти свої резерви. їхні військові сили захищали нас під час індонезійської Конфронтації, а тому ми не хотіли, щоб нас звинувачували в навмисному сприянні про¬цесу знецінення валюти. Вільсон, виступаючи по телебаченню того ж самого вечора, сказав: «Тепер ми залишилися самі; тож тепер Британія - понад усе». Для нас це про¬звучало зловісно. Проте Хілі, виступаючи в палаті громад 27 листопада, висловився не так жорстко: «Я вважаю, що весь уряд поділяє мої погляди стосовно того, що ми повинні насамперед бути чесними з нашими військами та союзниками, коли зменшуємо курс фунту стерлінгів. Скасувати липневі рішення ми вже не в змозі... Ось чому мій вельми-шановний друг канцлер (Каллаген) минулого понеділка сказав, що будь-які скорочен¬ня треба робити в рамках оборонної політики, проголошеної минулого літа. Дозвольте мені нагадати вельмишановному канцлерові, що девальвувати фунт - не означає при¬скорювати скорочення або переміщення нашого контингенту».
Я надіслав Хілі подяку за таку підтримку, проте помилився: він не мав повноважень говорити від імені уряду. Вільсон, прем’єр-міністр, робив усе, що в його силах, щоб уря¬тувати свій уряд; саме це він і мав на увазі, коли сказав: «Тепер Британія - понад усе». Вільсон же заявив, що «жодна з витратних статей не може залишатися недоторкан¬ною». 18 грудня я написав Вільсонові листа, в якому підкреслив, як добросовісно уряд Сингапуру підтримував стерлінг та втратив унаслідок девальвації 157 мільйонів син- гапурських доларів: Валютний комітет втратив 69 мільйонів, сингапурський уряд - 65, державні установи - 23 мільйони. Мій лист закінчувався словами: «Мені б не хотілося вірити, що тимчасові труднощі можуть зруйнувати взаємну довіру та сподівання, що ми покладаємо на добрі наміри один одного, на доброзичливість і доброчесність. Я не хочу відмовлятися від того, що сказав у Скарборо, а тому ми зі свого боку обіцяємо зроби¬ти все, щоб британські війська, залишаючи свої бази в середині 70-их років, отримали належні проводи.
Марні сподівання. Під час першої серйозної урядової кризи Вільсон не мав часу, щоб рятувати друзів і союзників, якими б вірними вони не були. Замість відповіді він прислав до мене Джорджа Томсона, міністра у справах країн Співдружності. Ми зустрілися 9 січня 1968 року. Під час зустрічі Томсон зайняв захисну позицію, намагаючись якось пом’якшити ситуацію виправданнями. Девальвація, сказав він, це останній шанс британського уряду налагодити економіку. Зменшення оборонних витрат означатиме фундаментальні зміни в історичній ролі Британії та її довготерміновій структурі оборони. Британці мають намір обмежитися Європою, хоч це не виключає використання їхньої бойової сили як допомо¬ги союзникам за межами Європи. Я запитав: а як щодо обіцянки Хілі, що в Сингапурі за¬лишаться частини військово-морських десантників? Виявилось, цю обіцянку можна було викреслити з пам’яті. Після 1971 року в Південно-Східній Азії не планувалося утримувати жодних військово-морських частин. На запитання, наскільки остаточним є рішення виве¬сти всі збройні сили до 1971 року, Томсон відповів, що рішення є майже остаточним, але тут також братимуться до уваги погляди партнерів по Співдружності. Томсон поводив¬ся дуже ввічливо та люб’язно; його симпатії були на нашому боці. Вільсон доручив йому неприємну місію. Щоб якось пом’якшити удар, Вільсон запросив мене на переговори до Чекерсу, офіційної заміської резиденції прем’єр-міністра.
Розлючений та розчарований через повне Нехтування тими бучними обіцянками, які нам було надано, я сказав, що ми також можемо поставити інтереси Сингапуру по¬над усе і захистити ті фінанси, що в нас ще залишилися, забравши їх із Лондона. Однак, попри все, я вирішив поїхати до Лондона й побачитися з Вільсоном у Чекерсі.
Вільсон змінив місце зустрічі, і в неділю, коли ми мали зустрітись, я поїхав на Давнинг-стрит, 10. Прибувши туди о 17:30, я побачив там трьох головних міністрів: Деніса Хілі (Міністерство оборони), Джорджа Брауна (Міністерство закордонних справ) та Джорджа Томсона (Міністерство у питаннях країн Співдружності). Вільсон подарував мені якусь надію, сказавши, що Кабінет вирішив не приймати остаточного рішення, поки я з ним не зустрінусь.
Я сказав, що будь-які квапливі оголошення про те, що британські війська буде ви¬ведено з Азії до 1971 року, підірвуть довіру інвесторів, особливо гонконгських, і зму¬сять їх перекинути фінанси деінде. Щоб відновити довіру, Сингапур буде змушений понести великі витрати на озброєння, щоб підвищити боєздатність, а відповідно, надійність своїх збройних сил. Я вказав на те, що британські війська мали в Сингапурі цінну нерухомість, житлові будинки й казарми загальною вартістю 55 мільйонів. Якби в найближчі три роки відбулося повне скорочення британського контингенту в регіоні, за всю цю нерухомість на вільному ринку буде неможливо отримати навіть півціни.
Вільсон повторив мені ще раз те саме, що роком раніше Хілі сказав у Сингапурі: рішення вивести війська зумовлене економічними причинами і не може бути змінене. Рішення щодо терміну виведення військ - березень 1971 року - було майже одностай¬ним, а його міністри, присутні на нашій зустрічі, представляли позицію Кабінету. Він прагнув перевести хід обговорення на можливості реальної економічної допомоги Сингапурові. Я відповів, що дбаю насамперед про безпеку країни, бо без неї не буде інвестицій, які нам потрібні набагато більше за економічну допомогу.
Вільсон полишив аргументи за передчасне виведення військ на Хілі, а сам сів, відкинувшись назад, закурив люльку і почав співчутливо спостерігати за мною. З виразу його очей та й узагалі з його постави я зрозумів, що вмовити його дотриматись початко¬вих обіцянок залишитися в Сингапурі до середини 70-их буде неможливо.
Британські міністри співчували моєму складному становищу, а найбільше за всіх - Джордж Браун. Пам’ятаючи його переконаність у необхідності вивести війська з Син¬гапуру, яку він висловив під час нашої зустрічі в Стокгольмі 1966 року, я здивувався, по¬чувши його запитання щодо того, скільки часу я потребував. Я назвав дату - 31 березня 1973 року. Лише через багато років я дізнався, що президент США Джонсон ще перед тим переконав його, що поки триватиме війна у В’єтнамі, Америка нічим не могла замінити британські збройні сили в Арабській затоці  та Сингапурі; саме тому британський вне¬сок мав надзвичайно важливе, навіть неоціненне значення.
Близько 19:00 до нас приєднався Рой Дженкінс, який змінив Каллагена на посаді канцле¬ра скарбниці. Питання, яке він порушив, було тісно пов’язане з темою нашої зустрічі, а саме - економічна ситуація в Сингапурі, що радикально відрізнялася від інших країн регіону, бо наші справи йшли дуже добре. Ситуація у Великій Британії, навпаки, була дуже серйозною.
Він порівняв британський та сингапурський резерви, щоб довести, що на одиницю насе¬лення цифра для Британії була нижчою, ніж для Сингапуру. Він критикував сингапурський уряд за те, що той інвестував бюджетний профіцит деінде, не повідомляючи про це бри¬танський уряд. Для розмови він обрав агресивну стратегію. Ми ніколи не забирали своїх стерлінгових резервів, проте ми ніколи й не обіцяли, що будемо вкладати в стерлінг свій бюджетний профіцит. Він отримав додатковий бал на свою користь, коли звинуватив нас у тому, що ми практично нічого не зробили, щоб вкласти наші бюджетні надлишки у фунт стерлінгів; тож нам не варто було розраховувати на якесь особливе ставлення.
Усю вечерю ми проговорили досить-таки невимушено. Знову й знову повторюва¬ли свої аргументи в міру спустошування бокалів кларету - улюбленого вина Дженкінса. Зустріч тривала п’ять із половиною годин і закінчилася о 22:50. Підводячи підсумок зу¬стрічі, Вільсон сказав, що британський уряд погоджується з тим, що його допомога по¬трібна, щоб зберегти безпеку Сингапуру. Проте, наголосив він, забезпечити Сингапурові постійний захист можна лише за умови підписання ширшої угоди про оборону цього регіону з іншими країнами Співдружності. Перш ніж таку можливість буде вивчено детальніше, Сингапурові не варто квапитися з придбанням зброї. Лейбористський уряд зробить все, що об’єктивно в його силах з огляду на основну ціль - повне виведення військових частин до 1971 року, щоб допомогти Сингапурові зберегти безпеку. Вільсон також висловив сподівання, що сингапурський уряд поставиться до думки британсько¬го уряду з більшою увагою.
Наступного дня, в понеділок 15 січня 1968 року, Хілі оголосив у палаті громад, що британські збройні сили буде виведено з регіону на схід від Суецу в 1971 році, проте він переніс дату остаточного виведення військ із березня на грудень. Ці дев’ять місяців важили багато, бо ще до грудня мали відбутись загальні вибори. Іншими словами, після них виникала альтернатива: або новообраний лейбористський уряд підтвердить передислокацію, або уряд консерваторів відкладе її. Я мав задовольнитися такою по¬ступкою. Журналісти, коментуючи промову Хілі, зауважили, що він залишив відкриту шпаринку. Моя подорож до Лондона не пройшла марно.
Проте Вільсон розумів, що настав кінець чергової епохи. Виступаючи в парламенті, він процитував рядки з вірша Редьярда Киплінга «Останній хорал»:
У безвість відкликаний, флот наш відплив,
На дюнах і мисах вогонь згас без віри.
І    вся наша слава минулих часів Розтане, як велич Ніневії й Тіра.
(Переклад Олени Максименко)
Усі ці п’ять січневих днів 1968 року в Лондоні я багато працював над тим, щоб якомога довше затримати британську присутність. Крім консультації з Вільсоном, я зустрічався з лідерами Консервативної партії Тедом Хітом, Реджинальдом Модлингом та Яном Мак- Леодом. Вони висловили велике співчуття та підтримку; якби вони входили до уряду, обов’язково б підтримали ідею залишити війська в регіоні на триваліший час, не нази¬ваючи конкретної дати. Така моя діяльність вплинула на кінцевий результат перемовин. Британське телебачення та преса детально розповідали про моє перебування в Лондоні, завдяки чому мені вдалося спокійно й аргументовано донести до британців свою думку. Я зачепив певні струни в їхніх серцях, вказавши, що не личить нашим давнім та дієвим стосункам закінчуватися так, що це зруйнує майбутнє Сингапуру. Я намагався справити якнайкраще враження. Однак Кен Сві, який прилетів до Сингапуру раніше за мене, ще в аеропорту під час інтерв’ю для журналістів висловив своє незадоволення: «Лейбористсь¬ка партія порушила своє слово - вона ганебно зламала обіцянку, що її раніше дала нам».
Я не бачив жодного сенсу в тому, щоб виказувати своє незадоволення. Мої інші коле¬ги, зокрема Раджа, Чінь Чай та Сюй Сень, були прикро розчаровані та боялися наслідків всього цього для нашої безпеки й економіки. Але вони не стали ганити британців: гнівні слова тільки б роздратували британських міністрів та налаштували проти нас командирів британських частин, розміщених у Сингапурі, які насамперед були лояль¬ними до Великій Британії. Мені потрібні була добра воля й співпраця з боку британців, щоб провести передислокацію з мінімальним тертям та максимально мирно, щоб, врешті-решт, військові не полишили по собі голі стіни казарм, навіть без дротів, як це сталося в Гвінеї (Західна Африка), коли звідти у 60-их пішли французи.
Через такий несподіваний поворот подій тиск на нас зростав. Збільшувались наші економічні проблеми, зростало безробіття. Проблеми з обороною також поглибилися, бо ми потребували повітряних збройних сил, яких у нас просто не було. Ми не уявля¬ли, що таке вигадати, щоб іще до кінця 1971 року сформувати у своїй армії ескадрилью винищувачів. Коли ми з Хілі вдруге зустрілися з питання купівлі кількох винищувачів «хоукер-хантерс», він радо погодився нам допомогти. Було очевидно, що порівняно з попередньою такою зустріччю, яка відбулася менше ніж за два роки перед тим, у жовтні 1966 року, коли він погрозив нам пальцем через те, що ми «собі щось таке надумали», ставлення Хілі різко змінилося. Цього разу він пообіцяв допомогти нам не тільки з придбанням літаків, але й із підготовкою фахівців.
Британські ЗМІ співчували нам, проте відчувався їхній загальний песимізм щодо май¬бутнього Сингапуру. Після того як Велика Британія перестала б фінансувати свої бази тут, ВВП, за прогнозами, мав зменшитися на 20%. Отже, без британського військового захисту наше майбутнє здавалося всім украй ненадійним. Керівник «Daily Mirror Group» Сесіл Кінг відвідав прес-конференцію, яку я проводив після свого повернення з Лондона в січні. Як він сказав моєму прес-секретареві Алексові Джоузі, серцем він був зі мною, але ситуація виглядала безнадійною. Через високий рівень безробіття та відсутність безпеки після виведення британських військ сингапурська економіка була приречена на спад. І такі песимістичні погляди щодо нашого майбутнього висловлював не лише Кінг.
Щоб заповнити вакуум, який залишився після завершення дії Англо-Малайської оборонної угоди (АМОУ), британці запропонували Оборонну домовленість п’яти держав (ОДПД), яка за своєю природою мала бути радше консультативною, ніж зобов’язувальною. Я знав, чого боялися австралійці: що в Індонезії створиться хиб¬не уявлення, начебто п’ять держав - Об’єднане Королівство, Австралія, Нова Зеландія, Малайзія та Сингапур - починають гру проти неї. У січні 1968 року Пол Хаслук, міністр закордонних справ Австралії, перебуваючи в Сингапурі, розповів мені, що Австралія збирається утримувати свій закордонний збройний контингент на тодішньому рівні до кінця 1971 року, проте що буде після того, уряд сказати не міг. Іншими словами, австралійські війська пішли б з регіону разом із британськими. У розмові з ним я на¬голосив, що необхідно, щоб усі зрозуміли: до намірів західних союзників не входить створення вакууму в цьому регіоні після 1971 року, який би неминуче заповнили Росія, Китай чи хтось інший. Він у свою чергу підкреслив, що співпраця Малайзії та Синга¬пуру є базовою умовою, яка визначає оборонні плани Австралії. Я запевнив його, що будь-яку атаку на Малайзію ми вважаємо загрозою Сингапурові, але також переконливо попросив його донести до відома малайзійців, що будь-які двосторонні домовленості з Австралією, які обходять Сингапур стороною, були абсолютно виключені. Я розповів йому, як коли я летів до Мельбурна на жалобну службу по смерті прем’єр-міністра Га- рольда Холта в грудні 1967 року, Разак, що летів тим самим літаком, практично зігнору¬вав мене. Проте після того як Мак-Евін, заступник прем’єр-міністра Австралії, який ви¬конував обов’язки прем’єра, поки на посаду не ступив Джон Гортон, доволі різко відкинув його пропозицію щодо двосторонньої домовленості між Австралією та Малайзією - Разак став увесь втілена коректність і компроміс. На зворотному шляху в літаку він три години обговорював зі мною питання оборони та безпеки Малайзії. Після цього випад¬ку стосунки «Малайзія-Сингапур» в оборонних питаннях значно покращились.
Дійсно, у березні 1968 року Кім Сань та Кен Сві довідались від Разака, що розділяти безпеку двох країн не можна і що Малайзія не може собі дозволити значних витрат на озброєння. За його словами, Сингапур, як маленька острівна держава, дуже чутлива до диверсантських атак, повинен сконцентруватися на повітряному флоті, тоді як Малай¬зія, що мала довгу берегову зону, має зосередитись на військово-морському захисті. Та - ким чином наші дві країни могли б вдало доповнити одна одну. «Як дві окремі держави, ми ведемо діалог на рівних. Якщо ми можемо домовитися, ми працюватимемо разом. Якщо ж ні, зачекаймо».
Незабаром після міжнаціональних сутичок, що сталися в Куала-Лумпурі у травні
1969    року, через які малайзійський парламент був змушений піти в тимчасову відставку, Разак мав представляти Малайзію в Канберрі на зустрічі прем’єр-міністрів п’яти дер¬жав; метою зустрічі було обговорити організацію оборони після того, як у 1971 році підуть британці. Перш ніж розпочалася конференція, перший заступник міністра обо¬рони Австралії повідомив нам, що прем’єр-міністр Джон Гортон відмовився від участі в конференції. У приватній бесіді заступник міністра закордонних справ повідомив, що Гортон сумнівався в здатності малайзійського уряду втримати ситуацію в руках. На його гадку, ще одного спалаху міжнаціональної ворожнечі було не уникнути, і цьо¬го разу його полум’я перекинулося б і на Сингапур. Гортон повністю втратив віру в Малайзію, він не хотів жодних домовленостей між нею та Сингапуром. Австралійці і так були вкрай незадоволені тим, що британці залишали регіон, - вони не хотіли, щоб тя¬гар відповідальності за захист Малайзії і Сингапуру лягав тепер на їхні плечі. Гортонові майбутнє здавалося катастрофічним, він боявся реакції електорату на будь-які нові зобов’язання, що їх могла взяти Австралія стосовно оборони Малайзії і Сингапуру.
Щоправда, останньої миті Гортон таки з’явився в залі, щоб відкрити конференцію своєю промовою, після якої відразу ж пішов. Він наголосив на необхідності міжнаціо¬нального спокою в регіоні та отриманні гарантій від Малайзії і Сингапуру щодо «не¬подільності» їхньої оборони. Разак і решта офіційної делегації Малайзії виглядали над¬звичайно пригніченими.
Того вечора я мав розмову з Разаком у його готельному номері. Я вирішив поки що відкласти на бік зауваження, які планував зробити, та підтримати його пропозицію: щоб після 1971 року головнокомандувач сил ОДПД був підзвітний представникам усіх п’ятьох держав, а не тільки Сингапуру й Малайзії, як це пропонувала Австралія. Моя під¬тримка додала Разакові духу. Ближче до завершення конференції Гордон Фріт, міністр закордонних справ Австралії, неоднозначно заявив, що в разі нападу на Малайзію ав¬стралійські війська буде перекинуто або на схід, або на захід Малайзії.
Британські консерватори були перелякані рішенням вивести збройні сили з територій на схід від Суецу. У січні 1970 року Едвард Хіт, лідер опозиції, відвідав Синга¬пур. Я організував для нього консультації з усіма ключовими міністрами, щоб він склав собі повну картину нашого економічного розвитку й прогресу в розбудові оборонної структури, ознайомився з політичною та соціальною ситуацією. Я домовився з однією британською авіачастиною, щоб Хіта покатали на гелікоптері над островом, щоб він побачив його з висоти пташиного польоту. Вражений, він сказав пресі, що «поставить заслін» перед курсом лейбористів на виведення військ із цього регіону. Він повідомив: «Не може бути навіть мови про те, щоб виводити звідси британські війська, а потім по¬вертати їх. Йдеться про те, щоб поки що залишити війська тут, а потім вже ми як уряд консерваторів поставимо заслін намірам вивести війська». Він також додав, що був «надзвичайно вражений дійсно визначними досягненнями острова... Все це вдалося зробити завдяки впевненості в майбутньому, спокою й стабільності в усьому регіоні». Я сподівався, що британські головнокомандувачі візьмуть його слова до уваги і не стануть надто поспішати з виведенням військ.
Через п’ять місяців, у червні 1970 року, Консервативна партія виграла загальні ви¬бори, а Едвард Хіт став прем’єр-міністром. Міністр оборони його уряду Пітер Керрин- гтон відвідав Сингапур того ж таки місяця, щоб заявити, що виведення військ відбува¬тиметься за попередньо складеними планами, але що Британія збереже окремі частини в Сингапурі на паритетних началах з Австралією та Новою Зеландією. У приватній бесіді Керрингтон сказав мені, що Британія не має наміру залишати тут винищувачі або транспортні літаки. Залишаться лише чотири патрульні літаки «німрод», кілька гелікоп¬терів «вірлвінд» і один батальйон піхоти в таборі Hi-Сунь. Передбачалося, що на схід від Суецу постійно курсуватимуть п’ять сторожових кораблів або есмінців, а замість Англо- Малайської оборонної угоди буде підписано «політичні зобов’язання консультативного характеру». Британці дали чітко зрозуміти, що хочуть брати участь в Оборонній домо¬вленості п’яти держав (яка ще не була підписана), проте не як лідери, а як партнери «на рівноправних засадах».
У середині квітня 1971 року п’ять прем’єр-міністрів зустрілися в Лондоні, щоб остаточно домовитись із приводу ОДПД. Основний зміст домовленості був такий: «У разі будь-якого озброєного нападу на Малайзію або Сингапур, ініційованого чи підтримуваного з-за кордону, або за умов загрози такого нападу, уряди країн- учасниць зобов’язуються вдатися до негайної консультації, мета якої - визначити, які заходи потрібно вжити спільно або окремо у зв’язку зі згаданою атакою або за¬грозою». «Негайна консультація» звучало краще, ніж відсутність такої.
1 вересня 1971 року було сформовано спільну систему повітряної оборони. 31 жов¬тня 1971 року на зміну АМОУ прийшла ОДПД. Епоха гарантованої безпеки навіки мину¬ла. З цієї миті ми вже повинні були самі відповідати за свою безпеку.
Однак безпека була не єдиною нашою турботою. Нам треба було заробляти на жит¬тя, переконувати інвесторів вкладати гроші у виробничі та всілякі інші підприємства Сингапуру. Нам треба було вчитися виживати без британської «військової парасольки» і без материка.
4.    Вижити наодинці
У 1965 році, через кілька місяців після отримання незалежності, консультант з економічного планування, якого до нас на допомогу надіслав уряд Індії, предста-вив мені товстенну книгу - своє дослідження. Мені вистачило кількох хвилин, щоб, проглянувши його висновки, зрозуміти, що всі його плани базувалися на спільному з Малайзією ринку. Я подякував йому і більше ніколи не торкався тієї книги. Він не зрозумів найголовнішого: якщо Малайзія не хотіла мати спільного ринку тоді, коли Сингапур був її частиною, навряд чи вона б погодилася на це, коли ми стали незалежни¬ми. У нас відібрали нашу роль адміністративного, торгового та військового перехрестя Британської імперії в Південно-Східній Азії. Без нового материка, до якого можна було б пристати, наше майбутнє виглядало безрадісним.
Кілька тижнів напередодні я зустрічався з доктором Альбертом Вінсеміусом, нашим економічним радником із Голландії. Він змалював переді мною сумну, але не безнадійну картину. Конфронтація з Індонезією призвела до зростання рівня безробіття в країні. Без спільного ринку з Малайзією та без торгівлі з Індонезією ми ризикували наприкінці 1966 року отримати рівень безробіття вищий за 14%, а це вже загрожувало соціальними заворушеннями. «Сингапур ходить по лезу бритви», - попередив він. Радник рекоменду¬вав створити спільний із Малайзією ринок (про що не могло бути й мови) та поновити бартерну торгівлю з Індонезією. Крім того, він радив шукати надійніших шляхів ввезен¬ня товарів, вироблених у Сингапурі, до Сполучених Штатів, Об’єднаного Королівства, Австралії та Нової Зеландії.
Перший раз Вінсеміус приїхав до Сингапуру в I960 році, коли очолював місію Програми розвитку ООН, що мала забезпечити нас консультаціями в питаннях індустріалізації. Я пам’ятаю його перший рапорт, поданий мені 1961 року, коли він виклав дві передумови успіху Сингапуру: по-перше, знешкодити комуністів, через яких економічний розвиток був неможливий; по-друге, не прибирати пам’ятник Стемфордові Рафлсові. Сказати мені в 1961 році, коли комуністи сягнули апогею свого впливу і день за днем нищівно атакували уряд ПНД, що я повинен знешкодити комуністів - отакої! Мені тоді відібрало мову, я міг лише сміятися через абсурдність та¬кого «простенького» рішення. Залишити на місці пам’ятник Рафлсові було набагато лег¬ше. Ані я, ані мої колеги не мали жодного наміру увічнювати свої імена, змінюючи назви вулиць або будівель чи прикрашаючи своїми обличчями поштові марки або банкноти.
Вінсеніус тоді сказав, що нам будуть потрібні американські та європейські технології ноу-хау: технічні, управлінські, підприємницькі й маркетингові. Інвестори хотіли ба¬чити, що новий соціалістичний уряд Сингапуру хоче зробити з пам’ятником Рафлсові. Залишивши його на місці, ми дали б зрозуміти, що визнаємо й приймаємо британську спадщину, що мало б позитивно вплинути на громадську думку. До того я цю ситуацію під таким кутом не розглядав, проте був радий залишити цей монумент, тому що він був поставлений засновникові Сингапуру. Якби в 1819 році Рафлс не з’явився тут, щоб побудувати торговельний форпост, мій прадід не приїхав би сюди з місцини Дапу в провінції Гуандун, що на південному сході Китаю. Британці створили тут імперію, яка запропонувала моєму прадідові, як і ще тисячам таких самих іммігрантів, можливість кращого життя, ніж на батьківщині, яка саме тоді переживала економічний і соціальний хаос, що супроводжував падіння династії Цін.
Зараз, у 1965 році, наше майбутнє поставало таким самим похмурим, тому я попро¬сив Кім Саня, тоді міністра фінансів, відправити делегацію від наших чотирьох торго¬вельних палат та виробничої асоціації до Африки, щоб «навмання шукати там можли¬востей для спільного бізнесу». Делегація проїхала по країнах Східної і Західної Африки, але великого зростання обсягів торгівлі це не принесло.
Присвятивши боротьбі з проблемою безробіття довгі роки після нашого першо¬го приходу до влади в 1959 році, в Кабінеті міністрів всі без винятку знали, що єдиний спосіб вижити - будувати промисловість. Ми вичерпали можливості Сингапуру як пе¬ревального торговельного пункту. Далі йти було нікуди, картинка виглядала сумною. Конфронтація з Індонезією тривала, а малайзійці були рішуче налаштовані на те, щоб провадити торгівлю в обхід Сингапуру. Ми шукали розв’язань проблеми де і як тільки могли, були готові випробовувати будь-яку більш-менш розумну ідею, що дозволила б створити робочі місця та окупити витрати. Один із місцевих виробників слабоал¬когольних напоїв запропонував розвивати в Сингапурі туризм; це був трудомісткий сектор, який потребував кухарів, прибиральниць, офіціантів, персоналу до пралень і хімчисток, екскурсоводів і майстрів для вироблення сувенірів. Найкраще було те, що туризм не потребував великих інвестицій. Ми створили Сингапурську раду з розвит¬ку туризму та призначили місцевого кіномагната Рунма Шоу, власника компанії «Shaw Brothers», на посаду голови ради. Для цієї роботи він надавався якнайкраще. Завдяки досвіду роботи в кіноіндустрії та індустрії розваг він дуже добре розумівся на тому, в якій «обгортці» треба подавати краєвиди та звуки, як розважити гостей у незнайомій країні. На його замовлення було розроблено логотип - «леворусалка», тобто лев із хвостом ру¬салки. Я особисто відкривав пам’ятник - «леворусалку», увічнену в бетоні, поблизу гирла ріки Сингапур. Для розвитку туризму я мало що міг ще зробити, хіба що іноді виступав на конгресах бізнесменів або різноманітних фахових конференціях. На наше щастя, туризм створив чимало робочих місць, а в багатьох раніше порожніх кишенях нарешті задзвеніли гроші. Туризм послабив проблему безробіття, проте не розв’язав її.
Щоб її розв’язати, ми зосередились на розбудові промисловості. Попри малі розміри внутрішнього ринку, ми захищали авта, холодильники, кондиціонери, радіо, телевізори й магнітофони місцевого виробництва, бо сподівались пізніше розпочати їх масове ви¬робництво в Сингапурі. Ми заохочували місцевих бізнесменів, які будували маленькі фабрики й почали продукувати рослинні олії, косметику та продукти для догляду за во¬лоссям, протимоскитні сітки, золотий папір  і навіть нафталінові кульки! Крім того, нам вдалося зацікавити інвесторів із Гонконгу й Тайваню, які почали будувати тут фабрики з виробництва іграшок, тканин і одягу.
Початок був слабенький. Незважаючи на всі інвестиції (а це були великі гроші), які ми вклали до інфраструктури промислової зони Джурон на заході Сингапуру, вона не розвивалася. Чимало наших починань закінчились провалом. У Сингапурі було мало води; розміри острова замалі, щоб ми могли дозволити собі забруднювати прибережні води, але Рада з питань економічного розвитку все одно заснувала спільне підприємство, що мало переробляти папір на вторинну сировину, взявши в партне¬ри бізнесмена, який не мав жодного виробничого досвіду. Крім того, Рада інвестувала гроші в керамічну промисловість, незважаючи на те що в нас не було ноу-хау. Обидві ініціативи закінчилися нічим. Ми створили спільне підприємство з ІНІ («Ishikawajima- Harima Heavy Industries») з наміром будувати та ремонтувати кораблі на верфі в Джуроні. Робота підприємства розпочалася з будівництва кораблів класу «фрідом» із вантажністю 14 000 тон; пізніше стали будувати й танкери на 90 000 тон. Проте в Сингапурі не виро¬блялися ані сталеві листи, ані двигуни для кораблів - ми мали імпортувати їх із Японії. Побудувавши 16 кораблів класу «фрідом» та три танкери, ми завершили їх виробницт¬во, перейшовши лише на кораблі вантажністю 10 000 тон. Кораблебудування на відміну від дуже трудомістких ремонтних робіт було справою невигідною.
У ті роки, відразу після отримання незалежності, ми вітали створення будь-якого ви¬робництва. Наприклад, коли я був у Лондоні в січні 1968 року на перемовинах із приводу виведення британських військ, до мене в готель завітав Маркус Сіфф, голова правління «Marks & Spencer». Виявилося, він побачив мене по телевізору в програмі Бі-бі-сі, й вирішив запропонувати, щоб Сингапур, де живе багато китайців (а як відомо, вони ма¬ють дуже вправні пальці), зайнявся виробництвом гачків і принад для ловлі форелі. Така робота коштувала дорого, бо пір’я принади треба було дуже вправно приладжувати до гачків. Були й інші вироби, виготовлення яких не потребувало великих витрат на об¬ладнання, але створювало багато робочих місць. Для продажу цих товарів можна було використати роздрібну мережу Сіффа. Мабуть, під час тієї телепередачі я виглядав зов¬сім зневіреним, якщо він вибрав час, щоб зі мною побачитися. Я подякував йому, але з цього заміру нічого не вийшло. За якийсь час норвезький виробник риболовних гачків «Mustad» заснував у Сингапурі свою фабрику, що дала роботу кільком сотням людей, які виробляють мільйони гачків найрізноманітнішої форми й розміру, хоч це й не ті гачки з принадою з пір’я, на які ловлять форель.
Виведення британських збройних сил із Сингапуру завдало значного удару по нашій економіці. Британські війська забезпечували близько 20% нашого валового внутрішнього продукту, бо надавали 30 000 робочих місць безпосередньо на базах та
40    000 - в суміжних послугах. Я був рішуче налаштований зробити так, щоб наше став¬лення до британської допомоги, а також до будь-якої допомоги взагалі, стало протилеж¬ним мальтійському. Коли 1967 року я відвідав Мальту, щоб дізнатися, як там розв’язують проблеми після виведення британських військ, то був щонайменше здивований. Суець- кий канал було закрито після арабо-ізраїльскої шестиденної війни за три місяці до мого візиту, в червні. По каналу більше не ходили кораблі, через що верф було закрито, проте її робітники, найняті на повну ставку, грали у водне поло в сухому доці, у який вони на¬лили води! Мене вразила така їхня залежність від сторонньої фінансової допомоги - насправді вони сподівалися лише на британських благодійників! Велика Британія була доволі щедрою, виділяючи Мальті гроші: вона виплачувала зарплатню розміром у п’ять робочих тижнів за кожний рік служби працівника, а також фінансувала тримісячні кур¬си з перекваліфікації, що їх проводили мальтійські державні установи. Такий підхід міг зростити лише дух залежності, а не віру в себе.
У 1967 році Хілі пообіцяв «значну допомогу», яка б компенсувала збитки від виве¬дення британських військ. Я був упевнений, що в нашому народі не потрібно форму¬вати відчуття залежності від чиєїсь милості. Якщо ми прагнули успіху, то мали покла¬датися на самих себе. Перед початком переговорів із приводу британської компенсації я навіть сказав на засіданні парламенту 9 вересня 1967 року: «Перед тим як тут побу¬дували військово-морські бази, яким знадобився великий обслуговувальний персонал, Сингапур процвітав. Якщо ми візьмемося до справи розумно та з ентузіазмом, то після закриття баз зможемо побудувати новий Сингапур - незалежніший в економічному плані та заможніший». Я виступив за таку нашу позицію: ми повинні наполягати на тому, щоб британці якомога швидше повідомили нас, яке саме обладнання (як-от військовий кораблебудівний завод) буде їм непотрібне, щоб його можна було передати під цивільне керування ще до відходу британців. Крім того, допомога Сингапурові мала полягати в створенні робочих місць через відбудову промисловості, а не в тому, щоб привчити наше населення до регулярних фінансових «упорскувань». Я попередив на¬ших робітників: «Світ нічого не винен нам і не мусить нас годувати. Ми не можемо собі дозволити жити з жебракування».
Хонь Сюй Сень, наш найталановитіший постійний секретар, зробив перелік бри¬танської власності, яку можна було конверсувати для цивільного використання. Земля, до якої британці надали нам доступ, обмежувалася 15 тисячами акрів, - це були 11% усієї площі Сингапуру. За доступ до землі, яку ми планували використовувати в еконо¬мічних або оборонних цілях, із нас не брали грошей. Передбачалося, що уряд Сингапу¬ру має допомогти продати залишки землі на відкритому ринку. Проте в січні 1968 року, перш ніж ми встигли завершити перемовини, британці оголосили про повне виведення контингенту до 1971 року.
Після мого повернення з Сингапуру в січні того ж року я сказав у радіовиступі: «Якби ми були з м’якого тіста, нас би вже розчавили. Лише легкодухі можуть голосувати за «лег¬кий» шлях виходу з кризи, коли насправді такого не існує. Сингапурові ніщо не дається задарма - навіть воду ми отримуємо за гроші... Тут, у Сингапурі, буде битися промислове й комерційне серце Азії, тут будуть перетинатися її шляхи ще довго після того, як звідси підуть британці». Я був абсолютно впевнений, що саме дух людей та їхня віра в себе ста¬нуть вирішальним фактором у майбутній битві за виживання Сингапуру.
У лютому того року ми сформували Департамент економічної конверсії військово- морських баз, який очолив Сюй Сень. Новий департамент був підпорядкований безпо¬середньо мені, щоб надати Сюй Сеню більшу свободу в стосунках з іншими міністерс¬твами. Він відповідав за курси з перекваліфікації робітників, що втратили робочі місця після виведення контингенту, та за нову роботу для них; розпоряджався землею й іншим майном, яке залишалося після британців, щоб знайти йому якнайкраще використання, та вів переговори щодо компенсаційних виплат.
Було дуже важливо не викликати озлоблення та напруги при передачі майна або наданні компенсаційної допомоги. Зміна нашого ставлення підірвала б довіру інвесторів до нас, після чого, яку б допомогу ми не отримали, вона ніколи б не компен¬сувала зіпсованих стосунків із Британією. Крім того, потай я все ще сподівався на те, що якісь війська Великої Британії, Австралії й Нової Зеландії залишаться в Сингапурі після 1971 року. Тоді, в лютому 1968 року, я сказав новоприбулому верховному комісарові Великої Британії серу Артуру де ла Маре, що Сингапур прийме все, що запропонує його уряд і в жодному разі не чинитиме тиску. Я просив, щоб британський уряд залишив тут усе, в чому вони більше не мали потреби, щоб тільки не руйнували майно, як це зазвичай робилося в усіх інших країнах. За таких умов нам вдалося б підтримати пробританські почуття серед сингапурців та заохотити їхню добру волю.
Ще до березня 1968 року обговорення зупинилося на цифрі 50 мільйонів фунтів стерлінгів - пакеті допомоги, який мав бути витрачений на британські товари й послу¬ги. 25% цієї суми було грантом, 75% - позикою. Половину допомоги ми вйтрачали на проекти з розвитку, іншу половину - на британську зброю. За умови, що сингапурсь- кий уряд призначав компанію «Swan & Hunter» агентом з управління, підписуючи з нею п’ятирічний контракт, британці погодилися передати нам військовий кораблебудівний завод у Сембавані і, зокрема, два цінних плавучих доки, які військово-морський флот міг би легко забрати з собою. Я зустрічався з сером Джоном Хантером під час поїздки до Лондона в червні 1967 року, а потім знов у жовтні, коли після з’їзду Лейбористської партії в Скарборо відвідав його верфі в Тайнсайді.
Американці, яким ця воєнна верф була дуже потрібна в життєздатному стані, у січні- лютому надіслали дві команди представників від армії та військово-морського флоту для проведення інспекції обладнання верфі. У квітні 1968 року Сюй Сень доповів мені, що Сполучені Штати хотіли б укласти пробний контракт із використання кораблере- монтного цеху в період квітень-червень 1968 року з обсягом справ 4-5 мільйонів син- гапурських доларів. Такий намір сповнював надією.
Конверсія військово-морської верфі на цивільну відбулася успішно. Справи «Swan & Hunter» процвітали і в Кеппелі, і у Сембавані. Коли 1978 року закінчилася дія друго¬го п’ятирічного контракту, один із топ-менеджерів компанії, Невіл Вотсон, залишився працювати в «Sembawang Shipyard Ltd.» - компанії, яку ми заснували для управління верф’ю. З часом він став її президентом. Компанія процвітала та збільшувалася в розмірі, перетворившись на «SembCorp Industries» - конгломерат, зареєстрований на фондовій біржі Сингапуру.
Блакан-Маті (тобто «Поза смертю»), острів за межами сингапурської гавані, де було розміщено британський батальйон гурків, перетворився на туристичний курорт «Сен- тоза», тобто «Спокій». Доктор Вінсеміус намовив мене не відцавати його під військовий полігон, казино або нафтопереробні споруди (такі пропозиції надійшли до департаменту з конверсії під керуванням Суй Сеня). Мене навіть не треба було вмовляти накласти вето на ці пропозиції. Ми також зберегли Форт-Кеннинг з усіма його тунелями та бункера¬ми, де розміщувалася штаб-квартира британської армії ще до японської навали на Син¬гапур; будівлі було переобладнано під клуб розваг. Військовий аеродром Селетар було перетворено на цивільний, його пристосували для малих вантажних літаків та місцевих комерційних пасажирських рейсів. Військову базу Чангі було розширено за рахунок меліорації берегової зони і перетворено на міжнародний аеропорт Чангі з двома старто¬вими смугами. Військовий комплекс Пасір-Панджан сьогодні є кампусом Національного університету Сингапуру, що вміщує 26 тисяч студентів та називається Кент-Ридж
Отак спокійно й методично працюючи, Суй Сень дав колишній британській нерухомості нове життя, а завдяки працівникам Ради з питань економічного роз-витку сюди було залучено іноземні інвестиції на побудову виробничих підприємств. Насправді нам пощастило, що передача нерухомості розпочалася в 1968 році й закінчилася до 1971-го, ще до нафтової кризи 1973 року. Пожвавлення світової економіки, яке супроводжувалося зростанням обсягів міжнародної торгівлі на 8-10% на рік, полегшило для нас перебіг конверсії.
Виведення британських військ відбувалося в атмосфері приязні, яку виявляли обидві сторони. ЗО тисяч робітників, змушених змінити роботу, перейшли до нових підприємств, побудованих завдяки іноземним інвестиціям. Безробіття вже не було, як не було жодного клаптика землі або будівлі незайнятих чи залишених напризволяще. Єдиний британський батальйон разом з ескадрильєю гелікоптерів, австралійським та новозеландським батальйонами, сформованими за ОДПД, також сприяли стабільності й безпеці в регіоні.
Восени 1968 року, після того як економічний курс, який урівноважував наслідки ви¬ведення британського контингенту, було визначено, я взяв відпустку, щоб провести її в Гарварді. Пробувши на посаді дев’ять років, я відчував потребу «підзарядити батареї», на¬братися свіжих ідей та поміркувати над майбутнім. Школа державного управління імені Кеннеді зробила мене своїм почесним членом і організувала для мене сніданки, обіди, вечері й семінари, під час яких я зустрічався з багатьма видатними вченими. Ці зустрічі були для мене наче кресало - вони наштовхнули мене на величезну кількість нових та цікавих ідей. Читаючи й спілкуючись із викладачами Гарвардської школи бізнесу, зо¬крема з Реєм Верноном, я чимало дізнався про американське суспільство й економіку. Завдяки урокам Вернона я зрозумів природу технологій, промисловості й ринків, що безперервно змінюється, а також те, як витрати, а особливо зарплатня в трудомістких секторах промисловості, визначає їхній прибуток. У цьому полягав секрет гонконгсь- ких підприємців, які зуміли побудувати успішну текстильну й легку промисловість. Вони навчилися надзвичайно швидко змінювати свої виробничі лінії, кольори тканин і моделі одягу, наслідуючи тенденції мінливої моди. Це було змагання, що ніколи не закінчувалося, змагання з такими ж моторними та низьковитратними підприємствами Тайваню й Південної Кореї. Гонконгські торгові агенти часто літали за океан, щоб з’ясувати уподобання покупців Нью-Йорку та інших великих міст.
Він ущент розвіяв мою певність, що промисловість може розвиватися лише посту¬пово, а також попередню віру в те, що вона потребує часу й рідко коли переміщується з більше до менше розвинутої країни. Надійний та дешевий повітряний і морський транс¬порт уможливлює переміщення виробництва до будь-якої іншої країни. Єдине, що для цього потрібно, це щоб тамтешні жителі були достатньо дисципліновані й навчені пра¬цювати з промисловим обладнанням, а також - стабільний та ефективний уряд, здат¬ний полегшити цей процес для іноземних підприємців.
Під час мого першого візиту до Америки в жовтні 1967 року я розповів 50 бізнесменам, запрошеним на ланч у Чикаго, як Сингапур виріс із маленького села, де в 1819 році жили всього 120 рибалок, до двомільйонного мегаполіса. Таке зростання було можливим тому, що ми поставили собі за мету постачати товари й послуги, «дешевші й ліпші, ніж постачав будь-хто інший, або безславно згинути». Присутні відреагували досить тепло, адже я не простягав руку і не просив про допомогу - саме таких виявів із боку лідерів молодих незалежних держав вони зазвичай неабияк побоювалися. Я заува¬жив таке позитивне ставлення до мого «нежебрацького» підходу.
У листопаді 1968 року я поїхав до Нью-Йорка, щоб там під час візиту до Економічного клубу Нью-Йорка звернутися до 800 провідних бізнесменів Америки. Мій тверезий та реалістичний аналіз проблем Сингапуру й загроз, наявних у регіоні, особливо війни у В’єтнамі, сприйняли з увагою. Мені знадобилося чимало зусиль, щоб закінчити доповідь стримано й оптимістично водночас, намалювати, так би мовити, сонячний промінчик на тлі похмурого неба. На їхні складні запитання я відповідав відкрито й чесно. Кілька присутніх там керівників потім написали мені вітальні листи; з того вечора Чань Чінь Боку, який очолював представництво нашої Ради з питань економічного розвитку в Нью- Йорку, було набагато легше дістатися провідних лідерів американських бізнесових кіл. Після того кожного мого приїзду до Америки він організовував для мене зустріч із 20-50 керівниками підприємств. Звичайним форматом зустрічей були обмін думками під час аперитиву перед обідом або вечерею; розмови за столом із впливовими підприємцями, а потім двадцятихвилинної промови, після якої йшли запитання і відповіді. Чінь Бок пояс¬нював, що поважні американські бізнесмени здебільшого не мали часу на відвідини Син¬гапуру, проте, перш ніж будувати там фабрику, вони хотіли побачити й оцінити люди¬ну, відповідальну за цю країну. Мої зустрічі були успішними, бо Вінсеміус розповів мені, якою логікою користуються американці; його син працював у великій американській консалтинговій компанії і достеменно знав, як саме в Америці оцінюють ризики підприємництва. Ці люди шукали політичної, економічної та фінансової стабільності й здорових робочих стосунків, тобто, в цілому, гарантій, що в їхньому виробництві, яке забезпечує покупців та дочірні компанії по всьому світу, не буде жодних зривів.
У грудні того року я зустрічався ще з однією групою американських провідних бізнесменів з Американської далекосхідної ради. Спочатку на заході мали бути присутні лише 100 осіб, проте після моєї промови в Економічному клубі поширилися чутки, що мене варто послухати, і кількість охочих збільшилася вдвічі. У рапорті до мого Кабінету я трохи поскаржився: «їсти й говорити весь час - річ нелегка, особливо коли врахувати, що при цьому я не маю змоги встати й випити щось у разі, якщо втрачаю красномовство. Це - частина тієї ціни, яку ми мусимо платити за залучення американських інвестицій».
Після кількох років поневірянь, спроб і помилок ми дійшли висновку, що Сингапурові найдоцільніше покладати свої надії на американські транснаціональні корпорації (ТНК). Коли в 60-их у Сингапурі з’явилися тайванські й гонконгські підприємці, вони принесли з собою низькі технології, як-от виробництво іграшок чи тканин - трудомістке, але маломасштабне. Американські транснаціональні корпорації несли з собою високі технології і масштабний бізнес; вони створювали чимало ро¬бочих місць. Із ними до нас приходили вплив та довіра інвесторів. Американські корпорації вважали, що присутність США в Південно-Східній Азії триватиме й надалі, тож бізнесові там не загрожували ані конфіскація, ані війна.
Поступово мої думки викристалізувалися, і я сформував стратегію подолан¬ня наших недоліків, яка передбачала рух у двох напрямках. По-перше, ми повинні були «перестрибнути» через голови наших сусідів по регіону, як це зробили колись ізраїльтяни. Ця ідея прийшла до мене під час дискусії з експертом Програми розвитку ООН, який відвідав Сингапур 1962 року. У1964 році, під час подорожі Африкою я зно¬ву зустрів його, цього разу в Малаві. Тоді він розповів мені, як ізраїльтяни, опинившись серед сусідів, налаштованих ще ворожіше за наших, знайшли «обхідний» шлях: вони перестрибнули через своїх арабських сусідів, які бойкотували Ізраїль, та почали тор¬гувати з Європою й Америкою. Оскільки наші сусіди намагалися, як могли, послабити з нами зв’язки, нам потрібно було будувати зв’язки з розвинутим світом - Америкою, Європою та Японією, і залучати їхніх промисловців до праці в Сингапурі, після чого експортувати свою продукцію до розвинутих країн.
Непорушною істиною істин для тодішніх економістів було твердження, що ТНК є експлуататорами дешевої землі, робочої сили й сировини. Економісти з так званої «шко¬ли залежності» були певні, що ТНК використовують традиційну модель колоніальної експлуатації, в рамках якої дозволяють країнам, що розвиваються, продавати сиро¬вину та купувати споживчі товари у розвинутих країн. Стверджувалося, що ТНК кон¬тролюють технології, маніпулюють смаками споживачів, а також формують альянси з урядами країн-«господарів»; метою ж цих альянсів є експлуатувати людей та трима¬ти їх у покорі. Лідери країн третього світу вірили в цю теорію неоколоніалістичної
Вижити шодинці
експлуатації, я та Кен Сві аж ніяк не поділяли їхнього захоплення. Перед нами стоя¬ла проблема, яка потребувала розв’язання та не дозволяла нам «вестися» хоч на які теорії чи догми. В будь-якому разі Сингапур не мав природних ресурсів, які могли б експлуатувати ТНК Все, що ми мали, - це надзвичайно працьовиті люди, гарні основні інфраструктури й уряд, рішуче налаштований працювати чесно та професійно. На¬шим обов’язком було створити для двох мільйонів сингапурців нормальні умови жит¬тя. Якщо ТНК могли надати нашим людям робочі місця, навчити їх різних технічних та інженерних умінь, а також управлінського ноу-хау, це означало - ТНК нам потрібні.
Друга частина моєї стратегії передбачала створення оази «розвинутого світу» в регіоні, де були тільки країни третього світу. Такого Ізраїль зробити не міг, бо пере¬бував у стані війни з сусідами. Якби Сингапур міг підвищити рівень громадської та особистої безпеки, охорони здоров’я, освіти, телекомунікаційного й транспортного сегменту, а також сфери послуг до стандартів, які вже існували в розвинених країнах, він перетворився б на «базовий табір» для підприємців, інженерів, менеджерів та інших фахівців, що займалися бізнесом у нашому регіоні. Це означало, що ми повинні були навчити своїх людей і дати їм можливість забезпечувати обслуговування за стандартами розвинених країн. На мою думку, таке було можливо: використовуючи школи, профспілки, центри громадської роботи й громадські організації, ми могли змінити світогляд нашого народу і навчити його нового життя. Якщо вже комуністи змогли в Китаї вивести горобців та мух , то наших людей точно можна було перевчи¬ти, викорінивши звички нерозвинутої країни.
Для виживання ми використовували один основний принцип: Сингапур мав бути злагодженішим, організованішим та ефективнішим за інші країни в регіоні. Якби нам не вдалося за ефективністю перевершити своїх сусідів, підприємці не мали б сенсу розміщувати в нас свої офіси та виробництво. Ми повинні були створити умови, в яких інвестори мали б змогу успішно працювати й отримувати прибутки в Сингапурі, попри відсутність у нас великого внутрішнього ринку та природних ресурсів.
Нашу Раду з питань економічного розвитку було створено в серпні 1961 року. Вінсеміус порекомендував тоді створити єдину агенцію, щоб не змушувати інвесторів стикатися з безліччю департаментів і міністерств. Ця агенція мала взяти на себе по¬шуки можливостей задовольнити всі вимоги інвестора, про що б не йшлося: землю, енергопостачання, воду, охорону довкілля чи безпеку праці. Упродовж перших місяців 
діяльності Ради її працівникам допомагали консультанти з Програми розвитку ООН та Міжнародного бюро праці. Основні зусилля Ради було спрямовано на поширення інформації про інвестиційні можливості, причому вони концентрувалися на чотирьох секторах промисловості, які Вінсеміус назвав у своєму аналітичному висновку: ремонт кораблів і розбирання їх на металобрухт, машинобудування, хімічна промисловість, а також електричне обладнання й прилади.
На посаду першого керівника Ради Кен Сві висунув Хонь Суй Сеня, якому надав можливість вибрати собі підлеглих із найкращих та найрозумніших фахівців, що по¬вернулися з навчання в університетах Великої Британії, Канади, Австралії й Нової Зеландії. Усі ці молоді люди були в захопленні від Суй Сеня - дуже спокійної людини та видатного адміністратора, який мав талант ефективно використовувати найкращі здібності тих, хто з ним працював. Своїм прикладом він створив культуру Ради - спов¬нену ентузіазму, з життєстверджувальним духом та нескінченною винахідливістю, з якою її працівники обходили перепони, щоб зацікавити інвесторів та створити робочі місця. Завдяки йому Рада виросла до f акої великої й успішної організації, що Суй Сень змушений був виокремити з її структури відділ територій для промислового засвоєння (його було перетворено на міську корпорацію «Jurong Town Corporation») та відділ фінансового розвитку (він перетворився на Сингапурський банк розвитку - СБР). Обидва новостворені підприємства стали лідерами у своїх галузях. СБП допомагав із фінансуванням наших підприємців, які потребували венчурного капіталу, бо жоден із давно наявних у Сингапурі банків не мав досвіду фінансування поза межами торговель-ного сектору, а тому всі вони були налаштовані консервативно і не бажали давати по¬зики майбутнім промисловцям.
Молодим службовцям Ради з питань економічного розвитку довелося оббивати чи¬мало порогів, щоб зацікавити іноземних інвесторів можливостями, які їм відкривалися в Сингапурі, щоб переконати їх надіслати сюди посланців, які б побачили все на власні очі. Коли Чінь Бок обходив перші корпоративні офіси, президенти тих корпорацій навіть не знали, де знаходиться Сингапур. Він мав показувати їм цю маленьку крапоч¬ку на глобусі неподалік від Малайського півострова в Південно-Східній Азії. Інколи працівники Ради обходили від сорока до п’ятдесяти компаній, перш ніж перекону¬вали когось приїхати до Сингапуру. Всі вони працювали з невимірною енергією, бо відчували: виживання Сингапуру залежить від них. Ньям Тун Доу, молодий директор Ради з питань економічного розвитку, а пізніше перший заступник міністра торгівлі та промисловості, пригадував, як одного разу Кен Сві сказав йому: щоразу, коли він проїжджав повз якусь школу, звідки рікою виходили учні, йому ставало моторошно, бо він запитував себе, як забезпечити їх усіх працею після школи.
Службовці Ради перейнялися цінностями, які сповідували міністри, поділяли їхні погляди, бажання вчитися від інших та готовність прийняти допомогу, звідки б вона не надходила. Крім того, їм допомагала англомовна освіта. Ми успадкували англійську мову від британців та стали використовувати її як спільну робочу мову. З талановитої команди працівників Ради я пізніше відібрав трьох на посади міністрів: С. Дханабалана, Лі Йок Суаня та Ео Чеоу іуна. Кілька їхніх колег, зокрема Джо Піллей та Ньям Тун Доу, пе¬ретворились на чудових заступників міністрів. Крім того, Піллей був головою правлін¬ня авіакомпанії «Singapore Airlines», і саме завдяки його фінансовим та діловим здібнос¬тям ця компанія стала найприбутковішою в усій Азії; Ньям же став головою правління Сінгапурського банку розвитку.
Вінсеміус як економічний радник відіграв в історії Сингапуру вирішальну роль; він надавав нам свої послуги протягом 23 років, аж до 1984 року. Він приїздив до Сингапуру двічі на рік, щоразу приблизно на три тижні. Ми лише оплачували йому авіаквитки та проживання в готелі - і все. Щоб тримати його в курсі справ, Ньям як працівник Ради, відповідальний за зв’язки з Вінсеміусом, надсилав йому регулярні звіти та всі числа га¬зети «Straits Times». Зазвичай він проводив перший тиждень у Сингапурі в бесідах із на¬шими офіційними особами, наступного тижня переходив до зустрічей із керівниками американських транснаціональних корпорацій і деяких сінгапурських компаній, а та¬кож із лідерами Національного конгресу профспілок (НКПС). Свій звіт та рекомендації він передавав міністрові фінансів і мені, після чого ми, як правило, зустрічалися один на один за робочим обідом.
Найвище керівництво ТНК швидко оцінило його роль та призвичаїлося вільно роз¬повідати про свої проблеми: надмірне регулювання з боку уряду, зростання вартості сингапурського долара, завелика плинність кадрів, яких переманюють вищою зарплат¬нею, занадто великі обмеження щодо найму іноземних працівників і таке інше. Він¬семіус мав прагматичний, дуже практичний підхід до справи і великий хист до роботи з цифрами. Його вирізняла здатність відразу ж переходити до суті проблеми, ігноруючи масу дрібних деталей. Що найважливіше - він був надзвичайно мудрий і обережний. Я багато чого в нього навчився, особливо це стосувалося способу мислення й логіки ро¬боти європейських та американських лідерів бізнесу.
Між його приїздами до Сингапуру він зустрічався зі мною кожного разу, коли я по роботі бував у Лондоні, Парижі, Брюсселі або Амстердамі. Проте існувала проблема: він звик смалити одну цигарку за другою, тоді як я мав алергію на тютюновий дим. Отже, заради наших зустрічей він був змушений іти на великі жертви. Якщо тільки це було можливо, ми намагалися зустрітися за ланчем або обідом десь у ресторані на відкрито¬му повітрі, щоб він мав змогу курити. Навіть якщо його англійська була недосконалою з погляду граматики, він говорив вільно, але з помітним голландським акцентом. Голос у нього був низький, гортанний, шкіра на обличчі обвітрена, щоки й лоб порізані глибо¬кими зморшками; він носив окуляри у роговій оправі, волосся зачісував назад. Одного разу він сказав мені, що не може пояснити, чому відчуває таку велику приязнь до Суй Сеня та до мене; єдиний висновок, який він може зробити, - це те, що «між кальвініст¬ською та конфуціанською життєвою філософією існує якась близькість». Щоб там не було, але нам у Сингапурі дуже пощастило, що йому подобалося працювати з нами.
Уряд відігравав провідну роль у залученні іноземних інвесторів; ми побудували інфраструктуру та забезпечили добре сплановані території для промислового будів¬ництва, створили умови для пайової участі в промислових підприємствах, привабли¬вий податковий клімат і гарні можливості для експорту. А найважливішим було те, що ми сформували гарні трудові стосунки та встановили розумний курс у макроеконо- мічній політиці - всі ті фундаментальні умови, завдяки яким приватні підприємства можуть досягти успіху. Найрозвиненішою промисловою зоною був Джурон, загальна площа якого становила 9 тисяч акрів; тут було створено все: дороги, каналізацію, сис¬тему дощових стоків, забезпечено постачання електроенергії, газу, води. На початку там було мало руху. До 19б1 року ми видали лише 12 сертифікатів першим підпри¬ємствам - «піонерам». (У 1963-65 роках, коли Сингапур перебував у складі Малайзії, центральний уряд Куала-Лумпура взагалі не видав жодного.) Як міністр фінансів Кен Сві встановив традицію відвідувати церемонію закладення фундаменту й пізніше офіційного відкриття заводу; таким чином нам вдавалось двічі привернути увагу гро-мадськості до одного підприємства. Він робив так навіть для найменшої фабрики, де працював десяток людей, як то було з фабрикою з виробництва нафталіну. Спочатку люди називали Джурон «Гохова дурість» - про це Кен Сві сам пригадував вже тоді, коли інвестиції попливли рікою. Проте коли Джурон почав приносити прибутки, критику¬вати його стало не так уже й просто.
Попри все, до кінця 70-их ми видали 390 сертифікатів, що надавали інвесторам без¬податковий статус терміном на п’ять або навіть десять років для тих, хто інвестував сюди гроші після 1975 року. Джурон весело забринів у роботі. Переломний момент настав у жовтні 1968 року, коли сюди прибули представники «Texas Instruments». Вони хотіли побудувати завод для виготовлення напівпровідників (тоді це були високотехнологічні вироби) і розпочали виробництво вже через 50 днів після прийняття рішення. На п’яти їм наступав безпосередній конкурент «National Semiconductor».
Незабаром на розвідку до нас свого представника заслав ще один їхній конку-рент - «Hewlett Packard» (HP). Працівник нашої Ради з питань економічного розвит¬ку зробив буквально все для цього: телефонував, негайно надавав усю інформацію, яку у HP хотіли мати, і не здавався, аж поки пан Хьюлет не приїхав до Сингапуру осо¬бисто. Він був так само вражений, як і власник «Texas Instruments». Поки йшли пере¬мовини про придбання місця під завод, HP вирішила орендувати два верхні поверхи шестиповерхової будівлі. Для ліфта, здатного підняти туди масивне устаткування, потрібен був дуже великий електричний трансформатор, проте на час відвідин пана Хьюлета там такого ще не було. Щоб не змушувати його підніматися сходами аж на шостий поверх, хлопці з Ради протягнули від однієї з сусідніх будівель величезний кабель, і потрібного дня ліфт запрацював. «Hewlett Packard» інвестувала сюди гроші. Розповіді про Сингапур поширювалися керівними кабінетами американських компаній, спеціалізованих на електроніці, і дуже швидко сюди прийшли інші. Саме в цей період Китай переживав шалені потуги Культурної революції Мао. Більшість інвесторів вважали, що Тайвань та Гонконг розташовані занадто близько до небез¬печного Китаю, а тому йшли до Сингапуру. Ми ласкаво приймали всіх, але коли до нас приходив інвестор із потенціалом зростання, ми збивалися з ніг, щоб тільки до¬помогти йому якомога швидше розпочати виробництво.
На початку 70-их у американських журналах, зокрема «US News & World Report», «Harper’s» та «Time», з’явились життєствердні статті про Сингапур. У1970 році компанія «General Electric» заснувала тут шість різних цехів для виробництва електричних при¬ладів і виробів, автоматичних вимикачів та електродвигунів. Наприкінці 70-их GE вже перетворилася на найбільшого в Сингапурі працедавця. Американські транснаціональ¬ні корпорації заклали в Сингапурі фундамент для широкого розвитку високотехнологіч- ної електронної промисловості. Хоч ми цього тоді й не усвідомлювали, саме електронна промисловість раз і назавжди покінчила з безробіттям і дозволила у 80-их перетворити Сингапур на один з основних світових експортерів електронних приладів. Пізніше ця промисловість поширилася з Сингапуру на Малайзію і Таїланд. Президенти компаній, що сюди приїздили, перш ніж прийняти остаточне рішення, зазвичай зустрічалися зі мною. Я вважав, що найкращим способом переконати їх було показати охайні, чепурні дороги з аеропорту до готелю та мого офісу, обабіч яких росли кущі й дерева. Коли вони в’їздили до району Істана, то в самому центрі міста бачили зелену оазу в 90 акрів, вкриту бездоганними газонами й парком, між деревами якого, наче перлина, було розташоване поле для гольфу на дев’ять лунок. Не почувши жодного слова пояснень, вони вже знали, що сингапурці - це компетентні, дисципліновані та надійні люди, готові швидко нав-читися всього, що треба. Розміри американських інвестицій дуже швидко перевищили розміри британських, голландських і японських.
Ми несли на собі тягар проблеми безробіття ще з 1959 року - моменту нашого при¬ходу до влади. Ми мали занадто багато молоді, що шукала праці, якої просто не існувало. Однак у 1971 році, коли британські війська пішли з Сингапуру, я відчув, що нам вдалося переломити ситуацію. Хоч британці звільнили ЗО тисяч людей, а ще 40 тисяч втрати¬ли працю в суміжних секторах, це не призвело до зростання безробіття. Американські електронні компанії створили таку кількість робочих місць, що безробіття взагалі пе¬рестало нас хвилювати. Однак несподівано було оголошено ембарго на арабську на¬фту, що його наклали в результаті арабо-ізраїльского конфлікту в жовтні 1973 року. Підвищення ціни на нафту в чотири рази відкинуло світову економіку назад. Ми пере¬конували сингапурців заощаджувати електроенергію й зменшити споживання пально¬го. Нам довелося трохи підтягнути ремені, але катастрофою для нас це не стало. Темпи економічного зростання суттєво сповільнилися (з 13% у 1972 році до 4% у 1975 році), тоді як інфляція зросла з 2,1% (1972) до 22% (1974). На щастя, ми не постраждали від великої втрати робочих місць: рівень безробіття в країні залишився близько на 4,5%.
Після пожвавлення економіки, вже в 1975 році ми могли дозволити собі вибирати. Якось на запитання працівника Ради з питань економічного розвитку, скільки нам ще потрібно зберігати захисні тарифи для автозаводу, що належав місцевій компанії, фі¬нансовий директор «Mercedes Benz» доволі різко зауважив: «Завжди», - тому що наші працівники не були такими вправними, як німці. Ми без жодного вагання відмінили та¬рифи й дозволили закрити завод. Незабаром ми відмінили захисні заходи для заводів, що складали холодильники, кондиціонери, телевізори, радіоприймачі, іншу споживчу техніку, а також електронні прилади.
Уже наприкінці 70-их наші старі проблеми безробіття та недостатніх інвестицій залишилися позаду. Тепер перед нами постала нове питання: як покращити якість інвестицій, а разом із ними рівень освіти й кваліфікації наших працівників. Від нас відмовилася Малайзія, проте ми змогли знайти для себе нові «материки» - Америку, Європу і Японію. Завдяки сучасним засобам спілкування й перевезення ці колись далекі країни стали для нас дуже близькими.
У 1997 році в Сингапурі вже працювало близько 200 американських виробничих компаній, інвестиції яких становили понад 19 мільярдів сингапурських доларів по ба¬лансовій вартості. Це були не тільки наші найбільші іноземні інвестори, а щось набагато більше - вони постійно поновлювали свої технології й продукцію. Таким чином вони досягали скорочення трудових витрат, що давало змогу платити більше працівникам, не втрачаючи конкурентноздатності.
Японські інвестиції в 60-их та 70-их були дуже скромними, набагато нижчими за британські й голландські. Я докладав величезних зусиль, щоб зацікавити японців, про¬те тоді вони не мали наміру поширювати свої експортні виробництва за кордоном. Якщо японці й інвестували у 1960-70 роках у іноземні виробництва, то тільки для того, щоб потім продавати цю продукцію на внутрішніх ринках тих самих країн; саме тому Сингапур із його маленьким внутрішнім ринком був для них нецікавий. Утім, невдовзі успішна робота американських компаній довела, що для Японії є сенс будувати в Сингапурі підприємства, щоб експортувати їхню продукцію спочатку до Сполучених Штатів, потім до Європи, а відтак (набагато пізніше) до Японії. У 80-их свою «залізну завісу» зняв Китай, куди потроху потекли японські інвестиції. Коли після підписання в 1985 році договору в готелі «Плаза» японська ієна зміцніла й почала зростати по відношенню до основних валют, японці стали переносити виробництва середньої технологічної складності до Індонезії, Таїланду та Малайзії. Коли ж виявилося, що інвестиції в азійському регіоні приносять набагато більші прибутки, ніж інвестиції в Америці чи Європі, Східна Азія опинилася в основному фокусі їхньої уваги. У середині 90-их Японія вже була найважливішим промисловим інвестором у Східній Азії.
Найпершими інвесторами в сингапурську економіку були британці. Коли звідси пішли британські війська, за ними пішли й багато британських компаній. Я докладав неабияких зусиль, щоб переконати їх залишитися, але вони страждали від «синдрому виведення» й прагнули піти з заморських територій, повернутись до безпеки рідної країни, попри те що тоді там через проблеми з профспілками неможливо було ані займатися бізнесом, ані розвивати виробництво. Тільки після того як Сингапур довів свою здатність досягати успіху, британці з готовністю повернулися (це сталося наприкінці 70-их), але цього разу не для того, щоб переробляти сировину або торгувати нею, а щоб виготовляти продукцію з більшою доданою вартістю, як-от наприклад, фармакологічні засоби. Компанія «Beecham Pharmaceuticals» збудувала тут передове технологічне виробництво, на якому виготовляла напівштучний пеніцилін для азійського ринку, і в першу чергу для Японії.
Саме завдяки британцям, голландцям і французам, які прийшли сюди першими, завдяки їхнім імперіям, країни азійського регіону змогли влитися у світову економіку. На жаль, ці колишні імперські держави не були спроможні швидко пристосуватися до нових торговельних та інвестиційних моделей післяколоніальної епохи. Тож вони змушені були залишити «зорані» поля американцям і японцям, які ті поля засіяли.
Серед поважних транснаціональних корпорацій, які перемістили своє вироб-ництво до Сингапуру, були й такі, що стали жертвами міжнародної реструктуризації, технічного прогресу або різких ринкових змін. Особливо добре пам’ятаю один при¬клад. За кілька років упертих зусиль Раді з питань економічного розвитку врешті-решт вдалося переконати «Rollei», німецького виробника фотоапаратів, перемістити вироб¬ництво до Сингапуру. Через високий рівень зарплатні в Німеччині ця компанія втра¬чала конкурентоспроможність. Я відвідав виробництво («Rollei-Werke») у Брунсвіку 1970 року, якраз напередодні того, як «Rollei» почала переводити виробничий підрозділ до Сингапуру, де стала продукувати фотоапарати, спалахи, проекційні прилади, лінзи та затвори, а також фотоапарати для інших відомих німецьких марок. Разом із Ра¬дою «Rollei» заснувала навчальний центр, де можна було навчитися точної механіки й оптики, виготовлення спеціальних інструментів та електромеханіки. Сингапурсь- ка «Rollei» виготовляла пречудові камери, які, проте, через ринкові зміни й технічний прогрес не знаходили збуту. Науково-дослідний підрозділ компанії був розташова¬ний у Німеччині, виробнича база - в Сингапурі, що призвело до поганого плануван¬ня й координації дій. Компанія сконцентрувала свою науково-дослідну діяльність на секторі професійного обладнання для фотографії (в цьому секторі зміни відбувалися повільніше та відчувалися менше), на відміну від японців, які рухалися в напрямку мак¬симального спрощення фотоапаратів, споряджених видошукачами та іншими при¬строями, як-от автоматичний фокус або «розумні» вимірювачі фокусної відстані. Усілякі такі високотехнологічні функції стали можливими завдяки комп’ютерним чіпам, із роз¬робленням яких німці не поспішали. Через 11 років обидва підрозділи «Rollei», і синга¬пурський, і німецький, збанкрутували.
Невдача «Rollei» завдала Сингапурові великого удару, бо європейські інвестори ін¬терпретували її як невдачу перенесення технологій із Європи до Сингапуру. Рада вит¬ратила чимало зусиль, щоб пояснити, що це банкрутство стало результатом технологіч¬них і ринкових змін. Єдиною втіхою було те, що знання 4 000 працівників, які вже стали спеціалістами в точному машинобудуванні, уможливили розвиток індустрії дискових накопичувачів, що прийшла до Сингапуру у 80-их.
Рада з питань економічного розвитку стала першою нашою організацією, здатною залучити постійний потік інвестицій із усе більшою доданою вартістю. Завдяки таким інвестиціям Сингапур залишився конкурентоспроможним, навіть попри зростання заробітніх плат та інших витрат. Як і раніше, серед працівників Ради багато наших най¬кращих молодих фахівців, більшість із яких закінчили університети Америки, Британії та Європи. Теперішній голова Ради Філіп Ео добре відомий найвищому керівництву транснаціональних корпорацій як людина дуже енергійна і надійна, здатна дотримува¬тися всіх обіцянок, що їх дає Рада.
Озираючись у минуле, я не можу з певністю твердити, що наш економічний роз¬виток та індустріалізація відбувалися так, як планувалося. Найперші плани, ще до відокремлення Сингапуру, складалися з огляду на спільний ринок із Малайзією. Вироб¬ник пива «Guinness» вже заплатив першу частину внеску за ділянку землі в Джуроні, де хотів будувати пивоварню, коли Тань Сію Сінь, міністр фінансів Малайзії, сказав Аланові Ленноксу-Бойду, голові правління «Guinness», що не допустить ввезення до країни жодної пляшки пива. Отже, Леннокс-Бойд побудував свою пивоварню в Куала-Лумпурі та запро¬понував нам залишити собі його перший внесок ж компенсацію. Ми повернули гроші. Через роки ми відплатили Тань Сій Сіню тією ж монетою, коли відмовилися зменшити ввізне мито на пиво з Малайзії. Компанія «Guinness» змушена була підписати контракт із сингапурською пивоварнею, щоб виробляти тут пиво «Guinness» за ліцензією.
Вибираючи інвесторів, ми, як правило, дозволяли ТНК самим визначати профіль ви¬робництва в Сингапурі. Лише в окремих випадках, коли йшлося про судноремонтну, на¬фтопереробну та нафтохімічну промисловість, банкову справу й фінанси, інвесторів виби¬рала Рада або Суй Сень, наш міністр фінансів, чи особисто я. Наше Міністерство торгівлі й промисловості вважало, що перспективними галузями є біотехнології, комп’ютери, певні хімічні речовини та телекомунікаційне устаткування й послуги. Коли ми були непевні щодо результатів новітніх досліджень і розвитку, то намагались диверсифікувати ризики.
Нашим завданням було ставити великі економічні цілі та визначати діапазони термінів їх досягнення. Ми регулярно аналізували ці плани й змінювали їх, у міру того як нові реалії змінювали наші погляди. Щоб задовольнити потребу працедавців у кваліфікованих працівниках, нам потрібно було планувати їхню освіту, в тому числі професійну, на роки вперед. У нас на відміну від Гонконга не було готових промисловців і банкірів, що приїхали туди з Шанхаю, Кантону та інших міст, де взяли гору комуністи. Якби ми вичікували, аж поки наші торговці перетворяться на промисловців, то помер¬ли б з голоду. Мені здається повним абсурдом твердження критиків 1990-их років, що, мовляв, якби ми виростили власних промисловців, то не залежали б так сильно від волі транснаціональних корпорацій, які не знають свого коріння. Навіть із талановитими та досвідченими фахівцями, яких Гонконг фактично отримав у подарунок від Китаю, його рівень виробничих технологій все одно відстає від рівня технологій у Сингапурі, принесених сюди ТНК
Наш уряд узяв на себе ініціативу закласти в Сингапурі нові промисловості: стале¬плавильну («National Iron and Steel Mills» - Національний стале- та залізоплавильний завод) і обслуговувальну (агенція морських перевезень «Neptun Orient Lines» та авіакомпанія «Singapore Airlines», SLA). Двоє наших міністрів, Хонь Суй Сень, який дав поштовх утворенню Сингапурського банку розвитку, Сингапурської страхової компанії та Сингапурської нафтової компанії, та Гох Кен Сві, якому своїм існуванням завдячує наша агенція морських перевезень - Neptune Orient Lines (NOL), вражали багатоплановістю своїх здібностей. Засновуючи NOL, Кен Сві через пакистанський уряд запросив керувати нею капітана М. Дж. Саїду і отримав його згоду. Із допомогою сера Лоуренса Хартнета, австралійського спеціаліста з артилерійських систем, Кен Сві заснував компанію «Chartered Industries of Singapore», або CIS, - підприємство, що об’єднало виробництво боєприпасів і державну скарбницю, бо як для першого, так і для другого потрібна була система безпеки підвищеного рівня та дуже якісне устаткування. Завдяки прагматичному й винахідливому виконавчому директорові Он Ках Кокові CIS досягла значного успіху. Філіп Ео, молодий заступник міністра, а пізніше голова Ради з питань економічного розвитку, прийшов на зміну Он Ках Кокові й розвинув нові напрями її діяльності, на базі яких із часом виникла окре¬ма високотехнологічна компанія «Singapore Technologies», яка в рамках спільних підприємств із найвідомішими ТНК стала продукувати кремнієві пластини.
Свої сподівання ми повинні були покладати на молодих фахівців, що вирізнялися чесністю, гострим розумом, енергійністю, оптимізмом і винахідливістю, навіть якщо вони ніяк себе не проявили як підприємці. Система відбору передбачала, що щороку найкращі випускники шкіл їхали до провідних університетів Великої Британії, Кана¬ди, Австралії, Нової Зеландії, Німеччини, Франції, Італії та Японії, а пізніше, коли ми це собі змогли дозволити, - і до Америки. Саме з них сформувалось нове покоління тепер уже сингапурських підприємців, яке заснувало такі успішні компанії, як NOL або SIA. Я побоювався, що, як і в багатьох країнах, що розвиваються, ці підприємства ста¬нуть субсидованими та збитковими національними корпораціями, проте Суй Сень, який добре знав своїх молодих працівників, запевнив мене, що успіх можливий, що вони мають доволі потенціалу для конкурування в цих видах бізнесу. А ще він дав чіткі інструкції: нові підприємства мають бути прибутковими або закритися. Кен Сві, як і Кім Сань, з якими я обговорював ці сміливі плани, вважали, що з огляду на недостатню кількість у нас підприємців тут варто ризикнути. Я покладався на судження Суй Сеня, який підбирав людей на ці посади. Проекти увінчалися успіхом. У результаті з’явилися ще багато нових компаній, цього разу під патронажем інших міністрів і міністерств. Коли ці останні також досягли успіху, ми перетворили державні монополії - PUB («Public Utilities Board» - Державна комунальна рада), PSA («Port of Singapore Authority» - Порт під управлінням Сингапуру) та «Singapore Telecom» на самостійні компанії, вільні від міністерського контролю, під автономним управлінням, ефективні, прибуткові та конкурентоспроможні.
Ключем до успіху були люди, що стали на кермі. Не всі наші найкращі керівники отримали в дарунок від природи ділові здібності, проте кілька з них виявились дуже обдарованими. Завдяки Гоу Юнь Чуну, голові Національного стале- та залізоплавильно¬го заводу, Сім Кі Буню, президентові корпорації «Керреї», та Джо Піллею, президентові «Singapore Airlines», перелічені підприємства стали відомими кожному сингапурцеві та посіли провідні місця на фондовій біржі Сингапуру. Коли SIA приватизували, нам було дуже складно знайти такого високопрофесійного управлінця, який міг би стати на міс¬це Джо Піллея - так сильно нам не вистачало людей із підприємницьким духом.
Якби мене попросили одним словом пояснити, в чому секрет успіху Сингапуру, я б сказав - «довіра». Саме довіра до нас змусила іноземних інвесторів розташувати тут свої заводи й нафтопереробні підприємства. У дні нафтової кризи в жовтні 1973 року я вирішив донести до відома всіх нафтових компаній, що ми не претендуємо на особливі привілеї через те, що на нафтопереробних заводах у Сингапурі ці компанії тримали запаси нафти. Якби ми блокували експорт нафти з цих запасів, нам би вистачило її на власні потреби десь на два роки, але тоді ми довели б свою абсолютну ненадійність. 10 листопада 1973 року я зустрівся з президентами або управляючими всіх нафтоперероб¬них підприємств - «Shell», «Mobil», «Esso», «Singapore Petroleum». Привселюдно я запевнив їх у тому, що Сингапур готовий прийняти будь-яку квоту споживання, яку вони накла¬датимуть на всіх своїх інших покупців. Крім покупців компаній, що перебували в цьому регіоні, вони продавали свою продукцію на Аляску, до Австралії, Японії та Нової Зеландії.
Таке рішення ще більше зміцнило довіру до сингапурського уряду й довело, що ми розуміємо: наші довготермінові інтереси залежать від надійності нашої репутації у світі нафти та інших сферах бізнесу. У результаті нафтопереробна індустрія впевнено роз¬ширилася, відкривши наприкінці 70-их у Сингапурі шлях для нафтохімії. На початок 1990-их років, коли загальний обсяг нафтоперероблення досяг 1,2 мільйона барелів на день, Сингапур став третім за важливістю світовим центром із нафтоперероблення після Хьюстона і Роттердама, третім за розміром світовим центром торгівлі нафтою після Нью-Йорка й Лондона та найбільшим світовим ринком танкерів для нафти й пального. Крім того, Сингапур є одним із лідерів нафтохімічного ринку.
Щоб подолати природні сумніви іноземних інвесторів щодо кваліфікованості на¬ших працівників, я попросив японців, німців, французів і голландців заснувати в Сингапурі центри професійної освіти, де б викладали їхні власні інструктори. Окремі з цих центрів були профінансовані урядом, інші - за рахунок спільно утворених корпорацій, як це сталося з «Philips», «Rollei» і «Tata». Після чотирьох-шести місяців навчання в умовах, дуже подібних до виробничих, усі працівники були обізнані з си¬стемами роботи та культурою інших країн і являли собою неабияку цінність для бага¬тьох роботодавців. Ці навчальні центри дали інвесторам з інших країн важливу нагоду порівняти своїх працівників із нашими; їхнє ставлення до сингапурців змінилося - нас почали цінувати.
5.    Будуємо фінансову столицю
Якби 1965 року, коли ми відокремились від Малайзії, хтось почав пророкувати, що Син¬гапур стане однією з фінансових столиць світу, його б вважали за божевільного. Звідки взялися тут сучасні ділові квартали, які сяють вогнями, офіси, які через комп’ютерні ме¬режі пов’язують Сингапур із Лондоном, Нью-Йорком, Токіо, Франкфуртом, Гонконгом та іншими фінансовими центрами планети?
Початок цієї історії здається майже нереальним. У1968 році, як пригадував доктор Вінсеміус, він зателефонував своєму товаришеві, віце-президентові сингапурського філіалу «Bank of America», який у той момент перебував у Лондоні: «Дивіться, пане Онене, ми, тобто Сингапур, хочемо через десять років бути фінансовою столицею Південно- Східної Азії». Ван Онен відповів: «Добре, приїжджайте до Лондона. За п’ять років ви нею будете». Вінсеміус відразу ж полетів до Лондона, де Ван Онен підвів його до великого гло¬буса, що стояв у залі нарад, та сказав: «Ось дивіться сюди. Фінансовий світ починається в Цюріху. Цюріхські банки відкриваються о 9-й годині ранку, потім відкривається Франк-фурт, відтак Лондон. Увечері Цюріх закривається, відтак Франкфурт, потім Лондон. Але тим часом відкривається Нью-Йорк, отже, Лондон передає фінансовий потік до Нью- Йорка. Увечері Нью-Йорк закривається, але потікуже передано до Сан-Франциско. Коли ж закривається Сан-Франциско, світ сповиває темрява: нічого не відбувається, аж поки
0    9-й ранку не відкриються швейцарські банки. Якби можна було в цей проміжок часу втиснути Сингапур, щоб до нього переходили фінансові потоки, перш ніж закриється Сан-Франциско, Сингапур міг би стати столицею. А після закриття сингапурських бан¬ків естафета б переходила до Цюріха. Отже, вперше за історію людської цивілізації на планеті б з’явилася цілодобова система банківського обслуговування».
На прохання Вінсеміуса Ван Онен письмово виклав свої думки щодо цього питання
1    надіслав їх Хонь Суй Сеню, голові Ради з питань економічного розвитку, який забез¬печував прямий зв’язок між мною та Вінсеміусом. Під час наступної зустрічі зі мною Суй Сень запропонував скасувати будь-які обмеження на валютні операції між Синга- пуром і країнами позастерлінгової зони. На той момент ми ще до неї входили, через що підкорялися вимогам валютного контролю грошових потоків. Коли Суй Сень озву¬чив одному з робітників «Bank of England» ідею щодо формування кошика іноземних валют на кшталт гонконгського, завдяки чому в нас би з’явився азійський доларовий ринок, він сказав, що в Гонконгу це стало можливо завдяки сприятливим історичним умовам і попередив, що Сингапур, можливо, буде змушений покинути стерлінгову зону. Я вирішив, що винагорода того варта, і сказав Суй Сеню братися до справи. «Bank of England» не став здіймати галас і змушувати Сингапур вийти зі стерлінгового блоку. Так чи інакше Велика Британія через чотири роки сама відмінила стерлінгову зону.
На відміну від Гонконгу Сингапур не міг ані скористатися з репутації лондонсь¬кого Сіті - визнаної фінансової столиці з давнім досвідом міжнародних банківських операцій, ані покластися на підтримку «Bank of England» - символу фінансової мудрості, надійності та кредитоспроможності. У1968 році Сингапур був країною тре¬тього світу. Іноземні банки хотіли мати певність у соціальній стабільності, гідних умо¬вах праці та життя, наявності ефективної інфраструктури й певної кількості грамотних професіоналів, здатних адаптуватися до нових вимог. Крім того, ми мусили переконати їх, що наш Валютний комітет та Управління монетарної політики Сингапуру (УМПС) здатні контролювати банківську сферу країни. Разом із Кеном Сві ми ще в 1965 році, незабаром після проголошення незалежності, вирішили, що Сингапурові не потрібен центральний банк, який би займався випуском паперових грошей. Ми були рішуче налаштовані на те, щоб не дати нашій валюті втратити свою вартість по відношенню до твердих валют розвинутих країн, особливо США. Отже, ми зберегли Валютний комітет, який робив емісію сингапурських доларів тільки тоді, коли вони були забезпечені іноземною валютою. УМПС має всі повноваження центрального банку, крім одного - він не має права випускати гроші.
Працівники УМПС довели свій професіоналізм, здійснюючи фінансовий конт-роль, працюючи суто за законодавством, правилами й стандартами, які періодично переглядаються і змінюються, щоб не відстати від прогресу у сфері фінансових послуг. Ми не один день терпляче, цеглинка за цеглинкою, будували довіру наших клієнтів, переконуючи їх у своїй чесності та компетентності. Історія Сингапуру як фінансової столиці - це історія формування довіри до себе як до місця, де бізнес робиться тільки чесно. Це також історія про те, як ми виховували й навчали фахівців, що повинні були мати знання й навички, потрібні для ефективного управління й контролю за діяльніс¬тю банків, фірм із торгівлі цінними паперами та інших фінансових інститутів так, щоб звести до мінімуму ризик провалу системи.
Ми починали з малого - з офшорного азійського доларового ринку, який є ана¬логом євродоларового. На початку цей ринок був переважно міжбанківським: він от¬римував засоби в іноземній валюті від закордонних банків, щоб потім позичити їх регіональним банкам, і навпаки. Пізніше на азійському доларовому ринку почали тор¬гувати іноземною валютою та деривативами, цінними паперами, деномінованими в іноземній валюті, проводити синдикування позик, випуск облігацій і управляти фон¬дами. У 1997 році обсяг операцій на азійському доларовому ринку перевищив 500 мільярдів американських доларів, що майже в три рази більше за наш внутрішній ринок банківських послуг. Цей ринок зростав такими вражаючими темпами через те, що по¬винен був задовольняти ринкову потребу. У міру того як торгові операції та інвестиції набували глобального характеру, охоплюючи Східну Азію і Сингапур як свої ключові вузли, по експоненті зростав обсяг міжнародних фінансових трансакцій.
У початковий період (з 1968 по 1985 рік) ми були єдиним гравцем на регіональному ринку. Ми зацікавили міжнародні банківські інститути тим, що відмінили податок на відсотковий прибуток, котрий отримували вкладники-нерезиденти. Законодавчі вимоги щодо ліквідності та резервів не стосувались жодного з азійських доларових депозитів. На початку 1990-их років Сингапур перетворився на одну з фінансових сто¬лиць світу, а його валютний ринок вважається четвертим за розміром після лондонсь¬кого, нью-йоркського і токійського (від останнього Сингапур відстає зовсім на трохи). Побачивши, якого успіху нам вдалося досягти в середині 80-их, інші країни регіону також вступили в гру, розвиваючи в себе міжнародні фінансові центри; деякі з яких пропонують податкові умови набагато вигідніші від запропонованих нами. Основни¬ми передумовами, що дозволили перетворити Сингапур на світову фінансову столи¬цю, були: домінування закону, наявність незалежної судової влади, а також стабільний, компетентний і чесний уряд, що реалізовував продуману макроекономічну політику, свідченням ефективності якої був чи не щорічний бюджетний профіцит. Все це за¬безпечило сингапурському доларові стабільно високі позиції, які послаблюють тиск імпортованої інфляції.
У 1970-их роках ми зіткнулись у сутичці з фінансовою акулою, широко відомою в біржових колах Лондона. У березні 1972 року Джим Слейтер, дуже поважний бри¬танський інвестор, який спеціалізувався на «звільненні від активів» , приїхав до мене на зустріч до Сингапуру. Коли Тед Хіт опинився на посаді прем’єр-міністра Великої Британії, в пресі з’явились повідомлення, що він розмістив свій капітал та акції під управлінням Джима Слейтера до сліпого трастового фонду . Ось чому Слейтер мав дуже солідну репутацію. Я познайомився з ним за рік перед тим на Давнинг-стрит, 10, на обіді, куди мене запросив Тед Хіт. Бажання Слейтера почати працювати на нашій фондовій біржі не могло мене не порадувати.
Пізніше, в 1975 році, наштодішній міністр фінансів Суй Сень повідомив мені, що ком¬панія Слейтера «Slater Walker Securities» була замішана в маніпулюванні акціями компанії «Haw Par Brothers International», зареєстрованої на біржі. Він займався тим, що незакон¬но перекачував активи «Haw Par» та її дочірніх компаній фактично до кишень окремих директорів і своїх власних, тобто підступно зловживав довірою - обманював акціонерів «Haw Par» та інших компаній. Розслідування проти такої величини лондонської фондової біржі, як Слейтер, якби з’ясувалася його безпідставність, могло сплюндрувати репутацію нашої біржі. Чи варто нам було його продовжувати? Я вирішив, що так, якщо ми хотіли зберегти свою репутацію фондової біржі з високопрофесійним управлінням.
Розслідування довело існування таємної змови, учасники якої регулярно викачува¬ли активи «Haw Par», і це, як виявилось, була тільки малесенька верхівка величезного айсберга махінацій, що їх він спланував і виконав. Сліди злочинної діяльності Слейтера тягнулися з Сингапуру до Малайзії, Гонконгу та аж до Лондона, куди збиралася вся «здо¬бич» шахрая. З’ясувалося, Слейтер зі змовниками використовували дочірні компанії «Haw Par» у Гонконгу, щоб скуповувати там зареєстровані акції, які вони потім прода¬вали «Spydar Securities» - компанії, яка повністю належала директорам «Slater Walker», що з ними Слейтер ділився злочинними прибутками. Основними учасниками змови були: Джим Слейтер, Ричард Тарлинг (голова правління «Haw Par») та Огілві Ватсон, фінансовий директор. Ватсон встиг повернутись до Британії, перш ніж втекти до Бельгії, з якою ми не мали угоди про екстрадицію злочинців. Слейтер і Тарлинг проживали в Лондоні. Ми спробували домогтися їх екстрадиції, проте британський істеблішмент не пішов на це, принаймні щодо Слейтера. Натомість 1979 року, після трирічної боротьби по лондонських судах, британський міністр внутрішніх справ наказав видати Тарлин- га, проте тільки з п’яти звинувачень із сімнадцяти - тих п’яти, що вимагали найменшо¬го покарання. Тарлинга було засуджено й відправлено до тюрми, йому дали по шість місяців по кожному з трьох звинувачень у навмисному викривленні суттєвих даних, наведених у зведеному звіті «Haw Par» про прибутки й збитки за 1972 рік. Через багато років, вже коли він пішов із посади управляючого «Bank of England», Гордон Ричардсон, завітавши до мого кабінету, промурмотів щось схоже на вибачення з приводу того, що він не зміг допомогти Сингапурові добитися справедливості щодо до Слейтера.
Репутація УМПС як організації, що дуже ретельно контролює ситуацію, допускаючи до роботи на біржі тільки поважні фінансові інститути, та не йде на жодні компроміси, в 1970-их-80-их роках зазнала серйозних випробовувань. Так, управління відмовило в ліцензії банку «Bank of Credit and Commerce International» (BCCI). Власниками цього банку, що якось непомітно з’явився в Люксембурзі, були пакистанці. Серед акціонерів банку виявились члени королівських сімей Саудівської Аравії, Бахрейну, Абу Дабі та Ду- баю. Банк мав близько 400 філір або представництв у 7 3 країнах Європи, Близького Схо¬ду, Африки й Америки. У1973 році він подав прохання про надання йому Сингапуром ліцензії офшорного банку, проте ми відмовили, бо банк був занадто молодий (створе¬ний лише в 1972 році) та мав занадто низьку капіталізацію. Банк знову подав прохання в 1980 році, і знов УМПС відмовило видати ліцензію: банк мав кепську репутацію у світі.
Але ВССІ не здавався. У1982 році з проханням із цього приводу до нас звернувся Ван Онен, який свого часу допоміг нам поставити на ноги азійський доларовий ринок. Кох Бен Сен, який тоді вже був керівником відділу банкових і фінансових установ УМПС, на той момент уже не від одного представника центральних банків чув, що щодо ВССІ існують певні підозри, тому коли я зустрівся з Ван Оненом із цього питання, то вирішив підтримати Кох Бен Сена.
Не зупиняючись перед таким ставленням, ВССІ зробив нову спробу - цього разу че¬рез Гарольда Вільсона. Я відразу відчув у його листі щось дивне: зазвичай він підпису¬вався власноруч «щиро Ваш Гарольд», однаку цьому листі «щиро Ваш» було надруковано на машинці і лише підпис - «(Гарольд) Вільсон барон Ріво» був зроблений від руки. Я вирішив, що він писав так для проформи, на прохання якогось приятеля.
Коли ВССІ нарешті припинив своє існування (в липні 1991 року), стало зрозуміло, що його безчесні операції призвели до величезних збитків інших банків, вплинувши майже на всі великі фінансові центри. На час його закриття вкладники та кредитори пред’явили вимоги на 11 мільйонів американських доларів. Сингапур не втратив жод¬ного долара, бо ми ніколи не йшли на компроміси.
УМПС також відмовилося видати ліцензію «National Bank of Brunei» (Національний банк Брунею), яким управляв видатний китайський бізнесмен із Сингапуру Ку Тек Пуат. Ку купив цей банк і повернув справу так, що брат султана принц Могамед Болкіях як президент банку звернувся в 1975 році до УМПС із проханням відкрити філію в Сингапурі. У наступному листі, через кілька місяців, була інформація про те, що його брат принц Суфрі Болкіях отримав посаду виконавчого віце-президенту банку. З огля¬ду на таку очевидну політичну підтримку з боку королівської сім’ї Брунею управління передало цю справу мені на особистий розгляд. Я підтримав рішення УМПС відмовити у видачі ліцензії яку 1975 році, так і, повторно, в 1983-ому.
У1986 році султан видав нагальний наказ закрити «National Bank of Brunei». Вклад¬ники почали різко забирати з банку гроші, поширювалися чутки про якісь порушення, пов’язані з позиками, виданими групі компаній, що належали Ку, на загальну суму 1,3 мільйона сингапурських доларів. Як з’ясувалося, він використовував фонди цього банку для своїх власних потреб, і, зокрема, у спробі отримати контрольний пакет акцій лон¬донського банку «Standard Chartered Bank of London». Його старшого сина, який був го¬ловою правління банку, заарештовано в Брунеї. Представлені в Сингапурі банки, пере¬важно іноземні, надали «National Bank of Brunei» позику на загальну суму 419 мільйонів сингапурських доларів. Ку витратив два роки на те, щоб виплатити ці борги.
Саме безжалісний контроль, який здійснював УМПС під керівництвом Кох Бен Сена, та жорсткі правила гри допомогли Сингапурові перетворитися на фінансову столицю. Щоб Сингапур був здатний витримати конкуренцію з боку міжнародних банків, УМПС посприяло тому, щоб чотири найбільші місцеві банки (відомі як «Велика четвірка») змогли купити або провести злиття з меншими місцевими банками. Таким чином вони суттєво укріпили свої позиції. За оцінкою американської агенції «Moody’s», наша «Велика четвірка» сьогодні належить до найсильніших світових банків із найкращою капіталізацією.
У 1985 році Фондову біржу Сингапуру (ФБС) спіткала криза, з якої без допомо¬ги УМПС вийти не вдалося б. Малайзійські біржові ділки, зокрема Тань Кунь Суань, розмістили в наших фондових брокерів як позикову гарантію акції компанії «Pan Electric Industries Ltd.» і кількох інших малайзійських компаній за ціною, вищою за фак¬тичну ринкову вартість цих акцій; фондовим брокерам пообіцяли, що акції буде вику¬плено до певної дати навіть за ще вищою ціною. Коли ж ціни на біржі пішли вниз і в них не вистачило грошей, ділки не були в змозі викупити свої акції за умовленою ціною. Че¬рез це кілька великих брокерських фірм, членів ФБС, стали неплатоспроможними. ФБС було закрито на три дні, а тим часом фахівці УМПС на чолі з Кох Бен Сеном цілодобово працювали з банками «Великої четвірки», щоб сформувати «рятівний» фонд розміром у 180 мільйонів сингапурських доларів. Завдяки зусиллям Сена ФБС уникла тотального краху і змогла відновити довіру інвесторів, проте ситуація тоді була малоприємною.
Щоб запобігти таким кризам у подальшому, ми внесли зміни до закону «Про індустрію цінних паперів» із метою зміцнити пруденційні вимоги щодо компаній, які працюють на фондовому ринку. Таким чином, клієнти були більше захищені від неви¬конання фірмами-членами ФБС своїх зобов’язань, а ті, у свою чергу, об’єднуючись, на¬рощували свій капітал. Відтепер до роботи на ФБС були допущені компанії з частково іноземним капіталом, а також компанії, що повністю перебували у власності іноземців, - «свіжа кров» принесла нові знання й досвід. Завдяки посиленню пруденційних вимог ФБС змогла пережити «чорний понеділок» 19 жовтня 1987 року, біржовий крах, через який гонконгська фондова біржа простояла закритою чотири дні.
Ще одним кроком уперед на шляху до Сингапуру як фінансової столиці було ство¬рення Сингапурського міжнародного валютного ринку (СМВР). У 1984 році синга- пурська біржа золота поширила свою сферу діяльності: крім торгівлі ф’ючерсами на зо¬лото , вона стала торгувати фінансовими ф’ючерсами , через що змінила назву на СМВР. Щоб завоювати довіру міжнародних фінансових інститутів, ми організували СМВР на кшталт чикагської товарної біржі (ЧТБ) з її відкритою голосовою  системою торгівлі. Крім того, ми переконали ЧТБ погодитися на систему взаємозаліків між ЧТБ та СМВР, яка дозволяла проводити торгові операції цілодобово. Завдяки цьому будь-який інвестор мав змогу відкрити позицію на ЧТБ в Америці та закрити її на СМВР у Сингапурі, і на¬впаки, не сплачуючи за це додаткової маржі. Комісія із термінової ф’ючерсної торгівлі сировиною США  ухвалила таку форму домовленості. Система взаємозаліків працюва¬ла гладесенько від самого моменту ухвали. У 1995 році, коли один із трейдерів СМВР, Нік Лісон із «Barings», одного з поважних лондонських банків, втратив понад мільярд доларів США через спекуляції на ф’ючерсах «Nikkei Index», він завдав величезної шкоди «Barings», проте його дії не зашкодили ані самому СМВР, ані іншим гравцям ринку чи їхнім клієнтам.
У 1984 році СМВР почав торгувати євродоларовими процентними ф’ючерсами , а незабаром після того євроієновими. У 1998 році СМВР міг похвалитися великим переліком регіональних контрактів, серед яких були японські, тайванські, сингапурські, таїландські та гонконгські індексні ф’ючерси . У1998 році лондонське професійне ви¬дання «International Financing Review» учетверте визнало СМВР міжнародною біржею року - єдина біржа в Азії, яка колись отримувала таке визнання.
Хоч наші фінансові резерви зростали в міру того, як збільшувалися засоби Цен¬трального страхового фонду (ЦСФ), фактично пенсійного фонду Сингапуру, та щорічні прибутки приватного сектору економіки - УМПС не інвестувала ці фонди довгостро¬ково, щоб отримати найкращі прибутки на них. Я попросив Кена Сві переглянути такий підхід. У травні 1981 року він сформував Сингапурську урядову інвестиційну корпорацію (СДІК), яку я очолив як голова, він сам - як заступник голови, а Суй Сень і ще кілька міністрів увійшли до правління. Завдяки зв’язкам Кена Сві з Давідом Ротшильдом ми підписали з компанією «N.M. Rothschild & Sons Ltd» домовленість про консультаційну допомогу. До нас на кільо місяців бучо відправлено висококваліфікованого фахівця, який допоміг поставити на ноги СДІК. Крім того, ми найняли кількох американських і британських фахівців у галузі управління інвестиціями, які мали допомогти нам розро¬бити відповідні системи для різних видів інвестицій. Очолювати команду управлінців призначили Йон Пун Хау - він став першим управляючим корпорації. Він перетягнув до корпорації Джеймса Вольфенсона (пізніше останній став президентом Світового бан¬ку), який зайняв посаду радника з питань інвестиційної стратегії Поступово вони сфор¬мували ядро з сингапурських фахівців, що його очолили Н Кок Сон та Те Кок Пен, які перейшли сюди з УМПС. Ще до кінця 80-их вони разом зі своїми підлеглими прийняли на себе основну відповідальність за управління корпорацією та інвестиційну діяльність.
Спочатку СДІК управляла тільки урядовими фінансовими резервами. На початку 1987 року вона вже змогла управляти резервами Сингапурської депутатської ради у ва¬лютних питаннях і довгостроковими активами УМПС. У1997 році обсяг фондів, якими управляла СДІК, становив понад 120 мільярдів сингапурських доларів. Найважливішим завданням СДІК було розподіляти капіталовкладення між акціями без фіксованого диві¬денду, облігаціями (переважно випущеними урядами розвинених країн) та грошови¬ми засобами. Існує багато книжок, які пояснюють принципи функціонування ринків, проте вони не пропонують однозначного способу передбачити майбутні коливання ціни, тим більше не дають рецептів, як абсолютно гарантовано отримати прибуток на свої капіталовкладення. В умовах нестабільності, властивій 1997-98 рокам, СДІК мог¬ла заробити або втратити кілька мільярдів доларів на одному падінні ієни чи зростанні німецької марки стосовно американського долара. Інвестиції - це дуже ризикований бізнес. Моєю головною метою було не максимально збільшити прибутки, а захистити вартість накопичених нами засобів і отримати на них прибуток у розумних розмірах. За 15 років, що минули від 1985 року, СДІК перевищила рівень міжнародних еталонних інвестицій та зробила набагато більше, ніж просто зберегла вартість наших активів.
На думку фінансистів, Сингапур порівняно з Гонконгом був набагато більше «врегу¬льований». Критики писали: «В Гонконгу те, що однозначно не заборонено, є дозволеним; у Сингапурі те, що однозначно не дозволено, є забороненим». Вони при цьому забували, що за спиною Гонконгу майорів британський прапор і стояв «Bank of England». Синга¬пур, який ніхто не страхував, у разі кризи не зміг би підвестись так легко, як Гонконг. Тож спочатку ми мусили завоювати авторитет. Іноземні банкіри, відвідуючи Сингапур, часто говорили мені, що фінансовий ринок Сингапуру зростав би швидше, якби ми дозволили їм представити тут нові фінансові продукти, не чекаючи, поки їхня ефективність знайде підтвердження деінде. Я уважно вислуховував їх, проте не втручався в хід речей; на мою думку, на укріплення свого авторитету нам було потрібно більше часу.
Коли я пішов із посади прем’єр-міністра 1990 року, в мене з’явилося більше часу на вивчення індустрії банківських послуг і спілкування з сингапурськими банкірами. Один із них, Дім Хо Кі, прозорливий та успішний валютний дилер, який управляв одним із найбільших банків у Сингапурі, переконав мене переглянути нашу політику в цьо¬му плані, яка, на його думку, була занадто обережною й не давала нашому фінансовому центрові розвиватися й достойно конкурувати з іншими, розвиненішими, центрами. Протягом 1994 року я провів кілька зустрічей («мозкових штурмів») з іншими топ- менеджерами іноземних фінансових інститутів у Сингапурі. Вони переконали мене в тому, що ми законсервували забагато капіталу в Центральному страховому фонді і що наші державні установи та урядові компанії закостеніли у своєму підході до прибутків, розміщуючи їх винятково на депозитні рахунки. Вони могли б отримувати більші прибутки, якби інвестували через досвідчених та високопрофесійних менеджерів міжнародних фондів, офіси яких були в Сингапурі. Зміна політики дозволила б розши¬рити сектор управління фондами і залучити більше розпорядчих компаній, які у свою чергу залучили б до регіону іноземні інвестиційні фонди.
Мої погляди на регулятивне середовище та банківську практику почали змінюватися з 1992 року, коли за ініціативою колишнього державного секретаря США Джорджа Шуль- ца, який головував у міжнародній консультативній раді банку «J.P.Morgan» - першоклас¬ного американського банку, мене запросили стати членом цієї ради. Завдяки брифінгам і спілкуванню з керівниками цього банку, з якими ми зустрічалися двічі на рік, я краще зрозумів їхню роботу та ознайомився з процедурою підготовки банку до переходу на глобальне обслуговування. Мене вразив високий професіоналізм членів ради, серед яких були й директори банку. До ради входили дуже здібні та успішні керівники, а також ко¬лишні політичні лідери кожного з основних економічних регіонів світу, що забезпечува¬ло багатосторонність підходу до роботи. Я був корисним для ради, оскільки достеменно знав наш регіон, так само інші члени ради ділилися з колегами інформацією про свої регіони або своїми професійними знаннями. Було дуже цікаво дізнатися, яку банку став¬ляться до Південно-Східної Азії порівняно з іншими ринками, що розвиваються: Латинсь¬кої Америки, Росії, інших країн колишнього Радянського Союзу, а також Східної Європи. Мене дуже вразило те, з якою цікавістю і продуманістю керівництво банку ставиться до інновацій та змін у банківській сфері, а особливо до розвитку інформаційних технологій. Тоді я дійшов висновку, що Сингапур відстав на світові роки.
Як голова СДІК я провів обговорення з приводу певних питань, що стосувалися банківських послуг, з найвищим керівництвом низки американських, європейських та японських банків, щоб дізнатися, як вони бачать майбутнє глобальних банківських по¬слуг. Порівняно з їхніми підходами сингапурські банки були замкненими самі в собі, їхні правління складалися здебільшого з сингапурців; крім того, основні керівники банків також були сингапурцями. Свою стурбованість я озвучив головам правлінь трьох із наших найбільших банків: «Oversea-Chinese Banking Corporation», «United Overseas Bank» та «Overseas Union Bank». З їхніх відповідей я дійшов висновку, що вони не усвідомлюють усіх загроз, пов’язаних із нездатністю в епоху стрімкої глобалізації орієнтуватися на довколишній світ та заглядати в майбутнє. У їхніх банків, завдяки урядовому захисту, справи йшли добре, і вони хотіли б, щоб уряд і надалі обмежував іноземні банки, не даючи тим відкривати в Сингапурі нові представництва і навіть ста¬вити свої банкомати.
Я застеріг їх, що рано чи пізно через двосторонні угоди зі Сполученими Штатами або, можливо, і зі Світовою (СОТ) організацією торгівлі (ВТО) Сингапур буде змуше¬ний відкрити для міжнародної спільноти свою банківську сферу й перестати захищати місцеві банки.
У 1997 році я вирішив, що треба зламати такі застарілі стереотипи. Сингапурським банкам був необхідний прилив свіжих талантів та інших підходів. Якщо ці три великі бан¬ки не хотіли рухатись уперед, тоді задавати темп повинен був банк «DBS», у якому уряд мав пайову участь. Під час кампанії 1998 року, метою якої було залучити нові здібні кадри, до «DBS» перейшов Джон Оулдз, який до того займав одну з важливих посад у «J.P.Morgan». Він зайняв посаду заступника голови правління й головного виконавчого директора, чиїм обов’язком було перетворити банк на одного з основних гравців азійського ринку банківських послуг. Незабаром після того посаду головного виконавчого директора в «Oversea-Chinese Banking Corporation» зайняв гонконгський банкір Алекс Ау.
Протягом понад ЗО років я підтримував Кох Бен Сена в політиці обмеження доступу іноземних банків на місцевий ринок. Але тепер, на мою думку, настав час, коли жорс¬тока міжнародна конкуренція мала підштовхнути нашу «Велику четвірку» вивести їхні послуги на новий рівень або втратити ринкову частку. Існує реальний ризик, що вони не витримають конкуренції, і в такому разі в Сингапурі може не залишитися банків, яки¬ми б володіли й управляли сингапурці, а отже, в разі фінансової скрути нам не буде на кого спертися.
Поступово я дійшов висновку, що Кох, заступник управляючого УМПС у справах банкових і фінансових установ, не встигав адаптуватися до стрімких змін, які охопили банківську сферу всієї планети. Він надавав надмірного значення захистові наших інвес¬торів. Тоді я вирішив звернутись за порадою до Джеральда Корригана, колишнього пре¬зидента федерального резервного банку Нью-Йорку, та Брайана Куша, який свого часу працював у «Bank of England». Кожний із них нарізно висловив ту саму думку: Сингапур має можливості змінити стиль і методи контролю банківської діяльності, не втрачаючи ані краплі свого впливу та не збільшуючи ризику загального краху. Основні фінансові центри, такі як Нью-Йорк або Лондон, зосереджували зусилля на тому, щоб захистити не конкретних учасників ринку чи окремих інвесторів, а всю систему в цілому. Корриган та Куїн запевнили нас, що сильнішим фінансовим інститутам під ефективнішим керуван¬ням треба надати більшу свободу дій, а разом із нею і більше можливостей ризикувати.
Оскільки я не мав наміру «ремонтувати» УМПС самостійно, то на початку 1997 року з дозволу прем’єр-міністра залучив до роботи свого сина Луна. Він почав зустрічатися з керівниками банків і компаній, які управляють фондами, й поглиблювати знання на¬шого фінансового сектору. 1 січня 1998 року, коли прем’єр-міністр призначив його головою УМПС, він уже був готовий вести цей корабель далі. З допомогою кількох ключових службовців він реорганізував УМПС та почав реалізовувати іншу політику, яка забезпечує умови для застосування нового підходу до регулювання й розвитку фінансового сектору.
Лун і його команда концептуально змінили підхід УМПС до фінансового контро¬лю; обмеження тепер пом’якшилися, саме управління стало відкритішим до нових пропозицій та поглядів у банківській справі. Заручившись порадами консультантів з управління та спеціалізованих комісій, вони внесли до фінансової політики УМПС такі зміни, які вплинули на всі компоненти фінансового сектору. Вони зробили певні кро¬ки для розвитку індустрії управління капіталом і змінили правила інтернаціоналізації сингапурського долара, що дозволило збільшити ринок цінних паперів. УМПС сприяло злиттю Фондової біржі Сингапуру та Сингапурського міжнародного валютного ринку, завдяки чому було відмінено комісійні ставки й полегшено доступ до бірж.
Дозволивши іноземним універсальним банкам відкрити в Сингапурі більше філій і банкоматів, УМПС зняло обмеження на доступ до внутрішнього банківського секто¬ру. Крім того, було скасовано обмеження на участь іноземного капіталу у володінні місцевими банками, які, однак, повинні тепер у своїх правліннях формувати комітети з призначень на зразок тих, що існують у багатьох американських банках. Ці комітети відповідають за перевірку благонадійності осіб, які призначаються на визначальні керівні посади, щоб гарантувати, що їх займатимуть люди, які піклуватимуться про інтереси всіх акціонерів, а не тільки тих, що володіють контрольним пакетом.
Банки дотримувалися думки, що пом’якшення вимог із боку УМПС, посприяє інноваціям і виведенню на ринок нових фінансових продуктів. Можливо, нам вар¬то було реалізувати всі ці зміни раніше. Проте я хотів би зауважити, що тільки коли УМПС довела здатність усієї системи вистояти фінансову кризу 1987 та 1997-98 років, я пересвідчився в тому, що тепер можна переходити на позицію, коли те, що однознач¬но не заборонено, є дозволеним. Наша обачливість допомогла нам вистояти південно- азійську кризу 1997-98 років; наші банки були в гарній формі, наш фінансовий ри¬нок не луснув. Нам знадобилося тридцять років, щоб із моменту, коли в 1968 році ми заснували азійський доларовий ринок, завоювати репутацію міцного, з ефективним управлінням міжнародного фінансового центру.
З липня 1997 року, коли в Східній Азії спалахнула фінансова криза, пов’язана з девальвацією тайського бата, вона смерчем пронеслася по валютах, фондових біржах та економіках регіону. Попри це, вона не зачепила жодний банк Сингапуру. Інвестори кинулися геть із ринків, що розвиваються, і зокрема з ринку Сингапуру, який відносили до цієї категорії. У тій ситуації, коли компанії, які управляють фондами, боялися хи¬трих пасток, приховувати інформацію було недоцільно й нерозумно. Ми вирішили, що інформація має бути якомога відкритішою. Щоб інвестори мали змогу оцінити вартість наших активів, ми переконали наші банки забути про практику замовчування прихо¬ваних резервів і «погані» кредити. Наші банки почали публікувати інформацію про по¬зики, які позичальники з нашого регіону виявилися нездатними сплатити. Вони, тоб¬то банки, передбачали значне додаткове забезпечення під такі позики, намагаючись випередити появу проблеми, а не чекати, поки їм хтось не поверне позику. Завдяки компетентній політичній позиції, яку зайняло УМПС для подолання кризи, Сингапур тільки зміцнив свій статус фінансового центру. 
6.    Як далася перемога над спілками
Свою політичну кар’єру я розпочав як юридичний радник профспілок та їхній посе¬редник у перемовинах з урядом. Десь у середині 50-их більшість спілок опинилися під контролем комуністів; до того ж усі профспілки, як комуністичні, так і некомуністичні, були налаштовані досить войовничо. Щоб залучити до Сингапуру інвестиції, ми повин¬ні були звільнити спілки від комуністичного впливу, а також переконати їхніх лідерів і простих працівників у необхідності створення нових робочих місць через залучення іноземного капіталу. Втім, сказати легше, ніж зробити.
Спілки перебували під контролем комуністів; тож безкінечні страйки, саботаж та заворушення були неминучі. Власне, вони продовжувалися безперервно з кінця 40-их до 60-их. Із липня 1961 року до вересня 1962 року Сингапур пережив рекордну кількість страйків - 153.1969 рік - перший після війни рік, який минув без страйків та інших форм протесту, пов’язаних із працею. Як же нам вдалося цього досягнути?
Запозичені з Британії методи боротьби, що їх використовували сингапурські профспілки, були тією отрутою, який поступово нищила наш робітничий рух. Щоб про¬тистояти комуністичному впливові, колоніальний уряд запросив сюди в ролі радника Жака Бразьє з Британського конгресу тред-юніонів. Прагнучи якось оволодіти увагою профспілкових лідерів, які ще не стали на бік комуністів, радники навчали їх усіляких поганих звичок та методів - як витискати з працедавців якомога більше платні й пільг, не звертаючи жодної уваги на те, які наслідки все це матиме для компаній. У липні 1966 року на зустрічі з членами Спілки цивільних армійських робітників, в якій об’єдналися працівники британських військових частин, я закликав їх відмовитись від методів профспілкової боротьби, які вже зруйнували Велику Британію. Я визнав, що сам несу величезну відповідальність за те, що вже сталося, бо особисто проводив перемовини від імені профспілок. Єдиним моїм виправданням стало те, що на той час експлуатація робітників була значно більшою. Проте наслідки, які призвели лише до загострення безробіття, виявилися, без перебільшення, руйнівними. І зараз я жалкував - що ж я сам наробив. Наприклад, після того як на вимогу прибиральників вулиць їм почали платити втричі більше, коли вони працювали в державні свята, вони навмисно не прибирали вулиці напередодні свят. Державні ж свята були задумані, щоб дати людям відпочити; проте наші робітники хотіли більше грошей, а не відпочинку. Отже, я попросив проф¬спілкових лідерів взяти на озброєння сучасніші методи боротьби.
Щоб підкреслити, як глибоко я перейнявся цими поглядами, я ще раз виклав їх у присутності представників Міжнародної організації праці  та профспілкових лідерів з усієї Азії на нараді азійського дорадчого комітету цієї організації, яка відбувалася в листопаді 1966 року. Я сказав нашим профспілковим лідерам, що їм не варто вбивати курку, чиї золоті яйця так нам потрібні! Наші профспілки, нагадав я, були частиною політичного руху, спрямованого проти британців. Політичні лідери, серед яких був
і    я, простягнули робітникам «морквинку» незалежності, промовляючи: «Ходімо зі мною до свободи, і я дам тобі те, що британський працедавець дає своїм британсь¬ким робітникам». Тож зараз ми повинні виконувати цю обіцянку, але, щоб це зроби¬ти, ми мали знову встановити в Сингапурі «контроль, дисципліну та жорсткі правила праці» - лише тоді ми зможемо досягти успіху.
Кожного року ЗО 000 випускників шкіл починали шукати роботу. Методи бороть¬би наших профспілок, пояснював я, підштовхували працедавців робити значні капі¬таловкладення, скажімо, в дороге обладнання, так щоб можна було обходитися міні¬мальною кількістю робітників. Саме так сталося у Великій Британії, де сформувалась невелика привілейована групка робітників-членів профспілок, які отримували високу платню; одночасно група робітників, що взагалі не мали праці, а якщо мали, то отри¬мували за неї дуже мало, ставала все чисельнішою. Якби нам вдалося зберегти солідар¬ність і стабільність, не наступивши на ті ж самі граблі, що вже раніше похитнули дові¬ру інвесторів, ми мали шанси перебороти ці труднощі. Нам потрібно було навчитися нового ставлення, і тут найважливішим було усвідомити, що платня має відповідати якості виконаної роботи, а не кількості годин, витрачених на неї. ‘
Профспілки й робітники були так шоковані відокремленням Сингапуру від Ма¬лайзії, вони так боялися перспективи виведення британського контингенту, що погодилися з моїм жорстким і тверезим підходом. Вони зрозуміли, що зараз над Сингапуром нависла небезпека, яка загрожувала самому його існуванню як неза-лежної держави.
Генеральний секретар Національного конгресу профспілок (НКПС) Хо Сі Бен, член парламенту від ПНД та старий колега ще з часів моєї співпраці з профспілками, протестував проти моєї політики, зокрема проти відміни потрійної платні за пра¬цю в державні свята. Він і його колеги по профспілці повинні були реагувати на тиск робітничої маси, інакше вони б не змогли утриматись на її чолі - їх би вичавили комуністичні лідери. Я був змушений відхилити його протести, але під час приватної зустрічі з лідерами профспілок я пояснив їм, що саме мене хвилює. Ці зустрічі, що про¬водилися без протоколів, змусили їх зрозуміти, навіщо я вимагав нової системи; адже вона б зробила працю наших робітників ефективною.
Особливо запам’яталося мені зіткнення з одним профспілковим лідером, якому бракувало як здорового глузду, так і знань, не кажучи вже про розуміння змін, що від¬бувалися. К. Суппія був президентом Федерації профспілок поденних робітників. В уль¬тиматумі, висунутому проти уряду 18 жовтня 1966 року, він вимагав задовольнити всі претензії, які витікають з нібито невиконаного урядом колективного договору, підписа¬ного в 1961 році; він вимагав збільшити щоденну платню всіх 15 000 поденних робітни¬ків на 1 сингапурський долар у день.
Із Суппією ми не один рік пропрацювали разом, починаючи ще з 50-их, із часів старої міської ради. Він народився в Індії, у Мадрасі, розмовляв тамільською, не мав жодної освіти. Рішучий і впертий лідер, він задля дешевої популярності був готовий на будь-які обіцянки, лестощі та викривлення фактів. Розмовляючи з ним, я завжди відчував замішання, бо він був косоокий і важко було зрозуміти, чи він дивиться на тебе. Суппія очолював профспілку, більшість членів якої були чорноробами з індійського штату Мадрас, звідки їх привезли до Сингапуру британці, щоб вони працювали тут прибиральниками. Він не розумів, що бунтівні й веселі 50-і, коли профспілки сягнули апогею свого впливу, закінчилися; що в новому незалежному Сингапурі, який залишився без жодної підтримки і був дуже враз¬ливим, уряд не міг дозволити, щоб хоч одна профспілка загрожувала виживанню країни. Я зустрівся з ним та іншими лідерами спілки. Під час сорокахвилиннош обміну думками я сказав, що міг би розглянути можливість передбачити збільшення зарплатні для членів його профспілки в бюджеті 1968 року, але ніяк не у 1967-ому. Я застеріг, що 7000 членів його спілки були громадянами Індії, яким потрібно було отримати дозвіл на працю, якщо вони хотіли продовжувати працювати. Якби вони почали страйкувати, то, ймовірно, втра¬тили б свої робочі місця і мали б повернутися до Індії. На Суппію мої слова не справили враження. Тільки 2 чи 3 тисячі членів профспілки, спитав він, потребували таких дозволів, але він все одно планує провести страйк. Якщо профспілці мали зламати хребет, нехай це буде зроблено руками пана Лі. Він звинуватив мене в тому, що я нібито забув, що своєю по¬садою прем’єр-міністра великою мірою зобов’язаний профспілковому руху.
Суппія закликав розпочати страйк Федерації профспілок поденних робітників 29 грудня, саме перед новорічними святами. Я попросив профспілку переглянути це рішення й передав справу на розгляд до Промислового арбітражного суду. Такий хід ставив поза законом будь-які робітничі страйки, а щоб звернути на це їхню увагу, я ви¬дав спеціальну постанову.
Із січня 1967 року Міністерство охорони здоров’я впровадило нову систему організації праці міських прибиральників. 1 лютого 1967 року близько 2 400 членів
Профспілки поденних прибиральників, яка входила до федерації Суппії, розпочали «дикий» страйк . Розлючений Суппія попередив уряд, що, якщо вимоги прибиральників не задовольнять протягом одного тижня, решта 14 000 членів його федерації (з інших профспілок) вийдуть на страйк солідарності.
Поліція заарештувала Суппію та 14 інших лідерів профспілки прибиральників і звинуватила їх в організації незаконного страйку. Реєстратор профспілок звернувся до цієї профспілки і до федерації з вимогою обґрунтувати необхідність перереєстрації. Одночасно Міністерство охорони здоров’я заявило, що страйкарі самі визначили свою подальшу долю, бо їх було звільнено; ті з них, хто хотів повернутися на роботу, повинні були наступного дня подати відповідні заяви. Отака солідарність і твердість влади викликали серед страйкарів паніку. Дев’яносто відсотків із них подали прохан¬ня про відновлення на роботі. Минуло два місяці, і обидві організації - Профспілку поденних прибиральників та федерацію, що її очолював Суппія, було виключено з реєстру профспілок.
Цей страйк став поворотним моментом в історії Сингапуру як промислового міста. Те, що уряд спромігся протистояти тиску, здобуло йому ще більшу підтримку громадськості. Цей випадок нібито підштовхнув зміни в профспілковій культурі: від цілковитої непокори законам до тактики обґрунтованих взаємних поступок. Відтепер я мав можливість скеровувати громадську думку. У серії звернень до профспілок я готу¬вав ґрунт до змін, які ми планували внести до трудового законодавства. Ми заборонили будь-які страйки в певних важливих для життя Сингапуру галузях і зобов’язали кожну державну установу мати власну профспілку. На початку 1968 року, під час конференції делегатів від Національного конгресу профспілок я переконав їх, що промислові сто¬сунки між працедавцями й робітниками були для нашого виживання важливіші за будь-яке збільшення зарплатні і що ми мали разом реорганізувати робітничий рух, звільнивши його від обмежувальних методів та зловживання додатковими пільгами. Відтепер у створенні нового, реформованого робітничого руху, який проводив би реалістичну політику стосовно пільг для робітників, я покладався на профспілкових лідерів. Нагадавши присутнім про роки, коли Велика Британія марно боролася щедри¬ми поступками проти портових страйків, що підривали економіку і врешті-решт при¬звели до девальвації фунту стерлінгів 1967 року, я застеріг: «Якщо це станеться тут, у на¬шому порту, я обіцяю оголосити це державною зрадою. Я піду війною на лідерів страйку. Звинувачення в суді ми будемо розбирати вже після; спочатку я змушу порт працювати. Ми ніколи не допустимо девальвації сингапурського долара, і як на мене, народ Син¬гапуру очікує від свого уряду саме такої позиції». Обсяг вантажів, що проходили через сингапурський порт, у 1967 році збільшився на 10%, проте кількість робітників залиша¬лася та сама, тому що всю додаткову роботу вони виконували як наднормову. При висо¬кому рівні безробіття чинити так було аморально. Я закликав делегатів від профспілок позбутися таких пагубних методів праці в британському стилі.
Щоб врівноважити ситуацію, я звернувся до зборів, на яких були присутні чимало працедавців, із закликом справедливо ставитись до своїх працівників, якщо вони хоті¬ли домогтися від них максимальної ефективності. Крім того, я також указав, що на ді¬лянках, де профспілки та працедавці не дійшли згоди в основних моментах, результат виявився руйнівним для всієї економіки. Я просив наших працедавців виконувати свої зобов’язання таким чином, щоб заохотити людей вкладати в роботу максимум зусиль, отримуючи відповідну винагороду: пряму - у вигляді зарплатні та пільг, і непряму у вигляді житла, системи охорони здоров’я, освіти й соціальної допомоги, що їх людям забезпечує уряд.
Коли в січні 1968 року було оголошено про виведення британських військ, занепокоєння людей зросло. Я скористався цим, щоб впровадити радикальні реформи з метою позбавити країну тих методів профспілкової роботи, що дозволили спілкам узурпувати прерогативи працедавців та поступово зруйнували здатність менеджменту керувати власним бізнесом. Коли в квітні 1968 року ми з величезним відривом виграли перевибори, парламент прийняв закон «Про трудову зайнятість» і поправку до закону «Про трудові стосунки». Дещо пізніше внесено поправки до закону «Про профспілки». У цих законах було детально розтлумачено мінімальні умови зайнятості, а також визначено обмеження на пільги з перекваліфікації, премії за наднормову роботу й додаткові пільги (пенсії, оплачувані відпустки тощо). Крім того, ці закони встановлю¬вали стандартні умови щодо вихідних днів, державних свят, робочих днів, щорічної відпустки, декретної відпустки та «лікарняних». Реформою поновлювалося право керівників підприємства наймати на роботу та звільняти, підвищувати на посаді і пере¬водити на іншу роботу, тобто виконувати всі ті функції, які протягом попередніх років жорстокої боротьби підгребли під себе профспілки. Ці реформи заклали фундамент мирних стосунків на сингапурських підприємствах.
Ми законодавчо заборонили профспілкам організовувати страйки чи акції робіт¬ничого протесту без таємного голосування. У разі порушення цих вимог профспілка та її керівники підлягали судовому переслідуванню. Таким чином вдалося припинити практику відкритого голосування шляхом піднімання руки, коли незгодних, залякую¬чи, змушували підкоритися.
Сі Муй Кок, профспілковий лідер і член парламенту від ПНД, ще один мій старий товариш із часів співпраці з профспілками, був проти тієї великої свободи, яку отрима¬ли працедавці в прийомі та звільненні працівників, але погодився з тим, що профспіл¬ки повинні прагнути мирного врегулювання конфліктів, щоб створити ліпший клімат для іноземних інвестицій. Я включив до закону певні застереження, які мали завадити керівництву підприємств зловживати своїми правами. Перелічені зміни в законах «Про трудову зайнятість» та «Про трудові стосунки» відчутно пішли нам на користь. Протягом лише 1969 року в Сингапурі було побудовано 52 нові фабрики, створено 17 000 робочих місць, а 1970 року завдяки інвестиціям - ще 20 000 тисяч. Наші прибутки зростали.
У 1972 році ми заснували Національну раду з заробітної платні (НРЗП), до якої увійшли представники профспілок, менеджменту підприємств і уряду. Кожного року на основі фактів та статистики, що їх отримує уряд, НРЗП розробляла повні рекомендації стосовно підвищення платні та інших умов праці, які наша країна могла собі дозволи¬ти та які б сприяли подальшому економічному розвитку. Ці рекомендації Ради мали загальний характер і для кожного окремого сектору підлягали узгодженню між усіма профспілками й менеджментом підприємств. Із самих перших років усі сторони до¬мовилися щодо основного принципу: темпи збільшення заробітної платні не повинні перевищувати темпи зростання продуктивності.
Глибоке відчуття кризи, що охопила Сингапур, дозволило мені буквально за кіль¬ка років змінити курс профспілок на 180 градусів. Загроза економічного колапсу, пов’язаного з виведенням британського контингенту, помітно вплинула на настрої й ставлення людей. Вони нарешті зрозуміли, що якщо ми радикально не змінимо свого курсу, не перейдемо від страйків і насильства до стабільності й економічного зростан¬ня, на нас чекає загибель.
Завдяки моїм старанням керівники сингапурських підприємств перейшли до нової ролі - співпрацівників своїх власних робітників, без чого досягти зростання продуктивності було нереально. Лише жорсткими законами й суворими наказами до¬могтися цього було неможливо. Основною передумовою тут стала наша генеральна політична лінія, яка переконала робітників і лідерів профспілок підтримати нашу ба¬зову мету: сформувати довіру до Сингапуру з боку міжнародної спільноти, залучити іноземні інвестиції та створювати робочі місця. Зрозуміло, що в першу чергу це була довіра до мене, здобута тривалими роками співпраці, - саме вона допомогла перетво¬рити войовничість та протистояння на співпрацю й партнерство.
У1969 році на моє прохання з Куала-Лумпура повернувся Деван Наїр - я хотів, щоб він знову очолив Національний конгрес профспілок. Він перебував у Куала-Лумпурі з 1964 року, коли його обрали до малайзійського парламенту. У Сингапурі Наїр був кон¬че мені потрібен; адже він міг чимало зробити для підтримання спокою на промисло¬вих підприємствах, а також переконати наших робітників працювати продуктивніше й ефективніше. Мені вдалося вмовити Девана зайняти посаду генерального секретаря Конгресу, і це я вважаю своєю великою перемогою, оскільки він забезпечив злагодже¬ну взаємодію між мною та профспілками, а також прищепив членам профспілок по¬зитивне ставлення до праці взагалі. Як лідер Конгресу в період з 1970 по 1981 рік (коли парламент обрав його президентом Сингапуру) він переконав профспілкових лідерів у необхідності почати, хоч як це не було важко, конкурувати на міжнародних ринках. Щоразу, коли Вінсеміус приїздив до Сингапуру, він із Ньямом Тун Доу (працівником Ради з питань економічного розвитку, який був безпосереднім помічником Вінсеміуса в Сингапурі) мав коротеньку зустріч із Наїром, під час якої вони обговорювали економічну ситуацію та проблеми зайнятості. Деван навчив профспілкових лідерів ос¬новних принципів економіки й чимало сприяв успіхові Національної ради з заробітної платні, до якої входили три сторони.
Однією з проблем, яку йому довелося розв’язувати, стало падіння популярності профспілок (а відповідно, зменшення кількості їхніх членів), адже вони вже були не такими войовничими. Щоб протистояти цій тенденції, у листопаді 1969 року Деван провів семінар, темою якого були сучасні методи профспілкової діяльності, та переко¬нав його учасників змінити функції профспілок, щоб пристосувати їх до нових умов. Це дало поштовх заснуванню кількох профспілкових кооперативних підприємств. У 1970 році Конгрес заснував кооператив таксі під назвою «NTUC Comfort», завдяки чому вдалося нарешті розв’язати проблему рекету піратських таксі (тих, які не мали ліцензії на надання послуг), - такий рекет був знаковим явищем у Сингапурі 1960-их років. Ко¬оператив почав із придбання 200 машин «моріс-оксфорд» та 200 міні-автобусів «брітіш- остін», які ми отримали як частину компенсаційної виплати з боку Великої Британії. У 1994 році, коли цей кооператив вже налічував 10 000 таксі та 200 шкільних автобусів, його було перетворено на корпорацію, зареєстровану на фондовій біржі під назвою «Comfort Group Limited». Щоб знизити побутові витрати своїх членів, Конгрес заснував у 1973 році споживчий кооператив «NTUC Welcome», до складу якого увійшло чимало торговельних підприємств - від невеликих крамничок до супермаркетів. Пізніше, вже під назвою «NTUC Fairprice», він перетворився на дуже успішну мережу супермаркетів, яка утримувала ціни на основні споживчі товари майже на рівні оптових. Заснований у
1970    році страховий кооператив «NTUC Income» починав свою роботу лише зі страху¬вання життя, до якого пізніше додалося страхування автомобільного транспорту та інші його різновиди. У цьому кооперативі знайшлися чимало робочих місць для актуаріїв (статистики страхових спілок) і професійних менеджерів. Щойно профспілкові лідери увійшли до складу правлінь промислових підприємств (їхнім завданням було спостерігати за діяльністю професійних менеджерів цих підприємств), вони швидко зрозуміли, яким важливим для успіху є професійний менеджмент.
Зміна керівництва НКПС дозволила залучити та утримати в ньому молодші поколін¬ня робітників. Коли Деван пішов із посади генерального секретаря у 1981 році (він став президентом), йому на зміну прийшов Лім Чі Онь, тридцятисемирічний політичний секретар, який працював під проводом Девана ще з 1977 року, коли сам був обраний до парламенту. Першокласний військовий інженер-кораблебудівник, який здобув осві¬ту в університеті шотландського міста Глазго, він вирішив дещо модернізувати методи профспілкової роботи. Проте він не був таким легким у спілкуванні, як Деван, через що між ним та старшими профспілковими лідерами почалося тертя; останні звинуватили
Чі    Оня в тому, що до нього взагалі не можна доступитися.
Ця проблема виникала кожного разу, коли відбувалася зміна поколінь. Чі Онь був більше ніж на 20 років молодший за Наїра. Профспілкові лідери з покоління Девана звикли до нього і не могли пристосуватися до цілком іншого стилю роботи Чі Оня. Ос¬новна проблема полягала в тому, що старі лідери не могли привітати непрохану та рап¬тово влиту «свіжу кров». На мою пропозицію Чі Онь узяв на допомогу кількох вчорашніх випускників університету, що ще більше ускладнило стосунки зі старшим поколінням лідерів. Я дійшов висновку, що йому буде важко надалі працювати разом із ними. Чі Онь сприйняв це як особисту невдачу, через що в 1982 році покинув політику. Він перейшов до приватного сектору, до «Керреї Corporation», однієї з найбільших компаній із пайо¬вою участю уряду, та досягнув великого успіху на одній із керівних посад корпорації, де став правою рукою Сім Кі Буня, який очолив корпорацію, залишивши для цього посаду голови цивільної служби.
Разом із Деваном ми дійшли спільного висновку, що Он Тен Чеон, який тоді одночас¬но займав дві посади: міністра у справах телекомунікацій та міністра праці, має більші шанси порозумітися зі старшими профспілковими лідерами. Йому вже було за сорок (він був на дев’ять років старший від Чі Оня), тому, на мою думку, там не мало виникнути великої проблеми поколінь. Я переконав Тен Чеона почати працювати з профспілками, він погодився, і в 1983 році його обрали генеральним секретарем НКПС. Паралельно він працював у Кабінеті міністрів, що пішло на користь і урядові, й профспілкам: інтереси останніх були представлені в уряді, а отже, бралися до уваги під час обговорення політичних питань. Тен Чеон, за професійною освітою, яку він отримав в університеті Аделаїди, архітектор, дуже добре володів англійською. Завдяки китайській освіті він вільно спілкувався мандаринською та хоккієнським діалектом (який був його рідною мовою). Тен Чеон добре порозумівся як з профспілковими лідерами, так і з рядовими працівниками; він розширив напрями діяльності НКПС, забезпечивши його членів но¬вими можливостями для дозвілля й відпочинку. Зі свого боку я заохочував ЙОГО ДО ЦЬОГО; проте насправді він майже не потребував заохочування. Йому потрібні були фінансові ресурси та політична підтримка, яку я йому і забезпечив.
НКПС поширив свою діяльність на сферу охорони здоров’я, соціального забезпе¬чення дітей; побудував станцію телерадіомовлення й пансіонат на морському узбере¬жжі, який назвали «Пасір-Ріс», а також будинок відпочинку за містом, неподалік від Се- летарського водосховища під назвою «Оркід-кантрі-клаб», де було, зокрема, і поле для гольфу. Крім того, Конгрес почав будувати якісне житло - багатоквартирні будинки, квартири в яких його члени могли придбати за доступними цінами. Ці нові коопера¬тивні підприємства дали профспілковим лідерам практичні навички управління під¬приємствами, а вже наступні їх покоління стали спеціально вивчати менеджмент. Усі ці будинки відпочинку, пансіонати та інші ініціативи забезпечили робітникам такий рівень життя, який перед тим був доступний лише дуже заможним верствам населення. Я сподівався, що ці нові можливості, на які раніше могли претендувати тільки найза- можніші, зменшать у робітників відчуття приналежності до нижчого класу. Щоб усе це стало доступним, уряд надавав землю під нові будівлі за номінальною вартістю.
Чимало років я підштовхував НКПС до того, щоб заснувати коледж праці. У1990 році з допомогою директора Раскін-коледжу Тен Чеон заснував Інститут вивчення праці, у якому передбачалося викладати, зокрема, такі дисципліни, як «Трудові стосунки в умо¬вах підприємства» та «Розвиток лідерства».
Коли в 1993 році Тен Чеона було обрано президентом Сингапуру, його посаду гене¬рального секретаря зайняв Лім Бунь Хен, тодішній другий заступник міністра торгівлі та промисловості, на 12 років молодший від Тен Чеона. Професійний військовий інженер-кораблебудівельник, він закінчив університет Ньюкасла-на-Тайні і працю¬вав у профспілках із 1981 року, де його гарні комунікативні здібності виявилися дуже цінними. За ним до профспілок прийшли молоді талановиті фахівці, які отримали високоякісну освіту в іноземних університетах та мали багато свіжих ідей. Такий при¬лив нової крові омолодив стиль мислення й позиції профспілкових лідерів, що дозво¬лило вивести профспілки на новий рівень результативності. Як і Тен Чеон, Бунь Хен залишився в Кабінеті міністрів, формалізувавши таким чином методи співпраці між профспілками й урядом, що вже довели свою дієвість для Сингапуру.
На початку 1980-их років я, будучи вражений досягненнями японської промисловості, став ініціатором руху за підвищення продуктивності праці. Я заохо¬тив лідерів НКПС до співпраці з менеджментом підприємств і зокрема до створення гуртків контролю якості (ГКЯ) - груп робітників, які разом висували пропозиції щодо покращення якості праці, економії часу та витрат, а також - боротьби з браком. Справи йшли туго. За прикладом японських компаній, ми почали вивішувати на дошках поша¬ни фотографії членів тих гуртків, чиї пропозиції дали змогу зекономити або покращи¬ти виробничий процес, а також винагороджувати їх невеликими преміями. Японсь¬кий Центр продуктивності допоміг нам, надавши своїх спеціалістів, інструкторів, навчальні матеріали, обладнання й програмне забезпечення. Досить часто я виступав на церемоніях винагородження, де вручав переможцям призи за продуктивність.
На одній із таких церемоній, вручивши приз керівникові однієї японської компанії, я запитав у нього, чому продуктивність праці місцевих працівники цієї компанії нижча за продуктивність їхніх японських колег, адже всі працюють на однаковому обладнанні. Він чесно відповів: японські працівники були вправнішими; вони краще адаптувалися до нових вимог, мали різноманітніші навики, були набагато менше схильні до прогулів та «стрибання» по різних підприємствах. У Сингапурі технічні працівники, началь¬ники дільниць і бригадири не спішили братися до «чорної» праці. На відміну від них японці вважали себе не «білими»3 чи «синіми комірцями» , а «сірими комірцями» - тобто вони не боялися забруднити руки й були завжди готові в усьому допомогти простим робітниками, а тому ліпше розуміли їхні проблеми.
Девана вражали успіхи японських профспілок За його ініціативою дві великі профс¬пілки, що вже стали нагадувати спрутів за кількістю підрозділів-«щупальців», було поді¬лено на дев’ять галузевих профспілок. У 1982 році Чі Онь, який тоді був генеральним секретарем НКПС, ініціював ще одну реорганізацію: цього разу промислові галузеві профспілки було трансформовано у профспілки на кожному окремому виробництві. Завдяки цьому значно покращились комунікації між профспілковими лідерами та пра¬цівниками, а самі лідери змогли разом із керівництвом своєї компанії зосередитись на розв’язанні конкретних питань і проблем. У1984 році НКПС, пересвідчившись у пере¬вагах внутрішніх профспілок, прийняв резолюцію щодо їхньої підтримки.
У більшості випадків внутрішні профспілки змогли залучити до себе більше но¬вих членів. Вони заохочували до відкритості й довіри й позитивно впливали на сто¬сунки між працівниками та менеджментом. Однак у середині 90-их Бунь Хен побачив, що ці внутрішні профспілки не функціонували так ефективно, як у Японії. Крім того, сингапурські компанії є набагато меншими; в більшості з них працює не більше тисячі робітників, тоді як у Японії це десятки тисяч. Ще одна відмінність між Сингапуром та Японією полягає в тому, що в нас керівники, випускники університетів та інші фахівці з вищою професійною освітою не мають права вступати до профспілок. У наших внутрішніх профспілок не вистачає лідерів із якісною освітою, які могли б їх очолити, через що вони мають покладатися на НКПС, коли проводять переговори з роботодав¬цями. Сьогодні ця проблема ще чекає на своє розв’язання, однак ми маємо уникнути недоліків, притаманних колишнім профспілковим структурам старого взірця.
Усіх цих змін у Сингапурі нам вдалося досягнути, майже не наражаючись на страй¬ки або виробничі конфлікти. Велику роль у процесі формування, «дорослішання» профспілкового руху та його лідерів відіграли кілька відданих своїй справі і здібних службовців, що їх я ще в 1962 році скерував з урядової адміністративної служби до відділу вивчення трудових стосунків НКПС; таке рішення я прийняв після того, як у 1961 році прокомуністично налаштовані профспілки відкололися від Національного конгресу профспілок, сформувавши власну профспілкову федерацію і залишивши некомуністичні профспілки без вправних перемовників. Серед тих, кого я відрядив тоді, був С.Р.Натан, який до того займався соціальною роботою. Він мав удосталь здорового глузду і був здатний гарно співпрацювати з профспілковими лідерами. Пізніше Натан став постійним заступником міністра іноземних справ і нашим по¬слом у Вашингтоні, а в 1999 році - президентом Сингапуру. Ще одним цінним працівником виявився Сю Цзе Куан, надзвичайно енергійний практик, який із ча¬сом очолив комісію з оцінки прибуткового податку. Всі вони допомагали лідерам некомуністичних спілок під час перемовин між роботодавцями й профспілкою при укладанні колективних договорів та коли справи профспілок розглядались у Про¬мисловому арбітражному суді. Крім того, вони роз’яснювали профспілковим лідерам реалії, у яких Сингапур провадив боротьбу за економічне виживання. Одночасно вони виковували лідерів для НКПС, які б практично й реалістично сприймали функції профспілок. Пізніше, вже у 90-их, для посилення дослідницької й переговорної діяльності НКПС, я направив туди перспективних випускників університетів, для яких це стало основним місцем праці. Завдяки обов’язковій загальній освіті та чис-ленним стипендіям і грантам на той момент уже будь-які талановиті діти бідних батьків могли отримати вищу освіту. Талановитих профспілкових лідерів, які б ви-росли з робітничих лав, ставало все менше й менше.
Щоб зберегти симбіотичні стосунки між урядом ПНД та НКПС, останній на мою пропозицію взяв на роботу з повною зайнятістю кількох членів парламенту, а ще кількох призначив радниками різних профспілок. Ці члени парламенту відтепер мог¬ли порушувати на парламентських обговореннях питання, важливі для профспілок, що дозволило профспілковим кадровим робітникам піднятися на новий рівень. Без їхніх раціональних рекомендацій та легкого доступу до міністрів питання профспілкової діяльності навряд чи здобули б таку увагу уряду, навіть час від часу впливаючи на його стратегічні рішення.
Нам вдалося сформувати справедливу систему управління стосунками на підприємствах. Крайні вияви діяльності профспілок обмежено законодавством, але це врівноважується різними дорадчими й арбітражними процедурами, через які профспілки мають змогу захистити інтереси робітників. Ключ до миру та гармонії в суспільстві - це відчуття чесної гри, у якій кожний отримує свою частину плодів із дере¬ва спільного прогресу.
Позитивне ставлення НКПС до проблем допомогло знизити безробіття з 14% у 1965 році до 1,8% у 1997 році. Протягом 25 років, з 1973-ого по 1997-ий, середня заробітна платня зростала приблизно на 5% на рік. У1997 році ми постраждали від фінансової кризи, що охопила всю Азію; через неї рівень безробіття в 1998 році стрибнув до 3,2%. Щоб повернути собі конкурентноздатність, профспілки й уряд домовилися про вве¬дення з 1 січня 1999 року системи виправних заходів і, зокрема, скорочення зарплатні та інших витрат на 15%. 
7.    Не соціальне забезпечення, а справедливість для суспільства
Колись ми вірили в соціалізм - у те, що кожному має належати рівна частка суспільного багатства. Пізніше життя навчило нас, що рушіями будь-якої продуктивної економіки є мотивація окремих людей і винагорода, яку вони отримують. Однак якщо ринок оціню¬ватиме якість праці та визначатиме суму винагороди за неї, то в суспільстві завжди бу¬дуть одиниці найуспішніших, певна кількість відносно успішних і найчисельніша гру¬па переможених, що, зрештою, цілком природно - адже люди від природи мають різні здібності. Одночасно це неминуче призводитиме до соціальної напруги, бо зачіпатиме суспільне відчуття справедливості.
Суспільство, де панує конкуренція, а все дістається переможцеві (як-от колоніаль¬ний Гонконг у 1960-их роках), для Сингапуру було б неприйнятним. Колоніальному урядові на відміну від сингапурського не треба було йти на вибори кожні п’ять років. Щоб урівноважити крайні вияви вільної ринкової конкуренції, ми повинні були пере¬розподіляти національний прибуток через субсидіювання тих сфер, розвиток яких по¬кращив би спроможність окремих громадян заробляти собі на життя, наприклад, через удосконалення освіти. Серед першочергових напрямів були житлове будівництво й охорона здоров’я. Однак, як виявилося, знайти правильне розв’язання таких проблем, як медичне обслуговування, пенсійне забезпечення за віком чи з інших причин, - річ зовсім не проста. До кожного питання ми намагались підходити якомога прагматич- ніше, не забуваючи при цьому про можливі зловживання та марнотратство. Якби пе¬рерозподіл суспільних благ через оподаткування зайшов у Сингапурі занадто далеко, найуспішніші підприємства втратили б стимул до розвитку. Тож найскладнішою про¬блемою було знайти золоту середину.
Понад усе мене турбувало питання, як зробити так, щоб кожний громадянин мав частку власних інтересів у країні та її майбутньому. Я прагнув сформувати суспільство, у якому б кожна родина мала власну домівку. Побачивши контраст між багатоповерхо¬вими скупченнями дешевих орендованих квартир, на стан яких мешканцям начхати, й домівками тих, хто з погордою називає себе «власником житла», я пересвідчився, що якби в кожної родини була власна домівка, то наша країна стала б набагато стабільні¬шою. Після того як ми виграли загальні вибори 1963 року, ще коли Сингапур входив до складу Малайзії, я домігся того, що Рада житлового господарства та розвитку (РЖГР) оголосила про початок програми створення приватного житлового фонду. Ми ство¬рили РЖГР у I960 році як державний орган, метою якого було будувати дешеве житло для робітників. У 1964 році РЖГР запропонувала покупцям позики на житло з доволі низькою відсотковою ставкою та терміном сплати до 15 років, проте програма зазнала невдачі. Потенційні покупці виявились нездатними сплатити перший внесок розміром 20% від продажної ціни.
Після набуття Сингапуром незалежності в 1965 році мене вкрай бентежило те, що електорат країни повністю складався з міського населення. Я вже не раз пересвідчувався, що жителі великих міст завжди голосують проти чинного уряду, і був рішуче налаштова¬ний зробити так, щоб наші квартиронаймачі перетворилися на власників житла - іншого способу досягнути політичної стабільності я не бачив. У цій же площині лежав ще один важливий мотив: я хотів, щоб усі батьки, чиї сини мають пройти військову службу, мали в Сингапурі свою частку майна, яку їхні сини захищали б. Якщо родина солдата не воло¬діє власною домівкою, він незабаром може подумати, що змушений захищати власність багатіїв. На мою думку, це відчуття своєї майнової участі було визначальним для нашого суспільства, яке не мало глибокого коріння спільного історичного досвіду. У цьому пункті наш міністр оборони Кен Сві мене гаряче підтримував на відміну від інших міністрів, які вважали, що власність на житло є бажаною, але не життєво важливою.
Центральний страховий фонд (ЦСФ), що його колись заснував колоніальний уряд як програму накопичення заощаджень, призначених для виплати після досягнення 55 років: 5% від зарплатні вносив робітник, 5% - роботодавець, якщо фонд пенсійного за¬безпечення себе не виправдовував. Ми разом із Кеном Сві вирішили перетворити цю програму обов’язкових відрахувань на фонд, що дав би кожному працівникові мож¬ливість стати власником житла. У 1968 році, коли ми прийняли зміни до закону «Про Центральний страховий фонд», яким підвищили суму обов’язкових внесків, РЖГР знов запустила модернізовану програму створення приватного житлового фонду. Відте¬пер робітники отримали можливість використати накопичені в ЦСФ заощадження як 20-відсотковий перший внесок за житло, а решту його вартості виплатити за рахунок позики, що поверталася протягом понад 20 років шляхом щомісячних виплат.
Ще перед тим я обговорював свій план із лідерами НКПС. Оскільки вони поклада¬лись на мене, я відчував, що повинен побороти всі труднощі, щоб виконати мою обіцян¬ку профспілкам: надати кожному робітникові можливість стати власником житла. Ось чому я приділяв цій програмі постійну увагу, час від часу вносячи в неї зміни залежно від того, як ринкові умови впливали на зарплатню, будівельні витрати й вартість зем¬лі. Кожного року Національна рада з питань зарплатні рекомендувала суму збільшення зарплатні, яка зумовлювалася показниками економічного зростання в попередньому році. Я пам’ятав про те, що варто лише робітникові отримати на руки більше грошей, і він уже протистоятиме будь-якому підвищенню внесків до ЦПФ. Адже тоді він втратить частину цих «живих» грошей. Ось чому я кожного року підвищував рівень внесків до ЦСФ, проте таким чином, щоб робітники відчували й підвищення зарплатні, яка вида-ється на руки. Такий захід відбувався безболісно для робітників та, крім того, гальмував інфляцію. Але можливо це було лише завдяки стабільному, рік за роком економічному зростанню. А оскільки уряд виконав свою обіцянку забезпечити робітникам справедли¬ву частку через надання їм реальної можливості купити житло, на промислових підпри¬ємствах переважно царював мир.
У період з 1955 по 1968 рік розмір внесків до ЦСФ залишався незмінним. Я підви¬щував його поступово від 5% на початку до 25% у 1984 році, через що загальний розмір обов’язкових заощаджень склав 50% від зарплатні. Пізніше цю цифру було скорочено до 40%. Міністр праці зазвичай клопотав за підвищення розміру зарплатні, яка видавалася на руки людям, і наполегливо переконував мене відкладати менше до ЦПФ. Я ж кожного разу робив те, що сам уважав за потрібне. Я був однозначно налаштований на те, щоб не перекладати тягар соціальних витрат теперішнього покоління на плечі наступного.
У1961 році велика пожежа повністю зруйнувала величезне селище, збудоване на 47 акрах незаконно зайнятої землі в Букіт-Хо-Сві. Після пожежі без даху над голо¬вою залишились 16 000 родин. Я негайно видав поправку до закону, яка дозволяла урядові придбати територію пожарища на умовах, так нібито будівлі на ній усе ще були цілими. Це збільшувало вартість ділянки приблизно втричі. Висуваючи цей за¬конопроект, я зауважив: «Дозволяти заробляти гроші на цій пожежі є справою глибо¬ко аморальною, по суті справжнім злочином. Насправді, варто нам лише створити прецедент, це буде спокушати власників землі, на якій існують незаконно збудовані будівлі, до підпалів.
Пізніше я вніс до закону ще зміни, які давали урядові повноваження купувати зем¬лю на громадські потреби за ціною станом на 30 листопада 1973 року. Я не бачив жод¬них причин, чому приватні власники землі повинні отримувати прибутки завдяки зростанню вартості землі, яке відбувається через економічний розвиток усієї країни та через розвиток інфраструктури, яка розбудовувалася за державний рахунок. У міру того як країна рухалась до успіху, ми пересунули точку підрахунку на січень 1986 року, січень 1992-ого, а потім січень 1995-ого - тоді ціна на землю вже наблизилась до рин¬кових показників.
Кількість людей, що хотіли мати нові квартири, побудовані РЖГР, зросла з при¬близно 3 000 у 1967 році до 70 000 у 1996 році. Понад половину цих покупців володіли житлом, побудованим РЖГР, уже в середині 90-их, але вони хотіли замінити його на більше. На 1996 рік РЖГР побудувала вже 725 000 квартир, із яких здавалися в оренду не більше 9%; у решті квартир вартістю в діапазоні від 150 тисяч сингапурських до¬ларів за найменші трикімнатні квартири до 450 тисяч за квартири класу «люкс» про¬живали їхні власники.
Час від часу я особисто втручався у справи Ради, як це сталося в травні 1974 року, коли я попросив голову Ради покращити якість та урізноманітнити планування квар¬тир і нових районів, щоб вони не виглядали такими однаковими. Після цього вигляд новобудов став набагато цікавішим. Тоді архітектори почали враховувати ландшафт території, зі смаком обіграючи його нерівності чи водойми.
У перші десять років із 1965 року нові житлові райони розташовувалися на перифе¬рії центральної зони, в Тіон-Бахру, Квінстауні, Тоа-Пайоху та Макферсоні. Починаючи з 1975 року, вони розбудовувалися далі, наступаючи на сільські угіддя. Після кількох об¬говорень із працівниками Ради з питань економічного розвитку я попросив РЖГР за¬лишити в цих районах вільні ділянки, де пізніше можна буде побудувати підприємства, безпечні для довкілля, які б дали працю багатьом молодим жінкам і домогосподаркам, чиї діти вже досягнуть шкільного віку. Така стратегія довела свою доцільність у 1971 році, коли в Тоа-Пайох було побудовано фабрику компанії «Philips». Після того в біль¬шості нових районів з’явилися чисті фабрики з кондиційованим повітрям, побудовані транснаціональними корпораціями-виробниками комп’ютерів та комп’ютерної пери¬ферії: «Hewlett-Packard», «Compaq», «Texas Instruments», «Apple Computer», «Motorola», «Seagate», «Hitachi», «Mitsubishi», «Aiwa» та «Siemens». Вони створили понад 150 000 робо¬чих місць, здебільшого для жінок, які мешкають поблизу, що допомогло подвоїти або й потроїти сімейні прибутки.
Коли читаєш опис цих 30 років на кількох сторінках, здається, що все було просто й легко. Проте не варто забувати про ті величезні проблеми, які чекали на нас, коли ми по¬чали переселяти фермерів та й інших людей, що мешкали за містом у халупах без каналі¬зації, світла й води, за які вони, відповідно, не платили, до багатоповерхових будівель з усі¬ма сучасними перевагами, але й необхідністю щомісячно за них платити. Для цих людей така повна зміна особистих, соціальних і економічних умов виявилася дуже болісною.
Труднощів при звиканні до нового життя було не уникнути, і подекуди вони вили¬валися в комічні, якщо не абсурдні, ситуації. Кілька фермерів, що розводили свиней, не могли змиритися з розставанням зі своїми підопічними і занесли їх на верхні поверхи, до своїх квартир. Деяких фермерів навіть бачили, як вони вмовляли свиней піднятися по сходах... Одна сім’я, що мала дванадцятеро дітей, переївджаючи з бараку до нової квартири на Олд-Еапорт-роуд, вирішила прихопити десяток курей та качок, щоб виго¬довувати їх на кухні. Мати родини змайструвала дерев’яну хвіртку, яка заважала «худо¬бі» з кухні проникати до вітальні, а по вечорах діти шукали для неї черв’яків і комах на клаптиках землі обіч під’їздів. Отак вони прожили 10 років, аж поки не переїхали до іншої квартири.
Малайці більше тяжіли до землі. Вони висаджували овочі навколо багатоповерхо¬вих будинків, як звикли це робити в рідних кампонгах. Досить довго багато китайців, малайців та індійців ходили сходами пішки замість скористатися ліфтом, і не тому, що жадали фізичного навантаження, а тому, що боялися. Були й такі, хто продовжував ко¬ристуватися керосиновими лампами замість електричних; інші вирішили продовжува¬ти традиційний бізнес і відкрили крамниці прямо у власних вітальнях на перших по¬верхах, де торгували сигаретами, солодощами й усілякими дрібничками.
Успіх тягнув за собою нові проблеми. Ті, хто чекав, поки їм побудують житло, бачили, що ціни на квартири рік від року зростають, бо зростають витрати на зарплатню, зрос¬тає вартість імпортованих матеріалів та й самої землі. Вони втрачали терпець і воліли отримати своє житло просто зараз, негайно. Проте ми не могли стрибнути вище голови. Однієї з найсерйозніших помилок ми припустилися в 1982-84 роках, коли більше ніж подвоїли кількість житла, яке здавали власникам. За кілька років перед тим, у 1979-ому, я призначив міністром національного розвитку Те Чеан Ваня, який мав досвід роботи на посаді голови РЖГР. Він запевнив мене, що може задовольнити потребу в більшій кількості житла. Він справді це зробив, але підрядники були не в змозі впоратися з таким великим навантаженням, через що постраждала якість. Коли через кілька років на по¬верхню почали вилазити наслідки того поспіху, РЖГР витратила чимало коштів, щоб їх залагодити, не кажучи вже про незручності домовласників.
Мені варто було б подумати про те, наскільки небезпечною річчю є потурання тис¬кові широкого загалу, коли ти фізично не в стані задовольнити його потреби. Саме таку помилку ми зробили на початку 90-их, часткова відповідальність за яку лежить і на мені. У міру того як зростали ціни на нерухомість, усі хотіли заробити, продавши стару квар¬тиру та придбавши нову, таку велику, яку тільки можна було собі дозволити. Замість того щоб врегулювати попит шляхом введення державного мита, що б зменшило суми нега¬даних прибутків, я погодився піти назустріч виборцям та збільшити кількість квартир, які будували. Це лише погіршило ситуацію з попитом: ціни злетіли до неба, аж поки в 1997 році не грянула валютна криза, яка дуже болісно вдарила по всіх. Якби ж ми врегу¬лювали проблему попиту раніше, ще в 1995 році, то вийшли б з цієї ситуації з набагато меншими жертвами.
Щоб старі будівлі не виглядали наче злидні на фоні нових, у 1989 році я запропо¬нував міністрові національного розвитку поновити старий житловий фонд за рахунок держави, наблизивши ці площі за якістю до нових. Він погодився та відправив за кор¬дон кілька делегацій, завданням яких було вивчити іноземний досвід відновлення жит¬ла за умови, що мешканці залишаються у своїй домівці. Такі приклади було знайдено у Німеччині, Франції та Японії. РЖГР почала з демонстраційного етаііу, витрачаючи на капітальний ремонт кожної квартири по 58 тисяч сингапурських доларів. Під час ре¬монту відновлювалася сама квартира, створювалося допоміжне приміщення, ванна або розширювалася площа кухні; за все власник квартири сплачував лише 4 500 доларів. Під час цих робіт, щоб привести будівлю у відповідність до нових стандартів і зрівняти за рівнем комфорту з сучасними кондомініумами, відновлювалися також фасади та су¬міжні території з критими під’їзними дорогами, штучними ландшафтами й зонами для спільних заходів. Вартість таких поновлених квартир виросла, і то відчутно.
Ще однією складною проблемою виявилось медичне забезпечення. Коли в 1947 році уряд лейбористів заснував Національну службу медичного забезпечення, я саме навчався у Великій Британії. Вірити в те, що всі люди є рівними і що жодному не мож¬на відмовляти в медичних послугах найвищої якості, було просто чудово. Утім, це був цілковитий ідеалізм, який на практиці обернувся роздуванням витрат. Британська на¬ціональна служба медичного забезпечення була приречена на провал. Американські ж програми медичного страхування є дорогими, вони вимагають високих страхових вне¬сків, бо саме зі страхових фондів сплачуються рідко коли потрібні, але завжди надмірно дорогі діагностичні аналізи. Ми повинні були знайти свій власний шлях.
Ідеал - безплатне медичне обслуговування - йшов усупереч життєвій реалії - люд¬ській природі, особливо в Сингапурі. Свій перший урок я вивчив на прикладі урядових лікарень та госпіталів. Коли один з їхніх лікарів прописував безплатні антибіотики, пацієнт приймав таблетки або капсули щонайбільше два дні, не відчував полегшення й викидав решту геть, після чого звертався до приватного лікаря, платив за антибіоти¬ки, проходив повний курс лікування й видужував. Я вирішив увести платню: 50 центів за кожні відвідини раніше безплатної амбулаторії. Поступово, в міру зростання при¬бутків та інфляції, ця платня збільшувалася.
Основним питанням, над яким я мучився, було: як утримати бюджет охорони здоров’я під контролем? У1975 році я обговорив з кількома колегами з Кабінету міні¬стрів свою пропозицію направляти частину щомісячних виплат кожного працівника до ЦСФ на часткове покриття його рахунків за медичне обслуговування. Кен Сві, за¬ступник прем’єр-міністра, був за двовідсоткове відрахування на лікарняні витрати. Він погодився, що це краще, ніж загальна система медичного страхування, тому що витра¬ти можна було віднести на конкретну людину й таким чином запобігти зловживанню. Тох Чінь Чай, тоді міністр охорони здоров’я, хотів почекати з реалізацією цієї пропо¬зиції. Він щойно повернувся з Китаю, де відвідав кілька лікарень у Пекіні, і перебував під великим враженням від чудової якості медичних послуг, які були безплатними та доступними для всіх - від найзаможніших до найбідніших громадян. Я сказав, що не вірю в те, що в Пекіні існує один для всіх стандарт медичного обслуговування, не ка¬жучи вже про весь Китай.
Вирішивши, що краще тут не сперечатися, я дав завдання постійному заступникові міністра охорони здоров’я докторові Ендрю Чью іуань Куаню з’ясувати, яка частина від відрахувань робітника до ЦСФ зможе частково покрити його витрати на медичне об¬слуговування. За його даними, це мало бути від 6% до 8% від внеску кожного до ЦСФ. Починаючи з 1997 року, я зобов’язав кожного члена фонду відкладати \% його місяч¬ного прибутку на спеціальний рахунок, який можна було використати для часткового (решту сплачувала держава) покриття медичних витрат його самого та його родини. Поступово розміри відрахувань було збільшено до 6%.
Після виборів 1980 року я призначив міністром охорони здоров’я Гох Чок Туна, яко¬го обрали до парламенту в 1976 році. Він був наче створений саме для цієї роботи. Я виклав свої погляди на медичне обслуговування, дав йому почитати деякі дослідницькі звіти та інші статті про витрати у сфері медичного обслуговування. Він зрозумів, чого я прагнув: гарної якості медичних послуг без надмірних витрат на них, чого можна було досягнути, тільки поділивши витрати між державою та громадянином. Субсидіювання медичного обслуговування потрібне, однак не можна дозволити, щоб це стало бездо¬нною дірою в бюджеті.
Коли в 1984 році ми впровадили програму «Medisave», на кожному зі «спеціальних рахунків» ЦСФ накопичилась уже кругла сума. Ми збільшили щомісячні відрахування на рахунок у «Medisave» до 6% від заробітної платні, у 1986 році зафіксувавши ще й верх¬ню межу - 15 000 сингапурських доларів. Цей ліміт регулярно збільшувався. Накопи¬чення, що перевищували його, переводилися на загальний рахунок члена ЦСФ, після чого їх можна було використати для виплати по закладних за житло або вкласти ще у щось. Щоб посилити родинну відповідальність і зв’язки, рахунки в «Medisave» можна було використовувати для виплати вартості медичного обслуговування близьких роди¬чів члена фонду: дідусів, бабусь, батьків, дружини або чоловіка, дітей.
Такі обопільні платежі, в яких була й частка грошей пацієнта, справді дозволили за¬побігти зловживанню. Обслуговування будь-кого з пацієнтів державної лікарні може включати в себе до 80% субсидії, залежно від типу лікарняної установи, яку він обирає. У міру того як прибуток на голову населення зростав, все менше й менше пацієнтів ви¬бирали дешеві заклади, де державні субсидії становлять найбільшу частку; вони ста¬ли віддавати перевагу лікарням із нижчим, але зручнішим рівнем субсидіювання. Ми розглядали можливість застосовувати перевірку міри потреби, щоб визначити, яким пацієнтам надати право до яких лікарень звертатися, але відмовилися від цієї ідеї, бо її важко було реалізувати на практиці. Натомість ми заохочували людей звертатись до найкращої лікарні, яку тільки можна собі дозволити. Для цього ми провели чітку межу між різними за комфортом типами лікарняних закладів. Насправді такий захід відіграв роль автоматичного відсіювання в міру потреби. Зростання прибутків, яке привело до збільшення сум на рахунках у «Medisave», дозволило людям відчути себе досить багати¬ми, щоб обирати найкраще обладнані лікарні.
Ми дозволили використовувати «Medisave» для сплати витрат на обстеження й ліку¬вання в приватних лікарнях за умови дотримання певних цінових обмежень на різні процедури, що посилило конкуренцію в медичній сфері та змусило державні лікарні покращувати якість обслуговування. Проте ми заборонили використовувати «Medisave» для сплати за амбулаторні лікарняні консультації або відвідання приватних терапевтів. Дозволь ми таке, і, на нашу думку, дуже багато людей стало б звертатися до лікарів із що¬найменшого приводу, чого не будеш робити, коли платиш із власної кишені.
У1990 році ми створили ще «MediShield» - додаткову програму страхування проти важких захворювань , внески до якої можна сплачувати з рахунку в «Medisave». У1993 році народився ще й фонд «Medifund», сформований із державних грошових засобів і призначений для тих, хто вичерпав свої заощадження в «Medisave» та «MediShield» та не має близьких родичів, які б допомогли. Таким людям «Medifund» оплачує повну суму ме¬дичного обслуговування. Отже, ми домоглися того, що жодний громадянин Сингапуру не залишається без медичного обслуговування, але при цьому воно не є прірвою, яка постійно поглинає державні ресурси. Крім того, у нас немає довгих черг пацієнтів, які б чекали на операцію.
Крім означеної вище проблеми, ми змушені були розв’язувати ще одну, яка стоїть перед кожним урядом: проблему пільг і грошових виплат людині, коли, досягнувши пев¬ного віку, вона вже не в змозі працювати. У Європі та Америці ці пенсії виплачуються за рахунок платників податків. Ми вирішили, що кожний працівник має накопичувати на своєму рахунку в ЦСФ певну суму грошей на старість. У1978 році ми дозволили ви¬користовувати ЦСФ як особистий ощадний фонд для інвестицій. На початку того року уряд провів реорганізацію форми власності автобусної служби Сингапуру: ми створили компанію «Singapore Bus Services Ltd.» (SBS), зареєстрували її на фондовій біржі й дозво¬лили членам ЦСФ використати до 5 000 сингапурських доларів з їхніх рахунків у фонді на придбання акцій SBS із першого випуску. Я хотів, щоб співвласниками нової компанії стали якомога більше громадян Сингапуру, бо тоді її прибутки повернулися б до робіт-ників, які регулярно користуються громадським транспортом. Крім того, тоді в них рід¬ше виникало б бажання вимагати дешевших тарифів на проїзд в автобусі та урядових субсидій на громадський транспорт.
Відтак ми зняли обмеження з використання ЦСФ для інвестицій у приватне, тор¬говельне або промислове майно, частки у довірчих закладах, довірчих пайових  або взаємних  фондах та в золото. Якщо за інвестиціями, які робили громадяни, існувала можливість отримати вищий відсоток, ніжу ЦСФ, вони мали право забрати з фонду над¬лишок грошових засобів та використати їх на власний розсуд для інвестиційних цілей. Ми розробили певні механізми, які запобігали можливості втрати заощаджень членами фонду. На 1997 рік 1,5 мільйони членів ЦСФ вже вклали свої гроші в державні облігації та акції «блакитних фішок» чи компаній із найнадійнішою репутацією, зареєстрованих на фондовій біржі Сингапуру.
Коли в 1993 році ми випускали акції «Singapore Telecom», то більшу їх частину про¬дали за половину ринкової вартості всім дорослим громадянам Сингапуру. Ми зробили так, щоб перерозподілити частину прибутків, накопичених урядом за роки стабільного зростання країни. Нами керувало бажання, щоб наші люди стали власниками однієї з найбільших у Сингапурі компаній і таким чином були матеріально зацікавлені в успі¬ху країни. Щоб уникнути спекуляції цими акціями (навчені прикладом приватизації «British Telecom»), ми надали власникам акцій право отримати бонуси через рік, два роки, чотири й шість після випуску акцій за умови, що вони не продали акцій. Таким чином, 90% робітників Сингапуру - це власники «Singapore Telecom», що є, здається, чи на найбільшим показником у світі.
Не один раз спостерігаючи, як по-різному люди ставляться до найманих квартир та до своїх власних, я дійшов висновку, що глибоке відчуття власності володіє люди¬ною на рівні інстинкту. Під час заворушень 50-их і на початку 60-их люди з готовніс¬тю приєднувалися до заколоту, били вітрини, перевертали автомобілі та спалювали їх. Під час же заворушень, які спалахнули в середині 60-их років, коли люди вже стали власниками майна й домівок, вони діяли зовсім інакше. Я сам бачив, якюнаки затя¬гали свої моторолери, припарковані обабіч доріг, на верхні поверхи будинків, збудо¬ваних РЖГР, щоб нічого не сталося. Саме тоді в мені окріпла рішучість дати кожній родині реальні активи, які, я був певен, вона стане захищати, особливо коли йдеться про рідну домівку. Я не помилився.
Для перерозподілу національного багатства ми, на відміну інших країн, які направ¬ляли кошти на субсидування споживчих товарів, обрали шлях створення активів у влас¬ності кожного громадянина. Ті, хто не зайняли перше місце у вільній ринковій боротьбі, все одно отримають цінні «втішні» призи просто за те, що взяли участь у життєвому ма¬рафоні. Ті, хто хоче витрачати більше, мають право продати свої активи, але що цікаво: дуже мало людей це роблять. Натомість вони вкладають гроші та збільшують свої акти¬ви, витрачаючи лише прибуток на них. Вони воліють зберегти свій капітал про «всяк випадок», а потім залишити його дітям і онукам.
Кількість членів ЦСФ зросла з 420 тисяч у 1965 році до понад 2,8 мільйонів у 1998 році, коли загальна сума заощаджених коштів становила 85 мільярдів сингапурських доларів, звідки ми виключаємо 80 мільярдів, узятих членами фонду на придбання жит¬ла, приватної власності та інвестицій в акції. Майже кожний робітник має власний пен¬сійний фонд, а після його смерті залишкові кошти на рахунку розподіляються згідно з його письмовою волею без будь-яких затримок і формальних судових процедур.
Спостерігаючи за тим, як усе більше зростають витрати таких країн «загального до¬бробуту», як Велика Британія й Швеція, ми вирішили уникнути такої системи, яка ви¬смоктує сили з країни. Уже на початку 1970-их років ми звернули увагу на те, що коли уряд бере на себе відповідальність за виконання принципових обов’язків голови ро¬дини, життєва сила людей слабшає. Загальний добробут за рахунок держави підриває віру в себе, бо люди не мають потреби працювати, щоб забезпечити свої родини, - нор¬мою в такому разі стає життя на подаяння. Руху по спіралі вниз не уникнути, якщо люди втрачають мотивацію та знижують продуктивність своєї праці. У вищезгаданих країнах люди втратили життєву силу й волю чогось добиватися, бо вони платили занадто багато податків. У задоволенні своїх основних потреб вони стали залежати від держави.
На нашу думку, в Сингапурі варто було посилити конфуціанську традицію: чоловік відповідає за свою родину - батьків, дружину й дітей. Нас дуже часто критикували і навіть ганили опозиційні партії та західні ЗМІ через своїх кореспондентів у Сингапурі за таку жорстку політику і відмову від субсидування споживчих товарів. Протистояти спокусі обіцяного опозицією «загального добробуту» було особливо важко під час ви¬борів. У 19б0-их-70-их роках провал європейської ідеї «загального добробуту» ще не був очевидний: знадобилося два покоління, аж поки нанесена нею шкода не вияви¬ла себе у вигляді зниженої продуктивності праці, зниження темпів зростання та все більшому дефіциті держбюджетів. Нам був потрібен час, поки в людей на рахунках ЦСФ накопичаться значні кошти і з’являться власні домівки. Тільки тоді люди почали усвідомлювати, що не хочуть, щоб їхні особисті заощадження потрапляли до спільної кишені, звідки кожний матиме однакове право їх брати; що не хочуть володіти одна¬ковими квартирами й користуватися однакового рівня обслуговуванням по лікарнях. Я був певний, що люди захочуть докласти додаткових зусиль, щоб платити за підви¬щений комфорт: ідеться про розмір та якість квартир чи рівень обслуговування в лі¬карняних закладах. На щастя, мені вистачило сили протистояти такій критиці на по¬дальших виборах до 80-их, коли крах ідеї «країни загального добробуту» визнали всі західні мас-медіа.
ЦСФ сприяв реформуванню самого нашого суспільства. Люди, які мають значні зао¬щадження й активи, ставляться до життя інакше: вони глибше усвідомлюють свою силу та беруть відповідальність за себе і свої родини. Вони не піддаються синдрому «швед¬ського столу», коли, заплативши певну суму до програми медичного страхування, паці¬єнт споживає стільки медичних послуг та проходить стільки досліджень, скільки він та його лікар здатні тільки уявити.
Щоб гарантувати, що заощаджень члена ЦСФ вистачить на виплату його пенсій, ані залишкові кошти на його рахунку у фонді, ані його активи, придбані за гроші з цього фонду, не підлягають оподаткуванню; на них, як і на квартиру, придбану за кошти з ЦСФ, не може заявити претензію кредитор у разі неповернення боргу. Єдиний, хто має право подати до суду проти власника такої квартири, це РЖГР, у разі невиплати іпотеч¬ної заборгованості.
ЦПФ по суті надав працівникам повне соціальне забезпечення, засноване на само¬фінансуванні, яке ні в чому не гірше за звичайну систему виплати пенсій за віком або програм адресної допомоги, але при цьому не перекладає тягар на подальші покоління працівників. Нам здається справедливішим та розумнішим, щоб кожне покоління пла¬тило за себе, а кожний громадянин мав власний пенсійний фонд.
Центральний страховий фонд і програма створення приватного житлового фонду забезпечили Сингапурові політичну стабільність - основну передумову зростання й розвитку країни протягом понад 30 років. Жителі Сингапуру відрізняються від жителів, скажімо, Гонконгу, Тайбею, Сеулу або Токіо, які отримують високу зарплатню, проте зму¬шені платити величезну ренту за маленькі кімнатки, власниками яких вони ніколи не стануть. Такий електорат, як там, ніколи б не переобрав ПНД абсолютною більшістю на наступних виборах.
Щоб ефективно використовувати систему соціального забезпечення на кшталт ЦСФ, економіка будь-якої країни повинна мати низький рівень інфляції та відсоткові ставки, вищі за відсоток інфляції. Люди повинні вірити, що їхні заощадження не випа¬руються через інфляцію чи девальвацію своєї валюти проти інших. Іншими словами, передумовами успіху ЦСФ є розумна податкова та бюджетна політика.
Якби ми не перерозподілили матеріальні цінності, які створювали наші люди, кон¬куруючи між собою в умовах вільної ринкової економіки, ми б послабили в сингапур- цях відчуття солідарності, відчуття єдиного народу зі спільною долею. Найкраще я можу пояснити потребу в рівновазі між конкуренцією серед окремих членів суспільства та суспільною єдністю на метафоричному прикладі східного символу інь та ян - двох про¬тилежних сутностей, які творять єдність. Інь представляє жіночий елемент, ян - чоло¬вічий. Що більше енергії ян (чоловічої енергії) у суспільстві, то вищими є досягнення цього суспільства. Якщо «переможець отримує все», конкуренція у суспільстві розви¬вається, проте слабшає його групова єдність. Що більше в суспільстві «жіночої» енергії інь, тобто єдності, яка характеризується рівномірним розподілом винагороди за пра¬цю, то одностайнішим є суспільство, але нижчим його загальні досягнення, бо конку¬ренція в ньому згасає.
У властивому для Сингапуру азійському суспільстві батьки хочуть, щоб життя їх¬ніх дітей починалося з кращого, ніж мали вони самі. Оскільки майже всі сингапур- ці є іммігрантами, в них надзвичайно розвинене прагнення убезпечити себе, а ще більше - своїх дітей. Отримавши у власність майно, замість того щоб покладатися на обіцяний державою добробут, люди отримали змогу визначати, на що вони хочуть витрачати свої гроші, та відповідати за наслідки своїх рішень.
У суспільстві завжди є люди, які не хочуть або не здатні брати на себе відповідаль¬ність; вони складають щось близько п’яти відсотків від усього населення. Такі люди промотають будь-яке майно, квартиру чи акції. Ми робимо все, що в наших силах, щоб зробити їх максимально незалежними, щоб вони не закінчували свого життя в будин¬ках для соціально незахищених. Що ще важливіше, ми намагаємося врятувати їхніх ді¬тей від повторення долі недбайливих батьків. У нас запроваджено механізм підтримки таких людей, проте він доступний тільки для тих, хто вже зовсім не має вибору. Таке ставлення є повною протилежністю західного підходу, де ліберали активно заохочують людей безсоромно вимагати собі соціальну підтримку, що у свою чергу призводить до зльоту витрат на соціальне забезпечення.
Наша політика мала на меті розігріти в людях бажання добиватися кращого життя. Фінансова стабільність, збалансований бюджет та низькі податки стали передумова¬ми значних інвестицій і високої продуктивності праці в Сингапурі. Крім відчутних за розміром обов’язкових заощаджень до ЦСФ, які складають 40% від зарплатні робітни¬ка, багато хто відкриває додаткові рахунки в ощадному банку «Post Office Savings Bank», який зараз уже називають просто «POSBank». Завдяки всім цим коштам уряд мав змогу побудувати інфраструктуру: дороги, мости, аеропорти, контейнерні порти, енергопо- стачальні станції, водосховища та розгалужену систему громадського транспорту. Уни¬каючи непродуманих витрат, ми втримали інфляцію на низькому рівні і не стали брати іноземних позик. Починаючи з 1960 року, в державному бюджеті прибутки завжди були більші за витрати, за винятком періоду 1985-87 років, коли у нас спостерігався спад. Державні витрати в середньому складають у Сингапурі 20% від валового внутрішнього продукту; порівняймо цю цифру з 33% у країнах «великої сімки». З іншого боку, наші витрати на розвиток країни завжди суттєво перевищували аналогічні видатки у вище згаданих семи країнах.
Упродовж усіх цих років ми намагалися заробити кількість грошей, яких би виста¬чило на поточні витрати й на розвиток, і щоб при цьому структура наших податків була конкурентноздатною на міжнародному рівні. У 1984 році прямі податки складали дві третини державного прибутку від збору податків. Ми поступово знижували податок на прибуток, як особистий так і корпоративний, аж поки в 1996 році прямі податки не ста¬ли складати половини загального прибутку держави від збору податків, хоч в економіці країн «великої сімки» ця цифра дорівнює трьом чвертям. Ми перейшли від оподаткуван¬ня прибутків до оподаткування споживання. Максимальна ставка податку на гранич¬ний прибуток громадян, яка в 1965 році становила 55%, знизилася до 28% у 1996 році. Податок на прибуток корпорацій за той самий період знизився з 40% до 26%. У Синга¬пурі немає податку на приріст капіталу. Наш GST («goods and services tax») - податок на товари й послуги, аналог ПДВ, становить 3%. Ввізний податок у Сингапурі становить близько 0,4%.
Спочатку в нас був дуже високий (можна сказати грабіжницький) податок на спад¬щину, бо на визначення його розміру дуже сильно вплинула філософська концепція британських соціалістів про необхідність суворішого контролю прибутків багатих. Проте розумні юристи й бухгалтери залишали податківцям дуже мало надії; тож у 1984 році ми знизили податок на спадщину з 60% до 5-10%, залежно від вартості майна. Дер¬жавні прибутки від податків почали зростати, бо заможні громадяни більше не вважали за доцільне шукати якихось обхідних шляхів. До нашого бюджету надходять неподатко¬ві прибутки, як-от найрізноманітніші збори з користувачів. Наша мета - добитися част¬кової або повної компенсації витрат на товари й послуги, які надає держава, а завдяки зборам із користувачів ми утримуємо громадян від надмірностей у користуванні суб¬сидованими комунальними послугами та запобігаємо перекосам у розподілі ресурсів.
Постійне зростання гарантує стабільність, що заохочує подальші інвестиції, а це - пря¬мий шлях до багатіння. Оскільки ми вже від початку приймали важкі рішення, то змогли сформувати сприятливий економічний цикл: низькі витрати, висока економія; низькі витрати на соціальне забезпечення, високий рівень інвестицій. За останні 30 років упев¬неного зростання ми накопичили значні активи, притому що країна має відносно моло¬ду робочу силу. У наступні 20 років темп нашого економічного зростання уповільниться в міру старіння населення. Поступово знизиться рівень особистих заощаджень, витрати на медичне забезпечення старших людей різко зростуть, тоді як відсоток громадян, які сплачують податки, у загальній масі населення знизиться. Частково цю проблему можна розв’язати, удавшись до певних кроків уже зараз, щоб старші люди мали більші заощаджен¬ня у фонді «Medisave»; але розв’язком є залучити до Сингапуру освічених і вправних іммі¬грантів, щоб збільшити відсоток молодих і талановитих людей, із допомогою яких можна буде збільшити і НВП, і державні прибутки. Крім того, уряд повинен посилити фінансову та адміністративну підтримку громадських соціальних проектів, щоб їх було стільки, скільки в країні знайдеться охочих реалізовувати такі проекти.
Усі ці заходи, які забезпечили революційні зміни в економіці, були б неможливі, якби країна залишилася під руйнівним впливом комуністів. На щастя, після того як Сингапур став у 1965 році незалежним, комуністичні лідери втратили будь-які пер¬спективи і, відповідно, вплив. Вони пішли геть із конституційного поля, залишивши ПНД саму визначати курс країни на майбутнє, чим ми негайно скористалися, щоб пе¬реглянути політику Сингапуру. 
 

У1964 році під час міжнаціональних сутичок я об'їжджав найпроблемніші райони в Тан- джон-Пагарі та інших виборчих округах, щоб заспокоїти переляканих жителів. (SPH)
 

Липень 1965 року. Зачитую суворе попередження до К.Суппії, президента Федерації проф¬спілок поденних робітників, у якому я застерігав проти висування надмірних вимог та їх підтримки шляхом незаконного страйку. (SPH)
 

1965 рік. Під час відвідин району Букіт-Хо-Сві, мешканців якого було переселено до квар¬тир у багатоповерхових будинках через чотири роки після гігантської пожежі, яка спали¬ла квартал самозаселенців. (SPH)
Квітень 1955 року. Моя перша перемога на виборах у Танджон-Пагарі, в окрузі, який я представляв через 45років, у 2000 році. (SPH)
 

8.    Самознищення комуністів
Уранці 17 листопада 1965 року начальник тюрми Чангі зауважив, що Лім Чінь Сіон, який зазвичай вітався з ним, був загадково мовчазний. Чінь Сіон, лідер Об’єднаного кому¬ністичного фронту в 1950-60-их роках і навіть колишній член Законодавчої асамблеї від ПНД, утримувався в ув’язненні, починаючи з чистки 1963 року. Начальник в’язниці звернув увагу на те, що Лім тремтів; його одяг був брудний і пожмаканий, а штани - по¬драні; здавалося, він із кимось побився. Лім висловив бажання, щоб його перевели до іншої частини в’язниці. Його товариші по ув’язненню попросили дозволу поговори¬ти з Лімом у присутності начальника в’язниці. Виглядаючи дуже нещасним, Лім ледве промовив: «Вони вб’ють мене або отруять... Я сам накладу на себе руки, чи це зроблять вони... Ідеологічні розбіжності». Він знову попросив, щоб його перевели до іншої части¬ни тюрми; прохання задовольнили.
Наступного дня він захворів, його забрали до тюремного шпиталю, а потім до дер¬жавної лікарні. Близько третьої години дня детектив, що його охороняв, побачив, як він щось шукає біля візка з ліками. У відповідь на запитання він пояснив, що шукає ножа. О 6:15 Лім підвівся та пішов до туалету. Санітар і детектив чекали на нього неподалік. Коли через три хвилини він не вийшов, вони постукали у двері, проте ніхто не відповів. Сані¬тар, заглянувши до кабінки через стінку сусідньої, побачив, що Лім висить на бачку. Він вибив двері та швидко зняв Ліма з мотузки, зробленої з його піжами. Лікарі повернули його до життя.
Після двох поразок: у вересні 1962 року, коли вони програли референдум щодо злиття з Малайзією, та у вересні 1963 року, коли вони програли вибори, - комуністів, які утримувалися в ув’язненні, охопила паніка; їхні ряди роздирали суперечки. «Барі- сан Сосіаліс», їхній об’єднаний партійний фронт, виграв тільки 13 з 51 місця в парла¬менті й тільки 33% голосів, ставши, таким чином, лише другою за важливістю партією. Коли Сингапур відокремився від Малайзії, доктор Лі Сію Чох, керівник «Барісан Сосі¬аліс», оголосив незалежність Сингапуру «оманою». На виборах 1963 року він програв своє місце в парламенті та не був там, коли депутати зібралися для роботи в грудні 1965 року. Від імені членів парламенту, які входили до «Барісан», він оголосив, що вони бойкотуватимуть діяльність парламенту. Незабаром він заявив, що вони планують по¬кинути конституційну політику й «перенести боротьбу на вулиці». Лі Сію Чох нама¬гався повторити в Сингапурі той самий шал Культурної революції, що охопив Китай 
і виливався на сусідів завдяки «Радіо Пекін». Як тільки «червоноармійці» вийшли на вулиці Китаю, він відразу ж наказав когортам «Барісан» організовувати демонстрації на ринках та пересувних нічних базарах (так званих «pasar malam») і в кожному іншо¬му місці, де збиралося багато людей. На кшталт «червоноармійців» вони також носили плакати й лозунги та вступали в сутички з поліцією, яка розганяла їхні збіговиська. Багатьох із демонстрантів було притягнуто до суду за участь у масових заворушеннях і нанесення матеріальних збитків.
Така тактика, замість того щоб притягнути громадськість, лише розколювала та ще більше руйнувала «Барісан». 1 січня 1966 року Лім Хуань Бунь, парламентський опо¬зиційний лідер, обраний від «Барісан», склав свій депутатський мандат. Він заявив, що Сингапур є незалежним і що політика «Барісан» відповідає інтересам не його народу, а міжнародного комуністичного руху. Наступного дня його було виключено з партії. У відповідь він заявив, що «Барісан» не тільки порушила принципи демократії, але й дові¬ру людей, які обрали її членів до парламенту. Через тиждень ще два члени парламенту, обрані від «Барісан», пішли у відставку, оголосивши що партія під проводом Лі Сію Чоха прямувала у безвихідь та що треба мати полуду на очах, щоб вірити, що незалежність Сингапуру є «оманою». Через два дні після того ще один член парламенту від «Барісан», С.Т.Бані, який тоді перебував у в’язниці, також подав у відставку, публічно відмовився від комуністичних поглядів і назавжди пішов із політики. Комуністичний об’єднаний фронт охопило загальне сум’яття.
Таким чином Лі Сію Чох не тільки позбавив Комуністичний об’єднаний фронт будь- якої ефективності; він фактично передав конституційне поле в руки ПНД. З його боку це була помилка, яка коштувала дуже дорого, бо вона дала ПНД владу над парламентом на подальші ЗО років.
У ставленні жителів Сингапуру я відчував фундаментальні зміни. Вони усвідомили: Сингапур залишився сам по собі, британці скоро підуть, малайзійці нас не люблять, а ін¬донезійці хочуть знищити. Політика перестала бути грою з масовими мітингами та де¬монстраціями, вона стала справою життя і смерті. Усі китайці знають прислів’я: «Велика риба зжирає малу рибу, мала риба зжирає креветок». Сингапур був такою креветкою. Люди хвилювалися за своє майбутнє. Вони знали: тільки ПНД після важких випробову¬вань має досвід і силу відвести загрозу від країни.
У додаткових виборах в окрузі Букіт-Тімах, які відбулися в січні 1966 року, ПНД ви¬грала з величезним відривом: 7 000 голосів з 11 000. «Барісан», яка закликала до вки¬дання незаповнених б’юлетенів, отримала менше як 400 голосів. Відтак ми послідовно виграли ще в шістьох додаткових виборах, без будь-якого протистояння опозиції, за¬повнивши парламентські місця, що залишилися вільними після відставки членів «Барі- сан». На зміну їм прийшли професійніші та відданіші люди, чимало хто з них мав китай¬ську освіту і закінчив Наньянгський університет. Завдяки їм китайськомовна громада наблизилась до політичного центру Сингапуру.
У січні 1968 року, щойно британці оголосили про своє рішення вивести контин¬гент, я скликав загальні вибори. «Барісан» ці вибори бойкотувала. Це була ще одна груба помилка, яка назавжди позбавила їх можливості працювати в парламенті. Ми пройшли, не зіткнувшись із протидією опозиції, по всіх 51 округах, та виграли голо¬си в решта семи; явка електорату становила понад 80%. Майбутнє Сингапуру вигляда¬ло таким безрадісним, що опозиційні партії віддали поле гри в наше розпорядження. Після повної перемоги ПНД, коли всі місця в парламенті стали нашими, я спрямував зусилля на те, щоб максимально притягнути на свій бік помірковані маси виборців, залишивши опозиції тільки крайніх лівих та правих. Нам треба було поводитись дуже обережно, щоб не допустити зловживань тією абсолютною владою, яка опини¬лася в наших руках. Я був певний, що, якщо ми залишимося чесними і не втратимо довіри народу, ми зможемо повести його за собою, які б жорсткі та непопулярні за¬ходи ми не пропонували.
У політичний атмосфері Сингапуру 90-их навіть і неможливо було собі уявити, як глибоко комуністи проникли в свідомість китайськомовного населення Сингапуру та Малайї в 1950-их-б0-их роках. Комуністи змусили цих людей повірити, що те, що вже відбулося в Китаї, неодмінно відбудеться й у Малайї, що комунізм є неминучим майбутнім, а тих, хто йому протистоїть, зімне хвиля історії. Тоді комуністи спира¬лися на підтримку приблизно 20-30% електорату, голоси яких ми не могли здобути ще впродовж багатьох років, попри економічні переваги, які їм принесли подальші десятиріччя.
Нашу політичну стратегію і тактику було сформульовано та відшліфовано ще під час боротьби в опозиції у період з 1954 до 1959 року, а також у 1959-65 роках, коли ми вже були при владі. Методи роботи непохитних комуністів, яких вирізняла неаби¬яка майстерність і жорстокість, так само як і не менш безжальні методи екстремістів з ОМНО, стали незабутніми уроками політичного протистояння. Боротьба за вулиці, за серця людей була, наче бій без правил, у який ти вступаєш неозброєним, а переможець отримує все. Ми навчилися не залишати своїм суперниками заручників, бо розуміли - інакше вони нас розчавлять. Навіть коли ми зменшили вплив комуністів на організації Об’єднаного фронту, нам все одно доводилося рахуватися з їхньою постійною завуа¬льованою присутністю десь на задньому плані. У будь-яку мить вони могли вдатись до насильства чи розпочати відбудову своїх передових підрозділів або робити і перше, і друге відразу. Щотижневі звіти розвідки, які нам надавав Відділ внутрішньої безпеки, щоразу нагадували про присутність комуністів у Сингапурі та про секретну мережу, яка пов’язувала їх з озброєними групами в материковій Малайї.
Після того як «Барісан» втратила свою боєздатність як партія, комуністи вдалися до на¬сильства й терору. Вони виринули на поверхню у вигляді Малайського фронту національ¬ного звільнення (МФНЗ) - допоміжної структури Малайської комуністичної партії (МКП), підірвали кілька бомб у Джуроні та Чангі, двох районах Сингапуру; вибухи сталися в 70-их, один із них зачепив шестирічну доньку британського цивільного службовця.
На початку 1970-их років комуністів залишилося менше: близько 2 000 партизанів на тайській стороні тайсько-малайзійського кордону, кілька сотень, розкиданих по джунглях півострівної Малайзії, та кілька терористичних груп по містах. Чи змогли б ми перемогти їх, якби зробили обов’язковим «хабеас корпус» - наказ про передання заарештованого до суду, та відмовились від ув’язнення їх без суду? Сумніваюсь. Жодна людина не наважувалася виступати проти них, не кажучи вже про відкритий виступ на суді. Тисячі комуністів були ув’язнені в таборах у Малайї, сотні - в Сингапурі; тисячі їх відправили до Китаю у 1940-их-50-их роках британці.
Серед комуністів, які уникнули заслання, був Лім Чінь Сіон. Ціна, яку він був змуше¬ний заплатити, коли комунізм його зрадив, була спроба самогубства. Про цей випадок детально розповідав начальник в’язниці в грудні 1965 року під час свого виступу на су¬довому розгляді справи двох членів «Барісан Сосіаліс» - редакторів партійного китай- ськомовного таблоїда. Проти них було висунуто звинувачення в підбурюванні до бунту, бо вони написали у своєму виданні, що «режим ПНД» нібито «намислив убити товариша Лім Чінь Сіона». Захист запросив чимало свідків, які давали неправдиві свідчення на під¬тримку абсурдної заяви про існування таємної змови з метою вбити Сіона в державній лікарні. Суд виніс двом редакторам звинувачувальний вирок.
У липні 1969 року, через три з половиною роки після його спроби самогубства, Лім попросив дозволу зустрітися зі мною. Я не бачився з ним відтоді, коли під його прово¬дом «Барісан» у червні 1961 року відкололася від ПНД. Коли він з’явився в Шрі-Темасек, моїй офіційній резиденції, увечері 23 липня, він виглядав людиною, яка втратила всі ілюзії. Сіон вирішив назавжди покинути політику й хотів поїхати на навчання до Лон¬дона разом зі своєю дівчиною та товаришем по ув’язненню, колишнім членом Синга- пурської профспілки фабричних і цехових робітників, який був звільнений трохи ра¬ніше. Я з готовністю погодився та побажав йому всього найкращого в новому житті у Лондоні. Він змарнував найкращі роки свого життя, а наприкінці боротьби його охопи¬ло почуття відрази до колишніх товаришів і гіркоти від їхнього сліпої та нерозсудливої відмови сприйняти реальність такою, якою вона є.
У відкритому листі до Лі Сію Чоха він написав: «Я повністю втратив віру в міжнарод¬ний комуністичний рух», - і відмовився від усіх посад у «Барісан». Лі відразу ж оголосив Ліма «безхребетним і безсоромним ренегатом-зрадником» та виключив його з партії. Такий сумний вихід Ліма з партії, яку він же й заснував, поставив крапку в історії «Барі¬сан» як політичної сили.
Після понад десяти років, проведених у Великій Британії, Лім повернувся до Син¬гапуру у 80-их. Ми ніколи з ним більше не бачилися, хоч обмінювалися вітаннями на Новий рік. Лише коли він помер у 1996 році, його колишні товариші вибачили йому. Незважаючи на те що в 1969 році вони оголосили його «безхребетним і без¬соромним ренегатом-зрадником», сотні колишніх комуністів та їхніх прибічників прийшли попрощатися з тілом. Під час поминальної промови його називали «геро¬єм свого народу та своєї країни». Ще близько 500 його прихильників зібралися на по¬минальний мітинг у Куала-Лумпурі, але більше з метою довести світові, що вони ще мають силу й тверді наміри, ніж для вшанування пам’яті Лім Чінь Сіона. Він виявився мудрішим за них усіх - майже відразу визнав, що комунізм є програною грою. У від¬критому листі співчуття до його дружини я висловив свою повагу до його особистої чесності та відданості справі.
Комуністи програли свій бій у Сингапурі та Малайзії на багато років раніше, ніж побачили крах комунізму у Радянському Союзі та перше ніж Китай покинув їх у 80-их. Проте був один кадровий партіець, який навіть після 20 років у в’язниці не перестав вірити в комунізм, який не зміг відмовитися від своїх поглядів навіть після того, як комунізм зазнав поразки по всьому світу; його ім’я - Чя Тай Пох. Це була рішуча лю¬дина, яка не поступалася своїми поглядами, навіть якщо вони були помилковими. Він був членом МКП, проте вперто відмовлявся від будь-яких зв’язків із нею або в прихильності до комуністів, попри те що його членство в партії нашому Відділу вну¬трішньої безпеки підтвердили кілька інших членів МКП, двоє з яких безпосередньо віддавали йому накази.
Його випустили в 1989 році, відправивши жити на курортний острів Сентоза, де він час від часу працював перекладачем; остаточно від будь-яких обмежень його звільнили вже 1998 року. Він виявився нездатним змиритися з тим, що його бачення майбутнього не ви¬правдалося: продовжував відмовлятися від зв’язків із комуністами, давав інтерв’ю західним ЗМІ, у яких багато говорив на тему захисту людських свобод. В ув’язненні його, незважаю¬чи на тиск західних мас-медіа, тримали так довго для того, щоб відрадити інших кадрових комуністів від повернення до активної діяльності під приводом захисту демократичних свобод. Промови наших комуністичних опонентів звучали надзвичайно переконливо, а тому ми повинні були ставитись до них із такою самою рішучістю та непохитністю.
Час від часу то одне то інше нам нагадувало, що комуністи ще не відмовились від сво¬єї справи. Після переходу наших шкіл на англійську мову навчання китайськомовний ставок, у якому вони раніше ловили рибу, висох, і вони були змушені шукати собі при¬хильників серед населення тепер уже з англійською освітою, що було набагато важче. Знаючи, якими вправними, винахідливими та настирливими є комуністи у своїх мето¬дах відбору й маніпуляції людьми, ми були рішуче налаштовані не дати їм жодного шан¬су перейти до відбудови легальних організацій, особливо у профспілках. їхня здатність проникати в організації через двох-трьох кадрових членів для того, щоб потім взяти таку організацію під свій контроль, жахала.
У 1985 році невелика група промарксистських активістів з англійською освітою використала у своїх цілях Робітничу партію: вони писали статті до партійної газети «Hammer» («Молот») і таємно брали участь у підготовці всієї газети. Коли партія по¬просила їх узяти на себе відповідальність за публікації, вони відмовилися, що насто¬рожило Відділ внутрішньої безпеки. До групи входили кілька випускників Сингапур¬ського університету, які були пов’язані з Тан Ва Піоу, прокомуністичним студентським активістом, який ще в 1976 році втік із Сингапуру до Лондона. Інші з групи Таня якийсь час жили в Китаї і працювали там на підпільній радіостанції КПМ. На думку нашого Відділу внутрішньої безпеки (ВВБ), ці промарксистські англомовні активісти були по¬тенційною загрозою безпеці; тож у 1987 році ВВБ рекомендував їх затримати. Я пого¬дився, бо не хотів, щоб кілька прокомуністично налаштованих партійців, включаючи Таня, зв’язки якого з КПМ були доведені, поновили свій вплив на невинних активістів, які просто були незадоволені наявною владою. До їхнього нового Об’єднаного фронту увійшов навіть один католик, який відмовився від ідеї стати священиком, щоб спробува¬ти побавитись у «теологію звільнення».
Набутий досвід щодо спроможності комуністів пролізати чи не в усі щілини та вести там підривну діяльність, змушував ВВБ бути завжди насторожі. У будь-який момент кому¬ністи могли зробити спробу таємно проникнути до легальних організацій, особливо до профспілок та асоціацій колишніх студентів. Щоб ускладнити комуністам маніпулюван¬ня неполітичними організаціями, ми вимагали, щоб усі, хто з’являвся на політичній аре¬ні, формували власний легітимний орган - політичну партію. Така вимога змушувала їх розкривати карти, тож нам стало легше стежити за їхньою діяльністю. Саме це допомогло нам запобігти проникненню комуністів до сингапурських профспілок та захистити наші громадські, культурні й торговельні організації від комуністичного впливу. Ми не дозво¬лимо залишкам комуністів, які ще переховуються в Таїланді, повернутися до Сингапуру без дозволу Відділу внутрішньої безпеки хоч би з однієї важливої причини: ми не хочемо, щоб вони передали свої вміння проникати до організацій та вести підривну діяльність молодому поколінню партійців, тепер уже англомовним.
Найвидатнішим комуністичним лідером найвищого щаблю, якому ми дозволили повернутися до Сингапуру з Китаю, був Еу Чуй Іп, давній товариш Кена Сві ще від часів у Рафлс-коледжі. Кен Сві зустрічався з ним багато разів під час своїх візитів до Китаю наприкінці 1980-их і був певний, що той відмовився від комуністичних по¬глядів. Кен Сві попросив мене дозволити Чуй Іпу повернутися, я погодився, та в 1989 році він повернувся до Сингапуру з дружиною і двома доньками. Незабаром про по¬вернення попросив і П.В. Шарма, який мешкав у Китаї з самого моменту вигнання. Колись він був президентом Сингапурської спілки вчителів, але в 1951 році його за¬арештували (одночасно з Деваном Наїром та Самадом Ізмаїлом) і відправили до Індії, де він народився, звідки він уже перебрався до Китаю. Шарма також повернувся з дружиною й дітьми.
Еу Чуй Іп був безпосереднім начальником у МКП Фана Чуан Пі, лідера прихильників комуністів у Сингапурі, з яким я познайомився в 50-их. Тоді я знав його як «Плена», що було скороченням від англійського слова «plenipotentiary» - «повноважний представ¬ник» комуністів. У середині 90-их Чуй Іп через Кена Сві спитав мене, чи не дозволю я синові Плена повернутися працювати до Сингапуру. Я погодився лише після того, як Кен Сві запевнив мене, що син не являє для безпеки країни жодного ризику. Молодий чоловік пройшов співбесіду у Відділі внутрішньої безпеки, який також підтвердив, що він не комуніст. Він народився 1965 року на островах Ріау, де його батько переховувався після того, як поїхав з Сингапуру в 1962. У віці 5 років його відправили до Китаю; там він виріс, навчався у школах у Чанші, провінції Ханань (там була розташована радіостанція МКП «Голос малайської революції»). Він закінчив інженерний факультет університету Цинхуа, одного з найкращих університетів Китаю. Мабуть, він сам і його батько усвідо¬мили, що в Сингапурі він матиме кращі перспективи, ніж у Китаї. Він приїхав до Синга¬пуру в листопаді 1990 року та почав працювати інженером на посаді, що йому підшукав Кен Сві в одній з компаній, де уряд мав свою частку.
Невдовзі після того як його син приїхав до Сингапуру, Плен через одного з синга¬пурських журналістів-китайців надіслав мені листа, щоб «урегулювати розбіжності по¬глядів». Крім того, він надіслав мені документальне відео під назвою «Славетне мирне врегулювання». Це була типова пропаганда МКП: капітуляція й складання зброї назива¬лися в них «славетним мирним врегулюванням». Я побачив, як Плен в уніформі та кепі з червоною зіркою звертається до людей, так само в уніформах, повідомляючи їм про успішне завершення мирних переговорів; після того йшли кадри, на яких лідер КПМ
Чінь Пен відвідує табір і дивиться жахливий концерт. Після того Плен виголошує про¬мову і сам себе перериває гучними аплодисментами. Я вимкнув відеомагнітофон.
Плен надіслав ще одного листа з проханням дозволити йому повернутись до Син¬гапуру. Я відповів у березні 1992 року, що більше не обіймаю посаду прем’єр-міністра, проте мені відомо, що політикою уряду є не мати жодних справ із МКП як організацією. Будь-хто з її членів, якщо хоче повернутися до Сингапуру, має розірвати всі зв’язки з партією, повністю полишити всю колишню діяльність у МКП та довести все це Відділові внутрішнього безпеки. Я додав, що уряд дозволив повернутися з Китаю Еу Чуй Іпу, його партійному керівникові, саме на цих умовах. Плен відповів мені негайно, висловлюючи своє розчарування. На його думку, такі умови були неприйнятні. Тож питання було за¬крито. Крапку ж у партійній кар’єрі Плена було поставлено, коли КПМ формально при¬пинила озброєне повстання, підписавши в грудні 1989 року угоду з представником ма¬лайзійського уряду в Хатьяй, на півдні Таїланду, після чого тайський уряд дозволив йому та його послідовникам оселитися в «селищі миру» неподалік.
Варто зауважити, що близько 15 чи 20 колишніх послідовників Плена повернули¬ся потай, надавши нашому ВВБ повний звіт про свою минулу діяльність, та розпочали нове життя у зовсім іншому Сингапурі. Як і Еу Чуй Іп, Шарма та син Плена, вони усвідо¬мили, що тут їм буде краще, ніж у Китаї або Таїланді.
Коли я приїхав до Пекіну в серпні 1995 року, наш посол передав мені листа від Плена; той хотів мене бачити. Наша перша зустріч відбулася в 1958 році, коли я був звичайним членом Асамблеї. Через довіреного посланця він попросив мене зустрітися з ним, що я й зробив: зустрів його на дорозі неподалік від Законодавчої асамблеї та привів до одного з кабінетів. Тоді він запевнив мене у підтримці своєї партії й бажанні співпрацювати з ПНД. Я попросив довести, що він є керівником організації МКП у Сингапурі, він відпо¬вів, що я мушу повірити йому на слово. Я запропонував, щоб він довів свої повноважен¬ня, змусивши одного з членів муніципальної ради, обраного від Лейбористської партії, який, за моїми підозрами, був комуністом, піти у відставку. Він погодився та попросив дати йому час. Через кілька тижнів цей член ради справді пішов у відставку - для мене це стало вражаючим доказом його здатності контролювати членів своєї організації навіть тоді, коли сам він переховувався від поліції. Ми зустрічалися ще тричі з різних приводів, перш ніж я сформував уряд. Остання наша зустріч відбулася 11 травня 1961 року, коли я вже був прем’єр-міністром. Він обіцяв мені свою підтримку та співпрацю з боку кому¬ністів, якби я дав їм більше простору для діяльності. Я відмовився це робити, і він, перш ніж зникнути, наказав своїм легальним підрозділам знищити уряд ПНД.
Ця остання зустріч відбувалася в порожній квартирі в недобудованому РЖКР будин¬ку у Вампоа при світлі єдиної свічки. Цього разу, 23 серпня о 9-й годині вечора я при¬ймав його в Дяоютай, урядовій резиденції для почесних гостей Китайської Народної Республіки. Мені було цікаво, чи усвідомлює він всю іронію ситуації: він просив зустрічі зі мною в Пекіні, де я був почесним гостем комуністичного уряду та партії, які протягом усього життя Плена інспірували його на боротьбу.
Плен постарішав і погладшав, зникла змучена худоба та голодний погляд озлобле¬ного й затравленого революціонера з підпілля. Під час нашої останньої зустрічі він пригощав мене теплим пивом; цього разу я запропонував йому на вибір пиво, вино або маотай . Подякувавши мені, він відповів що для його здоров’я зараз краще буде пити звичайний китайський чай. Ми розмовляли мандаринською, він висловив комплімент щодо мого володіння мовою; я у відповідь похвалив його англійську. Він подякував мені за те, що я дозволив його синові повернутися до Сингапуру в 1990 році й отримати пра¬цю. Чу та мій перший особистий секретар Алан Чань сиділи разом із нами; Плен пого¬дився, щоб нашу розмову було записано на плівку.
Він говорив так, наче за ним все ще стояли ті сили, що й у 1950-их роках, і він прий¬шов обговорити умови, на яких він сам та близько 30 товаришів могли б повернутися до Сингапуру. Спочатку він спробував підійти «по-товариськи»: начебто я був зобов’язаний розв’язувати старі проблеми. Оскільки колись КПМ і ПНД товаришували, чи не могли б вони знову стати друзями? Я сказав, що так, проте лише як окремі особи - не організації. Він заявив, що стосовно його людей треба виявити певну справедливість. Те, що він не мав змоги повернутися до Сингапуру, було несправедливо. Я сказав, що повернутися він може, проте спершу він має розібратися з Відділом внутрішньої безпеки і довести його працівникам, що розірвав усі зв’язки з КПМ.
Коли «дружня» тактика провалилася, він перейшов у жорсткий наступ: нагадав мені, що відповідав за мою безпеку і багато зробив, щоб захистити мене. Я відповів, що то був ризик, на який я мусив піти; його люди могли б убити мене, проте ціна була б занад¬то високою. Мало того, я поставився до нього чесно, коли подав йому сигнал у кількох словах моєї публічної промови, що йому краще поїхати до Дня Малайзії (вересня 1963 року), бо після того питання безпеки переходили під контроль малайзійців.
Він сказав, що малайзійський спеціальний відділ запропонував йому повернутися; чому я не можу виявити таке саме благородство, що й уряд Малайзії? Я вказав йому на очевидне: КПМ-не могла заволодіти всім малайським електоратом на відміну від китай¬ського елекгорату. Я запропонував йому прийняти пропозицію малайзійського уряду, але вона його не тішила.
Коли я запитав у нього, як він дізнався, що я маю приїхати до Китаю, він сказав, що це просто збіг обставин: він приїхав у гості до дядька та почув по телебаченню новини про мій візит. Навряд чи це була правда. Його листа нашому послу передав відставний цивільний службовець Міністерства іноземних справ Китаю; дуже ймовірно, що хтось із китайських «товаришів» повідомив Пленові про мій візит і він на нього чекав. Крім того, він відмовився визнати те, в чому Лім Чінь Сіон уже зізнався ВВБ: що після нашої останньої зустрічі в 1961 році він особисто зустрічався з Сіоном та наказав йому порва¬ти з ПНД і скинути наш уряд.
Перед тим як піти, він вийняв фотоапарат і спитав, чи можна сфотографуватися зі мною та моєю дружиною. Я був радий отримати якусь згадку від цього загадкового ліде¬ра підпілля, який зі схованки у Сингапурі міг без жодних проблем командувати своїми підлеглими у легальних організаціях Сингапуру. Давніше він викликав у мене цим бла¬гоговіння і страх; сьогодні, коли зникла таємничість підпілля і його сила, він виглядав як звичайний, нічим не страшний, старий чоловік.
Попри всю жорстокість методів, у яких ціль виправдовувала засоби, комуністи за¬знали краху, але спочатку вони зруйнували життя багатьох, хто виступив проти них, та ще й тих, хто, вже приєднавшись до комуністичної справи, усвідомив, що вона вела їх у хибному напрямку. 
9.    Завойовуємо серця «нейтрального» електорату
Починаючи з 1959 року, ПНД протягом 40 років вигравала загальні вибори -10 разів. За весь цей час вона не втратила ні своєї здатності боротися, ані волі. Як нам це вдалося? У період між 1959 та 1969 роками ми пройшли через страшне протистояння, спочатку з комуністами, відтак із малайськими націоналістами. Після того як Сингапур здобув незалежність, на нас чекали не менш моторошні переживання: Індонезія розгорнула Конфронтацію, Малайзія була рішуче налаштована нас обійти. Така низка випробову¬вань створила узи довіри між тим поколінням виборців і старою гвардією ПНД.
Наші критики неодноразово закидали, що ми залишилися при владі завдяки жорс¬токій позиції стосовно наших опонентів; утім, така думка є вкрай спрощеною. Якби ми зрадили людську довіру, народ би нас відторгнув. Скориставшись із розширення між¬народної торгівлі та зростання загального обсягу інвестицій, ми вивели сингапурців із глибин відчаю 60-их до ери небаченого зростання; одне покоління стало свідком карко¬ломного стрибка з третього світу у перший.
Ми вчилися в наших затятих ворогів - комуністів. Сьогоднішні опозиційні лідери розгулюють виборчими округами, щоб визначитися, де вони мають найбільше шансів, і діють залежно від реакції людей на них у торговельних центрах, кафе, на продукто¬вих ринках та в супермаркетах, зважаючи на те, чи беруть люди листівки, які вони на¬магаються роздати кожному. Я ніколи не вірив у такі методи праці. Завдяки багатьом малоприємним зустрічам із моїми прокомуністично налаштованими опонентами я на¬вчився, що хоч загальні настрої та почуття справді певною мірою уможливлюють здобут¬тя підтримки широких мас, лише одного цього замало. Треба будувати пропагандистські та організаційні мережі. Коли ми приїздили до районів, де панували комуністи, то відчували довкола вакуум. Усі основні фігури в такому окрузі, включаючи лідерів профспілок, офіційних представників асоціацій роздрібної й вуличної торгівлі, клано¬вих організацій та клубів випускників, були затягнуті кадровими комуністами до однієї мережі. Крім того, комуністи вміло сформували в усіх цих людях відчуття єдиної команди переможців. Яких би зусиль ми не докладали під час передвиборчих кампаній, усе було марно - нам не вдавалося пробити цю глуху стіну. Єдине, що ми могли зробити, щоб по¬слабити мертву хватку комуністів, це працювати з електоратом у період між виборами.
Щоб конкурувати з вечірніми школами самовдосконалення, що їх повідкривали прокомуністичні спілки та асоціації, ми заснували Народну асоціацію (НА), до якої залучили як корпоративних членів чимало кланових асоціацій, торговельних палат, клубів відпочинку і різноманітних гуртків, а також груп громадської діяльності. Ці люди надавали рекомендації та послуги у понад сотні центрів громадської роботи, які ми заснували, щоб навчати населення письменності китайською й англійською мовами; вони також вели курси з шиття, куховарства, ремонту автомобілів, електроприладів, радіо та телевізорів. Склавши комуністам конкуренцію, ми поступово перетягнули на свій бік більшу частину електорату, який вони обробляли на свою користь.
Під час моїх передвиборчих поїздок у 1962-63 роках я збирав активістів по містечках і селах цілого острова. Це були місцеві лідери різних асоціацій та клубів, які самі формували спеціальні комітети представників району. Вони збиралися, щоб об¬говорити з нами можливості покращення доріг, встановлення вуличного освітлення, колонок для води і дренажних канав для дощових стоків. Потім туди приїздили робочі групи, які надавали фінансування для реалізації таких проектів.
Після міжнаціональних зіткнень 1964 року, коли Сингапур ще був у складі Малайзії, ми сформували так звані «комітети доброї волі», завданням яких було запобігти вибуху в напружених міжнаціональних стосунках. Такі комітети формувалися з лідерів пер¬винних угруповань різних національних громад кожного району.
Найактивніших та найперспективніших членів місцевих комітетів і комітетів доброї волі я залучував до праці в новоутворених «управлінських комітетах» (УК) центрів громадської роботи й цивільних консультативних комітетах (ЦКК). Управлінські комітети центрів громадської роботи організовували рекреаційні, освітянські та інші заходи. Цивільні консультативні комітети, яким ми надавали певні кошти, залучали лю¬дей до невеликих громадських проектів із благоустрою. Крім того, вони формували свої власні фонди, щоб надавати соціальну та грошову підтримку тим, хто цього потребував.
Лідери громад на той момент не хотіли і навіть боялися відкрито визнавати свою приналежність до якоїсь із партій - їм більше подобалося, коли їх асоціювали з урядом. Це були наслідки колоніальної хвороби, які особливо виявилися в період надзвичай¬ного стану, коли активно діяли комуністи. Тоді розголошувати свою приналежність до партій, що боролися проти МКП, було просто небезпечно. Створивши напівурядові організації, як-от МК та ЦКК, ми притягли на свій бік чимало старших людей, завжди шанованих у власних громадах. У період між виборами вони співпрацювали з членами парламенту від ПНД, а під час виборчої кампанії їхня підтримка виливалися в позитивні для нас результати голосування, навіть якщо деякі з них залишалися радше нейтральни¬ми спостерігачами, ніж активними учасниками кампанії.
Пізніше, коли жителі острова переїхали до багатоповерхових будинків, побудова¬них РЖКР, я став формувати «житлові комітети» (ЖК), кожен із яких охоплював квартал із шести-десяти будинків. Завдяки цьому заходові нам вдалося покращити стосунки між лідерами й мешканцями цих кварталів. Ось чому сьогодні в нових побудованих РЖКР містах існує «нервова система», яка починається з ЖК, потім підіймається на щабель вище - до МК та ЦКК, аж поки не доходить до кабінету прем’єр-міністра, де, власне, і знаходиться «мозок». Коли опозиційні лідери починають свої прогулянки по виборчих округах, вони потрапляють на поля, які дбайливо обробляє ПНД. Звичайно, як і скрізь, у нас є виборці, незадоволені чинним урядом, але існують і міцні ядра з місцевих лідерів, які знають, що депутат парламенту від їхнього округу, який представляє ПНД, рано чи пізно, але обов’язково потурбується про їхні проблеми чи під час виборчої кампанії, чи між виборами. Поворотним пунктом у політичній історії Сингапуру стали загальні вибори 1968 року, які відбулися невдовзі після того як британці оголосили про виве¬дення свого контингенту. Ми виграли всі місця в парламенті абсолютною більшістю. У1972 році, через чотири роки, люди зітхнули з полегшенням - нам вдалося зробити майже чудо. Попри виведення британських військових підрозділів та спричинену цим втрату 20% нашого ВВП і близько 50 000 робочих місць, ми досягли високих темпів економічного зростання та зниження рівня безробіття. Американські транснаціональні компанії створювали тисячі робочих місць на фабриках, які виготовляли електричне обладнання та електроприлади. Коли у вересні 1972 року я оголосив нові вибори, ми мали опонентів у 57 округах із 65; але перемогли у всіх, набравши 70% голосів.
Таку саму абсолютну перемогу ми отримали й у 1976 році: у 37 округах у нас не було опонентів, а в тих 38, де вони були, ми все одно виграли. Авторитет лідерів ПНД і той прогрес, якого ми досягли, надзвичайно ускладнював життя опозиції. Адже люди цілком довіряли ПНД, і якась там опозиція була взагалі нецікава. Вони хотіли, щоб економічне зростання тривало, хотіли залишити свої халупки, самовільно збудовані на чужій землі, та оселитися в нових квартирах, які вони собі вже могли дозволити ку¬пити на зарплатню, що дедалі зростала; вони хотіли, щоб їхні діти навчались у найкра¬щих школах, які ми будували. Ми були на гребні хвилі. Настав 1980 рік, нові вибори - і ось результати: у 37 округах перемога без опонентів, у решті 38 - перемога більшістю у 77,5% голосів.
Політики некомуністичного налаштування, які звідкись виринули, щоб запо-внити вакуум, який залишився після комуністів, здебільшого були опортуністами. У період виборчих кампаній вони підносили на щит політичні програми, спрямовані на прокомуністично налаштований електорат. Утім, тепер уже серед них не було англо¬мовних правників, які свого часу надавали ваги комуністичному рухові (як наприклад, Девід Маршалл і його Лейбористська партія). Тож вони не являли собою жодної загро¬зи. Саме в таких умовах, на чолі поновленої Лейбористської партії на політичній сцені з’явився юрист Дж. Б. Джейаретнам. На виборах 1972 року він виступав як кандидат від Лейбористської партії; тоді окрасою його програми став заклик скасувати закон «Про внутрішню безпеку». Ще перед тим, наприкінці 1960-их років, він обіцяв виборцям по¬вторне об’єднання з Малайєю. Джейаретнаму дуже хотілося стати другим Маршаллом, але він не мав ані гострого розуму, ані красномовства останнього.
Попри те все, Джейаретнам спромігся розвіяти славу безпрецедентної неперемож¬ності, що вже закріпилася за ПНД; це сталося в 1981 році, через рік після загальних ви¬борів. Деван Наїр тоді подав у відставку зі своєї депутатської посади від округу Ансон, бо став президентом. Усю підготовку до виборчої кампанії по додаткових виборах я поклав на нового заступника генерального секретаря - Гох Чок Туна. Наш кандидат, відданий справі активіст, не мав особливих ораторських здібностей. Сам я у підготовці кампанії участі не брав, переклавши її повністю на плечі Туна та лідерів молодшого покоління, що не мали жодних сумнівів стосовно нашої перемоги, поки підрахунок голосів у день виборів показав, що ми програли. Це був шок. Проте мене найбільше збентежила не стільки поразка, стільки те, що я не отримав від Туна жодного сигналу про можливий програш. Я почав сумніватись у його політичній чутливості. Джеймс Фу, мій прес-секре- тар, розповів мені, що виборців обурила самовпевненість партійних лідерів, які брали участь у кампанії. Одна з причин поразки була очевидною: велика кількість працівників сингапурського порту мешкали в кількох багатоповерхових будинках, які було запла¬новано знести, щоб на їхньому місці побудувати контейнерний склад; на жаль, альтер¬нативного житла їм ніхто не пропонував, а портові власті та РЖКР уже не один раз «від- футболювали» цю справу один одному.
Джейаретнам (Дж.БДж.) грав роль народного захисника, не будучи втіленням роз¬судливості й праведного гніву. Він висував дикі звинувачення проти поліцейської сва¬волі й пережовував усі скарги та образи, які через нього намагались донести до уряду незадоволені сингапурці, навіть не перевіряючи фактів. Те, що він не мав принципової позиції, було вигідно для нас, бо він навряд чи міг стати вагомою альтернативою ліде¬рам ПНД. Я вирішив, що його можна використати в ролі спарринг-партнера для обра¬них останнім часом депутатів парламенту, які не пройшли через горнило боротьби з комуністами та екстремістами ОМНО. Крім того, на політичній арені він займав місце опозиції і, ймовірно, блокував шлях найкращим політикам. Його слабинкою виявилось недбальство; його промови були переливанням із пустого в порожнє. Він, очевидно, зовсім не готувався до своїх виступів. Коли ж його просили описати факти детальніше, він мурмотів щось нерозбірливе.
Але людям все одно хотілося бачити в парламенті голос опозиції. Відчуття кризи, з яким ми прожили 1960-70 роки, вже минуло, сингапурці почувалися впевненіше й хотіли, щоб ПНД знала, що підтримка електорату не є річчю само собою зрозумілою. На виборах 1984 року ми програли два крісла: Дж-БДж. по округу Ансон та Цзям Сі Туну (та¬кож юристу, генеральному секретареві Сингапурської демократичної партії (СДП) по округу Потонг-Пасир. Цзям був хитріший за Дж.БДж.; орієнтуючись на настрої електо¬рату, він обрав іншу лінію: ПНД непогано справляється з керуванням країною, але мог¬ла б працювати й краще, якби більше дослухалась до критики. Йому вдалося посилити свої позиції серед виборців. Ані його самого, ані людей, які входили до СДП, було не¬можливо використати як прикриття для комуністів. Ми ставились до нього інакше, ви-являючи повагу та даючи свободу дій, сподіваючись, що якщо він поширить свій вплив, то характер нашої опозиції поступово змінюватиметься - вона не тяжітиме до ведення «підривної» діяльності.
Ці опозиційні фігури помітно відрізнялися від страшних суперників, із якими ми колись були змушені боротися: Лім Чінь Сіона та його товаришів - людей, налаштова¬них значно серйозніше й повністю відданих своїй справі. Джейаретнам же був позером, який просто шукав дешевої популярності - доброї чи поганої.
Через відсутність сильної парламентської опозиції я не міг представити виборцям інформацію про наші здобутки і плани так яскраво, як хотілося б, але я навчився ком¬пенсувати це своїм щорічним виступом. У неділю ввечері, приблизно через тиждень після мого звернення з приводу чергового Дня Нації, я зазвичай виступав на святко¬вому мітингу перед залом із близько 1200 громадськими діячами. Цей виступ три¬вав одну-дві години; він ішов у прямій трансляції по телебаченню і був присвячений найактуальнішим питанням. Протягом кількох днів до виступу я дуже багато читав із приводу цих питань, раз за разом прокручуючи свою доповідь у голові, щоб зробити її якомога цікавішою і легшою для сприйняття. Опитування телеглядачів показували, що виступи ці дивилася велика аудиторія. Я навчився утримувати її увагу - і тих, хто був присутній у Національному театрі, і телеглядачів - та змусив їх стежити за ходом моїх міркувань. Спочатку я говорив малайською, потім хоккієнським діалектом (пізніше мандаринською), а наостанок залишав англійську, якою володів найліпше. Найкращий зв’язок із слухачами мені вдавалося встановити, коли я вільно висловлював свої думки, а не читав із написаного, бо тоді моя промова втрачала переконливість і пристрасність. Цей щорічний виступ був важливою подією, яка дозволяла мені привернути увагу лю¬дей до співпраці з урядом та надихнути їх на переборення труднощів.
Під час передвиборчих кампаній у 1970-80 роках я виступав на масових зібраннях по округах, а також на Фулертон-сквер під тропічним сонцем о 13-14 годині. Це був най¬кращий час для виступу перед конторськими працівниками. Інколи мітинг проходив під страшною зливою, я змокав до нитки, тоді як люди ховалися під парасольками або під навісом довкола площі півтора метри завширшки. Коли починалася злива, люди залиша¬лися стояти і я продовжував виступ. Навіть змоклий до нитки, я ніколи не мерз - моя кров стугоніла від надмірного адреналіну. Виступи, трансльовані по телебаченню, справляли набагато більший ефект, ніж їх передруки в газетах. Уміння володіти думками та почуття¬ми громадськості було моєю сильною стороною протягом усієї моєї політичної кар’єри.
Коли йшлося про опозицію, я мав два побоювання: чи не використовують якимсь чином нашу опозицію комуністи і чи не є опозиційні виступи секретною операцією іноземної розвідки, фінансованої іншою державою з метою порушити стабільність у Сингапурі? Саме через останнє ми свого часу вирішили провести розслідування стосов¬но Френсіса Сеоу, колишнього заступника генерального прокурора. Юридична спіл¬ка опинилася під впливом марксистської групи, про яку йшлося вище. Члени спілки провели збір підписів на користь Сеоу та обрали його президентом, після чого спілка стала заполітизованою; почала критикувати державне законодавство, висуваючи не професійні, а політичні доводи, - тобто вона почала робити те, чого ніколи собі не доз¬воляла як професійна спілка, метою якої було підтримання дисципліни й високих стан¬дартів праці серед професійних юристів.
Приблизно того самого часу, в 1987 році, радник американського посольства на ім’я Хендріксон зустрівся з Сеоу, щоб висловити свою підтримку на той випадок, якби останній вирішив очолити групу опозиції на наступних виборах. ВВБ наполегливо ре¬комендував затримати та допросити Сеоу, щоб повністю розібратися в питанні. Я пого¬дився. Ми мали покласти край іноземному втручанню у внутрішню політику Сингапуру
і    показати всім, у тому числі Сполученим Штатам, що це вже занадто. Під час допиту Сеоу визнав під присягою, що Хендріксон попросив його очолити групу юристів, яка б виступила під час виборів проти ПНД. Крім того, він зізнався, що був у Вашингтоні, де зустрічався з керівником Хендріксона в Державному департаменті, який запевнив його, що якщо Сеоу матиме проблеми з урядом Сингапуру, СІНА готові забезпечити йому політичний притулок. Ми опублікували його свідчення під присягою, а потім, за два місяці до виборів, випустили Сеоу. Він вступив до виборчих перегонів, але програв. Тоді проти нього тривало слідство за звинуваченням у несплаті податку на прибуток, але ми дозволили йому поїхати до США на консультацію до одного з нью-йоркських кардіологів і відвідати конференцію з захисту прав людини. На суд він не повернувся, натомість його адвокати надали судові кілька медичних звітів від двох лікарів: перший, доктор Джонатан Е. Файн (який підписався як «виконавчий директор» під листом, на-писаним на фірмовому папері спілки «Лікарі за права людини»), твердив, що Сеоу на той момент були протипоказані далекі подорожі; інший лікар писав, що Сеоу нездатний перенести повітряні перельоти, аж поки не пройде курс лікування. Коли сторона звину¬вачення навела докази, що Сеоу подорожував літаком щонайменше сім разів протягом грудня та січня, суд наказав йому представити детальніші медичні звіти. Коли ж Сеоу не зумів цього зробити, його адвокати - один із королівської колегії, інший сингапурсь¬кий - попросили суд позбавити їх адвокатських повноважень. Пізніше один із цих двох докторів визнав, що насправді він не проводив медичного освідчення і навіть не мав відновленого патенту на лікарську практику. На колегію адвокатів Сеоу вже не мав жод¬ного впливу, бо Юридична спілка покарала його за фінансові махінації. Останні рештки його авторитету в Сингапурі розвіялися з вітром. Коли американські об’єднання з захи¬сту прав людини почали захисну кампанію, виставляючи його як видатного дисидента, на сингапурців це не справило жодного враження. Через кілька років ми дізналися, що уряд США дійсно надав Сеоу політичний притулок.
У нас були поважні причини проводити щодо Френсіса Сеоу слідство: ми знали, що він позичив в одному з сингапурських банків близько 350 000 сингапурських доларів, але багато років не повертав боргу. У1986 році, коли вже наближалися вибо¬ри, банк почав вимагати повернути борг, і він зміг заплатити. Звідки взялися ці гроші? Його бухгалтерські книги були в нас (ми забрали їх для перевірки в рамках слідства), тому ми знали, що в нього не було грошей на покриття заборгованості. Сеоу під при¬сягою поклявся, що ці гроші заплатила його подруга, або «наречена», як він її нази¬вав, Мей Сіа. У1989 році, зустрівшись із Кеном Сві у Бангкоку вже після того, як Сеоу втік із Сингапуру, вона свідчила, що позичити гроші для Сеоу її попросив один син¬гапурський бізнесмен. Президент однієї відомої компанії, чиєю коханкою Мей Сіа була протягом багатьох років, сказав, що вона була надзвичайно скупою, тряслася над кожною копійкою і ніколи ні заради кого не розсталася б з 350 000 сингапурських доларів, які нібито позичила Сеоу. Це наводило на думку, що гроші надійшли від якоїсь зацікавленої організації.
Від самого початку моєї політичної кар’єри я з піднятим заборолом сприймав звину¬вачення тих, хто інкримінував мені корумпованість і зловживання офіційними повно¬важеннями. Від таких інкримінацій я ніколи не ховався, зустрічав їх прямо. Під час пе¬редвиборних кампаній у багатьох країнах, які розвиваються, обвинувачення у хабарах та корупції - річ звичайна, на них ніколи не реагують через побоювання заподіяти ще більшу шкоду, якби позивач (за спиною якого завади стоять певні сили) не витримав перехресного допитування в суді. Я продовжую справу тільки після того, як дізнаюся про думку адвокатів як у Сингапурі, так і Лондоні, бо якби я програв, то мусив особисто покрити всі юридичні витирати - як власні, так і моїх опонентів. З іншого боку, проти мене ніколи не подавали до суду за наклеп, бо я ніколи не вдавався до таких висловлю-вань. Коли я якимось чином критикував дії моїх опонентів, у мене завждй були надійні докази своєї правоти, і мої опоненти це знали.
Перший раз я подав до суду за наклеп у 1965 році; це був позов проти Саїда Джа- афара Албара, тодішнього генерального секретаря ОМНО. Тоді ми ще входили до скла¬ду Малайзії. Він заявив у малайській газеті «Utusan Melayu» (яку друкувала ОМНО) таке: «Прем’єр-міністр Сингапуру Лі Куан Ю є агентом комуністів і режиму Джакарти, яка на¬мислила собі диявольський план знищити Малайзію. Лі Куан Ю плекає диявольський намір знищити Малайзію та зіштовхнути лобами малайців і китайців країни». Албар і «Utusan Melayu» захищатися в суді не стали, вибачилися та сплатили мої витрати на пос¬луги юристів.
Крім того, я подавав до суду проти кандидатів від опозиції, які в кількох передвибор¬чих промовах звинуватили мене в корумпованості. Так, у 1972 році один із них заявив (китайською мовою), що якщо люди хочуть купити квартири, побудовані РЖКР, або пе¬редати право власності на них, вони йдуть до «Lee & Lee», юридичної фірми, де старшим партнером працювала моя дружина. Більшість із цих кандидатів не мали капіталу, не захищалися, й коли програвали, були змушені починати процедуру банкрутства.
Винятком із цього правила став юрист Дж.Б. Джейаретнам. На передвиборчому мі¬тингу в 1976 році він звинуватив мене в тому, що я начебто надав грант на винятково сприятливих умовах компанії «Lee & Lee» та моїй родині, що я припускався в моїй роботі непотизму і був корумпованим, а тому не мав права на посаду прем’єр-міністра. Мені присудили компенсацію за моральні збитки та судові витрати. Але Джейаретнам на цьо¬му не зупинився, він подав позов до Таємної ради  в Лондоні і програв. Більше ніж через десять років, вже у 1988-ому, знову таки на передвиборчому мітингу, Джейаретнам інк¬римінував мені те, що я нібито порадив Те Чеан Ваню (міністру в питаннях національ¬ного розвитку) вчинити самогубство; що я хотів уникнути повноцінного розслідування обвинувачень у корумпованості, бо це могло мене дискредитувати. Звичайно, він міг би заговорити про самогубство ще за два роки до того, але він чекав передвиборчої кам¬панії. Мені присудили компенсацію за моральні збитки та судові витрати.
Я також подавав позов проти гонконгського щотижневика «Far Eastern Economic Review» («Економічний огляд Далекого Сходу»), який належав американцям, та проти його редактора Дерека Дейвіса. Останній відмовився забрати назад обвинувачення й ви¬бачитись у тому, що він процитував священика-відступника Едгара Де Соуза, який заявив, що затримання урядом 16 змовників-марксистів було нападом на Католицьку Церкву. Я погодився на перехресний допит, який у дуже агресивній манері впродовж двох днів проводив королівський адвокат, що його найняв цей щотижневик. Коли ж настала черга редактора, Дерек Дейвіс не став давати свідчень, бо тоді він би був змушений погодитися на перехресний допит. Він також не став запрошувати Де Соузу довести правдивість над¬рукованої статті. Судця прийняв рішення не на користь «Review» і його редактора.
Ще один позов я подав проти газети «International Herald Tribune» (ІНТ, нале-жала «New York Times» та «Washington Post»), після того як 2 серпня 1994 року вона опублікувала наклепницьку статтю Філіпа Боуринга, журналіста, який свого часу вів колонку у «Far Eastern Economic Review». Боуринг писав: «У випадку з Китаєм історія видається майже нескінечнним перетягуванням канату між корпоративними потреба¬ми держави та інтересами сімей, що нею управляють. Династичну політику вже можна спостерігати в «комуністичному» Китаї сьогодення, так само яку Сингапурі, попри всі офіційні запевнення в бюрократичній меритократії ». У1984 році мого сина Луна було обрано до парламенту, а тому стало очевидно, на що саме натякає Боуринг. Потім ІНТ визнала, що мої слова мали наклепницький характер і означали, що я в першу чергу за¬хищаю інтереси сім’ї Лі, утискаючи корпоративні потреби держави. Газета вибачилася та сплатила всі збитки й витрати.
2    червня 1996 року китайськомовний щотижневик «Yazhou Zhoukan» («Азійський щотижневик») процитував слова одного юриста, Тан Лян Хона, який на основі того, що я купив дві квартири, звинувачував мене в корумпованості. Щотижневик відразу ж визнав свою відповідальність і виплатив велику суму грошей, щоб владнати справу Однак сам Тан відмовився принести вибачення і відкликати свої облудні звинувачення. Через шість місяців на одному з мітингів майже наприкінці передвиборчої кампанії Тан повторив цей наклеп, заявивши, що як тільки він стане депутатом парламенту, то по¬рушить це питання, і тоді «їм буде завдано смертельного удару». Суддя, який розглядав цю справу, зауважив, що на наступний день після публікації наклепницької статті Тан перевів значну суму грошей із банківського рахунку своєї дружини на власний рахунок у Джохор-Бахру, штаті, який перебував поза юрисдикцією Сингапуру, щоб таким чином вичерпати кредитний ліміт її рахунку. На думку судді, це було «очевидним доказом не¬щирості його намірів». Коли ж Тан зник із Сингапуру і не з’явився на суді, рішення було прийнято на мою користь. Після подання апеляції до Лондона Королівська адвокатська колегія не стала оспорювати наклепницький зміст його слів; апеляцію було відхилено.
Мої опоненти завжди чекали початку передвиборчої кампанії, щоб оголосити свої неправдиві звинувачення, адже саме так вони сподівалися завдати найбільшої шкоди. Якби я не подавав проти них до суду, таким інкримінаціям могли б і повірити. Західні лі¬беральні критики вважають, що через мою бездоганну репутацію ніхто так ніколи б і не повірив у ті обурливі звинувачення, що їх проти мене висували. Тож мені доцільно було просто все це ігнорувати, а не подавати до суду з наміром порахуватися з кривдниками. Утім, люди схильні не вірити таким інкримінаціям лише тоді, коли їх об’єкт робить усе, щоб довести протилежне. Якби я не став судитися, це могли б уважати доказом того, що диму без вогню не буває.
У випадку з Танем те, що я придбав дві квартири протягом певного часу, широко об¬говорювали всі політики. Якби я не судився з Танем після його заяв у «Yazhou Zhoukan», на наступні загальні вибори він звернувся б до електорату з іще більше безпідставними та дикими заявами, але тоді вже було б запізно відбивати їх і навіть прихильники ПНД засумнівалися б, чи не приховую я чогось насправді. Але оскільки сингапурці знали, що я готовий боротися проти будь-яких наклепницьких звинувачень, то Тан, зробивши свою заяву, негайно ж підготувався до можливих наслідків, перевівши всі гроші з Сингапуру.
Є ще одна важлива причина, з якої я судився з кожним, хто зводив на мене наклеп. Ще в 50-их ми сформували політичні умови, в яких будь-який політик повинен захища¬тися, коли його звинуватять у непрофесіоналізмі або зловживанні.
Депутати парламенту, обрані від опозиції, так само подавали до суду, коли на них зво¬дити наклеп. Так, Цзям Сі Тун домігся компенсації моральних збитків унаслідок обвину¬вачень із боку двох міністрів від ПНД: Гоуї Юнь Чуна та СДханабалана, які, проте, змогли владнати справу поза судом. Джейаретнам подав до суду проти Гох Чок Туна, який тоді (в 1981 році) був міністром торгівлі й промисловості, але він програв. Джейаретнам по¬дав апеляцію до Королівської колегії адвокатів, проте так само зазнав поразки. Виборці почали звикати до того, що будь-які звинувачення у зловживаннях та безчесності роз¬глядалися в суді. Міністри-члени ПНД завдяки цьому набули репутації людей, які завжди готові до детального розгляду своїх справ у суді та перехресних допитів з приводу будь- якого обвинувачення. Ті, хто звинувачує мене, що нібито всі мої судові позови робилися з метою заткнути рота опозиції, просто не розуміють, як швидко повірять у звинувачен¬ня в безчесності і зловживанні в регіоні, де корупція, кумівство та непотизм ще й досі роз’їдають суспільство.
Дехто безпідставно звинувачує наших судців у тому, що вони дозволяють собою маніпулювати. Судді, які слухали ці справи, були старшими членами колегії, а отже, не могли дозволити собі ризикувати власним авторитетом і репутацією. їхні рішення опублікували в юридичних звітах, щоб відтак наводити їх як прецеденти, які ма¬ють витримати прискіпливий аналіз із боку 2 000 юристів колегії, а також викладачів і студентів юридичного факультету Сингапурського національного університету. Найвизначнішим з усіх обвинувачень у тому, що ми використовуємо судців у спра¬вах щодо наклепів, щоб залишити без даху над головою своїх політичних опонентів, було опубліковане в «International Herald Tribune» 7 жовтня 1994 року - це була стат¬тя Кристофера Лінгла, американського професора, який читав лекції в Сінгапурсько¬му національному університеті. Він атакував мене словами: «Нетерпимі режими цього регіону виявляють велику винахідливість у своїх методах, щоб лише затиснути рота незгодним... Деякі з них роблять справжні чудеса: наприклад, маніпулюють покірними суддями, щоб залишити без копійки політиків опозиції». Я подав позов проти автора, ре¬дактора та власника видання. У присутності великої кількості представників іноземних ЗМІ вони вибачилися через своїх адвокатів, визнавши несправедливість обвинувачен¬ня. Суд присудив ІНТ сплатити нам збитки та витрати. Лінгл же, коли отримав повістку до суду, зник із Сингапуру, щоб уникнути перехресного допиту в суді.
Зауважу, що я не тільки не затикав рота опозиції чи пресі, які несправедливо ганили мене та підривали мою репутацію, - я представляв моє особисте й громадське життя на детальний розгляд кожного разу, коли з’являвся в суді як позивач. Якби в моєму житті були якісь тіньові сторони, робити це означало б ставити себе під загрозу, але я йшов на такий крок і потім віддавав отриману компенсацію у благодійні організації, що ще більше зміцнювало мій авторитет серед сингапурців.
Щоб притягти на свій бік політично нейтральних виборців та виграти вибори, ми повинні завжди нести відповідальність за те, що відбувається в політичному житті країни, а цього можна досягти лише коли ми в змозі достойно протистояти своїм кри¬тикам. Вони скаржаться, що я занадто жорстко реагую на їхні аргументи, але, на мою думку, тому, хто помиляється у своїй оцінці подій, треба надати докази протилежно¬го, перш ніж він встигне вплинути на громадську думку й створити проблеми. Ті, хто намагається виглядати розумними за рахунок уряду, нехай не ображаються, що мої відповіді є не менш різкими за їхню критику.
Крім того, ПНД завади намагалася донести свої погляди до тих, хто не бере участі в партійному житті, до нового покоління сингапурців, які отримали кращу освіту та є більш поінформованими, які хочуть брати участь в обговоренні подальшої долі нації. Через те, що парламент складається майже з самих членів ПНД, та через недостатній професіоналізм депутатів від опозиції в громадськості склалася думка, що альтернативні погляди не мають у парламенті належної уваги. У 1990 році ми внесли зміни до конституції, щоб увести до парламенту невелику кількість депутатів, яких не обирає народ, а призначають (так звані «призначені депутати»); ми зробити це з метою відобразити в діяльності парламенту незалежні погляди тих, хто не входить до жодної партії. Цей план виявився успішним, бо дав змогу громадським діячам, які не є члена¬ми ПНД, але мають достатній професійний рівень, увійти до парламенту. «Призначені депутати» відіграли конструктивну роль, притягнувши увагу до дбайливо обміркованої критики стосовно урядової політики; уряд серйозно поставився до їхніх поглядів. Один із них, Волтер Вун, висунув законопроект від себе особисто, який парламент прийняв як закон «Про утримання батьків».
Після виборів 1984 року ми створили відділ зворотнього зв’язку, щоб таким чином дати можливість громадськості висловити свою думку щодо урядової політики через форуми і спеціальні конференції. Такі збори зазвичай очолюють депутати парламенту, метою яких є вивчити погляди громадськості, а не переконати її у своїй правоті; тож вони заохочують присутніх до висловлення своєї думки. Не можна сказати, що кожна протилежна урядовій думка привела до зміни політичного курсу, проте такий зворотній зв’язок допоміг урядові покращити свою політику.
Після відокремлення Сингапуру від Малайзії у 1965 році та виведення британського контингенту в 1968 році будь-які вибори були народним референдумом, який демон¬стрував масовість підтримки ПНД, а не тільки те, виграємо ми чи ні. У середині 1980-их років популярність ПНД почала падати, зниження сталося переважно через те, що мо¬лодше покоління виборців, кількість яких зростала, не пройшли через боріння мину¬лих років і не були відданими ПНД. Вони хотіли, щоб опозиція стежила за діями ПНД та тиснула на уряд, щоб пом’якшити його політику й домогтися більших послаблень. Це не могло не призвести до обрання людей, які мало надавалися на роль депутатів, - так воно й сталося.
Коли в 1991 році прем’єр-міністр Гох скликав загальні вибори, опозиція змінила свою тактику. Замість того щоб виставляти ще більше малоздатних до політичної діяльності кандидатів, вони дозволили ПНД виграти більшість депутатських крісел, не виставивши у день подання кандидатур жодної. Вони знали, що сингапурці хотіли бачити в парламенті кількох опозиційних депутатів, але при цьому щоб уряд належав ПНД. Опозиція назвала це своєю стратегією «побічних виборів». І вона справді спрацю¬вала: Лоу Тя Хян із Лейбористської партії, випускник університету Наньянг, теочу  за по¬ходженням, виграв вибори по округу Хоуган, заселений так само переважно теочу. Він виявився здібним лідером, здатним повести за собою маси виборців. Очолювана Цзя- мом СДП отримала три крісла і стала найбільшою партією, представленою в опозиції, а сам Цзям - офіційним лідером опозиції. Новообрані депутати від СДП не мали яскравої політичної індивідуальності і не виправдали партійних сподівань. Цзям, діяч із розви¬нутим конструктивним мисленням, міг би створити значну політичну силу, якби краще розбирався в людях. У1992 році він із гордістю представив громадськості молодого й нібито дуже талановитого діяча, на якого покладав великі надії у додаткових виборах. Через два роки цей його протеже витіснив Цзяма з посади керівника партії і фактично змусив його створити нову партію.
Під час виборів 1997 року з 83 депутатських крісел ПНД програла тільки Лоу Тя Хяну та Цзяму, який на той момент уже представляв нову партію. У цей рік популярність ПНД знову почала зростати: ми отримали на 4% голосів більше, тобто 65% загалом. Ми пере¬могли двох членів парламенту від СДП, які здобули перемогу на виборах у 1991 році, але потім розчарували своїх виборців. ПНД вдалося справитися з опозиційною стратегією «побічних виборів», спокусивши виборців тим, що пріоритетність оновлення житло¬вого фонду по округах залежатиме від рівня підтримки виборців, яку отримає від них ПНД. Американські ліберали критикували такий хід як нечесний - так нібито політика «казенної годівниці»  існує лише в нашій країні.
Сьогоднішні лідери ПНД займаються тим, щоб зміцнити свій зв’язок із молодшим поколінням. Фінансовий спад, якого наш регіон зазнав у 1997-98 роках, став для цьо¬го покоління, що не знало труднощів, випробовуванням. Народ і партійні лідери разом змогли перебороти проблеми та вийти з цієї боротьби ще сильнішими. Через цю кризу, а також періодичну напругу в стосунках з Малайзією сингапурці ніколи не забувають про складні життєві реалії Південно-Східної Азії.
Чи зможе політична система, яку мої колеги та я сам створили, функціонувати більш або менш незмінно ще одне покоління? Сумніваюся. Новітні технології та глобалізація змінюють спосіб праці й життя людей. До Сингапуру прийдуть нові підходи до праці, інший спосіб життя, а з огляду на те, що в цю еру інформаційних технологій ми є міжна¬родним центром економіки, яка базується на знаннях, наша країна зазнаватиме навіть більшого впливу ззовні, ніж інші.
Чи залишиться ПНД керівною партією в політиці Сингапуру? Якою великою буде загроза з боку демократичної опозиції? Це залежатиме від того, як лідери ПНД реа¬гуватимуть на зміну в потребах і сподіваннях народу, який уже сьогодні має кращу освіту та розуміння наявних умов, а також на бажання людей брати активнішу участь у виробленні рішень, що визначають їхнє майбутнє. Проте не забуваймо: кількість можливих рішень не така велика, щоб між прихильниками різних політичних пог¬лядів виникли категоричні розбіжності, які не дадуть їм дійти згоди у розв’язанні на¬ших спільних проблем.
10.    Плекаємо й залучаємо таланти
Увечері 14 серпня 1983 року в щорічній промові на честь Дня Нації я зробив заяву, яка ви¬бухнула у нашому суспільстві, наче бомба. У прямому ефірі одночасно на двох каналах перед величезною авдиторією я сказав, що з боку наших чоловіків з університетською освітою, якщо вони хотіли, щоб їхні діти досягли такого ж успіху, що й самі батьки, було нерозумно обирати собі в дружини менш освічених і менш розумних жінок. Преса на¬звала це «великими шлюбними дебатами». Як я й думав, така заява розворушила осине гніздо. Моя дружина Чу попереджала мене, що жінок, які закінчити лише п’ять класів середньої школи, в країні набагато більше, ніж жінок з університетськими дипломами. На наступних після цього виступу виборах популярність ПНД впала на 12 пунктів - більше, ніж я розраховував.
Мені знадобився певний час, щоб побачити очевидне: здібності є найдорогоцін- нішим активом нашої держави. Для такої маленької й бідної на природні ресурси країни, як Сингапур, усього з двома мільйонами населення на момент набуття незалежності в 1965 році, здібності були визначальним фактором. Китайське населення Сингапуру переважно складалося з нащадків селян, які свого часу приїхали з південних провінцій Китаю, щоб за контрактом виконувати тут найважчу працю: працювати вантажника¬ми або рикшами. Індійські іммігранти першої хвилі так само прибули сюди, щоб пра¬цювати на гумових плантаціях, копати землю, будувати дороги. Здебільшого вони на¬лежали до найнижчих каст, але були й невеликі групи індійських торговців та клерків. Найобдарованішими серед них були торговці-синдхи1 та індуси з касти брахманів, осо¬бливо ж священики, чиї нащадки були дуже обдарованими. Малайці ж були, як правило, талановитішими в мистецтві, ніжу науках.
Нам неабияк пощастило, що за британців у Сингапурі було створено регіональний освітянський центр: тут існували гарні школи, медичний коледж короля Едуарда VII та Рафлс-колледж (де навчали гуманітарних і точних наук), була розвинена система підготовки викладачів. На базі двох вищеназваних коледжів пізніше було створено Ма¬лайський університет. Найобдарованіші англомовні учні з усієї Малайї та територій Борнео навчалися в Сингапурі, де вони жили в пансіонах, що належали християнським місіям. Найкращі студенти потім отримували у Сингапурі, професію лікаря, вчителя чи адміністратора. Це були «вершки» шестимільйонного суспільства китайців та індійців, які жили в Малайї, на територіях Борнео і навіть у Голландській Ост-Індії (пізніше Індонезія).
Крім того, в Сингапурі знаходилися найкращі в усьому регіоні китайські школи, до яких відправляли своїх дітей заможні батьки-китайці з усіх усюд, щоб потім вони вступили до університету Наньянг, де викладання тоді велося китайською. До японської окупації та створення незалежних урядів після війни китайці вільно пересувалися між країнами На- ньянгу (так звана область «Південних морів», або Південно-Східна Азія). Багато з них за¬лишалися в Сингапурі, бо тут була краща перспектива отримати гарну роботу; тим самим вони водночас збільшували відсоток обдарованих людей.
Після кількох років діяльності нашого уряду я усвідомив, що обдарованішими були люди на посадах міністрів, адміністраторів, що найкращі професіонали мене оточува¬ли - то ефективнішою й результативнішою була моя політика. Важко не пригадати тут принца Сіанука  - людину надзвичайно обдаровану. Знімаючи свої фільми, він був сце¬наристом, режисером, актором та продюсером в одній особі. У Камбоджі було не так уже й багато освічених і талановитих людей, та й тих небагатьох убив Пол Пот. Це стало однією з причин трагедії в Камбоджі.
Що ж змусило мене зробити ту заяву, яка поклала початок «великим шлюбним деба¬там»? Це був звіт із перепису населення, який у 1980 році мені поклали на стіл підлеглі. Цей звіт демонстрував, що наші найрозумніші жінки залишаються самотніми, а отже, не будуть репродуковані в наступному поколінні. Механізм цього явища був сумний: наші найкращі жінки не могли відтворити себе в наступному поколінні, бо чоловіки з такою самою освітою не хотіли з ними одружуватися. Так, приблизно половину випускників на¬ших університетів становили жінки, з яких майже дві третини були неодружені. Чоловіки- азійці (китайці, індійці або малайці) віддавали перевагу жінкам, менш освіченим, ніж самі. За даними 1983 року лише 38% випускників університетів одружувалися з жінками з ви¬щою освітою. Таку «кривобоку» модель шлюбу та репродукції потомства не можна було за¬лишати без уваги. Тож я вирішив, що настав час вибити з голови молодих чоловіків Синга¬пуру такі безглузді, старомодні й шкідливі забобони. У своєму виступі я навів статистичні дані дослідників штату Мінесота, зібрані в 1980 році на матеріалі багатьох пар тамтешніх близнюків, які продемонстрували, якими подібними були вони між собою. Хоч їх вихо¬вували окремо, в різних країнах, близько 80% їхнього словникового запасу, коефіцієнт інтелектуального розвитку, звички, вподобання та антипатії стосовно їжі й друзів та ще ба¬гато інших рис характеру й особистості виявитися ТОТОЖНИМИ, ІНШИМИ словами, те, якою є людина, майже на 80% залежить від природи, а лише на 20% - від умов виховання.
Рівень обдарованості більшості дітей перебуває десь посередині між рівнем здібностей батька та матері; рідко трапляється таке, щоб дитина виходила за ці межі в той чи інший бік. Ось чому, коли випускники університетів чоловічої статі одружували¬ся з менш освіченими жінками, їхні шанси мати дітей, яким би вистачило здібностей, щоб здобути вищу освіту, зменшувалися. Я закликав чоловіків одружуватися з жінками з такою самою освітою, а освічених жінок - мати двох чи більше дітей.
Жінок із вищою освітою засмутило те, що я звернув загальну увагу до такого болісно¬го для них питання. Жінки ж без освіти та їхні батьки були розлючені; адже я фактично відмовляв освічених чоловіків одружуватися з ними. Через пресу на мене полився дощ коментарів і листів, у яких мене звинувачували в аристократичній зверхності, бо я вва¬жав, що розум успадковується генетично, а не є результатом освіти, харчування й тре¬нування. Якісь чоловік і жінка, обидва з вищою професійною освітою, приписали мені твердження, що нібито в бідних сім’ях можуть народитися лише діти з нижчим рівнем інтелекту. (Такого я не говорив.) «Ось вам приклад - скрипаль Лі Пань Хонь, він виріс у халупах Чайна-тауна. Якби йому не дали такої можливості, він би ніколи не розвинув сво¬го творчого дару». (Лі Пань Хонь був талановитим хлопчиком, якого випадково побачив Ієгуді Менухин  та запросив до своєї школи у Великій Британії. Пізніше він став першою скрипкою симфонічного оркестру Манчестера.) «Усе це відгонить зневагою аристократа до простих людей». Якась жінка написала: «Я незаміжня, маю вищу освіту та у свої 40 років багато чого досягла в професійній сфері. Я не стала одружуватися, бо так мені більше до вподоби. Мене глибоко ображає твердження, що якісь там нещасні гроші можуть змуси¬ти мене стрибнути в ліжко з першим-ліпшим привабливим чоловіком, щоб наробити з ним талановитих діточок заради спасіння майбутнього Сингапуру». Навіть Тох Чінь Чай, тоді рядовий депутат парламенту від ПНД, висміяв мої погляди, заявивши, що його мати ніколи не ходила до школи, а його батько був звичайнісіньким клерком без вищої освіти, і якби він думав про освіту його батьків, то не мав би жодних шансів у житті.
Я підкріпив свою думку, опублікувавши аналіз статистичних даних за останні кілька років, який стосувався рівня освіти батьків найкращих 10% наших учнів за результата¬ми екзаменів у 12,16 та 18 років. Ці цифри розвіювали всі сумніви стосовно того, що визначальним фактором для високих досягнень у житті є пара добре освічених батьків. Крім того, я опублікував дані за 1960-70 роки, які доводили, що більшість із наших най¬кращих студентів, які отримували стипендії на навчання в закордонних університетах, мали батьків без освіти: власників магазинів, рознощиків, таксистів і звичайних чорноробів. Ці дані я порівняв з даними 1980 та 1990 років, які показали, що понад 50% наших найкращих учнів, які виграли стипендії на навчання за кордоном, мали щонай¬менше одного з батьків із професійною освітою або приватного підприємця. Висновок був очевидний: якби батьки тих, хто отримав стипендію у 1960-70 роках, народитися на покоління пізніше, коли освіта стала доступною для всіх, а найобдарованіші діти мог¬ли отримувати різноманітні стипендії та гранти, вони б могли отримати вищу освіту.
Західні ЗМІ широко висвітлювали сингапурські дебати з приводу «нерівного» шлюбу. Ліберальні західні журналісти та політичні коментатори шпиняли мене за мою необізнаність і забобони. Лише один академічний дослідник висловився на мою підтримку, це був Р.Х. Херрнштайн, професор психології Гарвардського університету. У одній зі своїх статей, яка називалася «IQ та спад народжуваності», опублікованій у «Atlantic Monthly» в травні 1989 року, він написав: «Сьогодні звучать слова прем’єр- міністра Сингапуру Лі Куан Ю про те, що «рівень компетентності [працівників] знижу¬ватиметься, наша економіка страждатиме, так само як і управління нашою країною, а суспільство дегенеруватиме», бо забагато освічених чоловіків не здатні знайти собі освічену дружину, а натомість одружуються з неосвіченими чи залишаються неодру¬женими. Але Лі є радше винятком, бо сьогодні політики, які б насмілювалися говорити з громадськістю про якісний аспект низької народжуваності, трапляються дуже рідко». Через кілька років Херрнштайн став співавтором книги «The Bell Curve» , у якій виклав дані, що доводили: рівень інтелекту успадковується від батьків.
Щоб хоч частково розв’язати проблему неодружених молодих жінок із ви-щою освітою, ми заснували Лігу суспільного розвитку (ЛСР), яка мала полегшити спілкування між випускниками вузів жіночої та чоловічої статі. Я особисто обрав на посаду керівника Ліги доктора Айлін Ау, доктора наук і викладача Сингапурського національного університету. їй тоді було майже п’ятдесят, вона була одружена з лікарем та мала двох дітей-студентів. Дуже приємна у спілкуванні, здатна легко встановлюва¬ти контакт із молоддю, вона була найкращою кандидатурою на цю посаду. Спочатку випускники вузів - і чоловіки, і жінки - поставились до заснування ЛСР зневажливо, а міжнародна преса мала чергове свято на своїй вулиці, бо досхочу насміялася з наших «сватальних» ініціатив та масових заходів ЛСР - від симпозіумів, семінарів і школи комп’ютерної грамотності до круїзів та святкування професійних свят.
Насправді ж гірким фактом було те, що батьків Сингапуру бентежило, що все більше їхніх дочок із вищою освітою залишаються незаміжніми, і вони не знали, де шукати розради. Одного вечора в 1985 році, після прийому в Істані Чу розповіла мені про роз¬мову, яка відбулася між жінками її покоління; вони скаржились одна одній на те, якою гіркою є доля їхніх дочок, що отримали чудову професійну освіту, й жалкували за тим часом, коли шлюб жінки влаштовували батьки за допомогою професійних свах. Коли більшість жінок не отримувала формальної освіти, жінки з різним рівнем обдаровано¬сті мали однакові шанси бути «виданими заміж», оскільки тоді ніхто не ділив їх на тих, які закінчити п’ять класів або п’ять курсів. Проте практика шлюбів, упоряджених сваха¬ми, була вже неприйнятною для освічених жінок.
Така ситуація створилася, з одного боку, через матерів молодих чоловіків із вищою освітою, а з іншого боку, через самих їхніх синів. Матері, які не мали вищої освіти, не бажали мати освічених невісток, бо боялися їх. Найважчим виявилося викорінити ці культурні забобони, які змушували вважати чоловіка, який не один у родині заробляє на хліб та не є головою родини, достойним лише співчуття і клинів. Саме такі упередження закріпитися серед китайців, ще більше серед індійців, але найбільше - серед малайців.
Проте ця проблема стосувалася не лише жінок і чоловіків із вищою освітою. Велика кількість жінок, які закінчили школу або коледж на «відмінно», не могли знайти собі пари з аналогічною освітою; те саме стосувалося жінок з освітою в п’ять класів. Жінки хочуть виходити заміж за людину з вищою за свою освітою, чоловіки хочуть одружуватися з жін¬ками, які мають нижчу за їхню освіту. У результаті найменш освічені чоловіки залишалися неодруженими, бо всі жінки, які ще залишилися незаміжніми, мали освіту вищу за їхню та не хотіли виходити за них заміж До того ж до створення Ліги соціального розвитку я поп¬росив директора Народної асоціації сформувати Секцію соціального розвитку (ССР) для тих, хто мав середню освіту. Кількість членів у цих організаціях швидко,зростала, станов-лячи на 1995 рік 97 тисяч; 31% членів ССР, які зустрілися завдяки діяльності секції, одру¬жились. Отже, оскільки традиційні способи вибору партнерів для шлюбу були зруйновані через загальну освіту, уряд повинен був створити альтернативи свахам минулих часів.
Статистичні дані перепису населення 1980 року також виявили, що проблема жінок із кращою освітою ще більше ускладнювалася тим, що вони мали набагато менше дітей, ніж жінки з нижчою освітою. На кожну жінку з вищою освітою припадало 1,6 дитини; з закінченою середньою - також 1,6; з незакінченою середньою - 2,3; а на жінку з почат¬ковою освітою - 4,4 дитини. Щоб батьки мали собі повноцінну заміну, на них двох має припадати 2,1 дитини. Отже, шар малоосвіченого населення більше ніж подвоювався, тоді як шар із вищою освітою у нас не відтворювався.
Щоб якось вплинути на таку репродуктивну тенденцію, ми з Кеном Сві, який тоді був міністром освіти, вирішили у 1984 році надати матерям із вищою освітою, які заво¬дять третю дитину, пріоритет при обранні найкращих шкіл для всіх своїх дітей - мета, яку переслідували всі батьки. Це питання викликало цілу бурю емоцій та розділило міністрів. Прибічники егалітаризму в Кабінеті міністрів на чолі з Раджею шаленіли від обурення. Він був геть незгодний із тим, що здібніші батьки мали здібніших дітей. Навіть якщо це правда, казав він, навіщо понижувати самооцінку людей? Едді Баркер був неза- доволений не тому, що підтримував позицію Раджі, а тому що вважав це образою для менш обдарованих батьків та їхніх дітей. Молодші міністри розбилися на групи залеж¬но від поглядів старших колег. Кен Сві, як і завжди тверезо мислячий реаліст, погоджу¬вався зі мною в тому, що ми маємо витрясти з молодого покоління чоловіків із вищою освітою застарілі культурні забобони, щоб вони визнали, що одружуватися з жінками з нижчою освітою нерозумно. Більшість у Кабінеті міністрів була на нашому боці.
Ми з Кеном Сві очікували обурення матерів без вищої освіти, бо фактично це було дискримінацією їхніх прав, а тому негативна реакція саме матерів з вищою освітою захопила нас зненацька. Однак у будь-якому разі наше послання дійшло до свідомості молодих чоловіків: вони частіше почали одружуватися з жінками однакового з ними інтелектуального рівня. Утім, просування в цьому напрямку відбувалося дуже повільно. Після виборів я погодився з тим, щоб Тоні Тань, який змінив Кена Сві на посаді міністра освіти, скасував це рішення та пріоритетне право матерів із вищою освітою. Але попри це, мені вдалося розбудити наших людей, особливо тих, які мали вищу освіту, звернув¬ши їхню увагу на «хробака», який під’їдав наше суспільство. Але якщо такий привілей був не до душі жінкам із вищою освітою, доцільно було його відмінити.
Натомість я встановив податкові пільги на сплату податку на прибуток для заміж¬ніх жінок - і то для всіх: які мали вищу освіту, технічну професійну, закінчену чи не- закінчену середню, таким чином поширивши обсяг привілеїв та послаблюючи відчуття розшарування суспільства на еліту та всіх інших. Ці привілеї давали право на значне зменшення податку на прибуток для батьків або матерів третьої й четвертої дитини в родині, що сильно сприяло збільшенню рівня народжуваності.
Чимало критики вилилось на наш уряд за впровадження в 60-их необачливої політики «зупинись на двох». Чи мала така критика під собою підстави? І так, і ні. Не обери ми такий курс щодо планування сім’ї, нам би ніколи не вдалося скоротити темпів зростання населення і, відповідно, розв’язати проблему безробіття та загальної шкільної освіти. З іншого боку, ми повинні були передбачити, що люди з вищою освітою матимуть двох або й менше дітей, тоді як ті, хто має початкову освіту, народжуватимуть по четверо й більше. Західні дослідники планування сім’ї ніколи не звертали уваги громадськості до цього вже їм відомого, хоч і не так сильно вираженого в їхніх рідних, уже розвинених країнах наслідку, бо це вважалося політично некоректним. Якби ми самі усвідомили цей факт трохи раніше, ми б по-іншому формулювали нашу кампанію. Ми радше ще в 1960-их роках заохочували б жінок із кращою освітою мати троє або більше дітей. На жаль, тоді ми ще всього не знали, тому й наша політика щодо народжуваності залишала¬ся незмінною аж до 1983 року, коли аналіз перепису населення 1980 року показав отакі відмінні моделі репродуктивності різних соціально-економічних груп.
Із часу моєї промови 1983 року я регулярно публікував статистичні дані щодо рівня освіти батьків 10% найкращих за результатами державних екзаменів учнів. Сьогодні сингапурці вже визнають: що здібнішими є батьки, що кращу освіту вони мають, то більшою є ймовірність, що їхні діти досягнуть аналогічного рівня. Метою моєї про¬мови було зрушити стереотипи в головах молодих чоловіків, жінок, їхніх батьків і змусити їх щось робити, щоб якось виправити цю ситуацію. Відкрита дискусія, яку я розпочав, певним чином вплинула на сингапурців, але цього було замало. Кен Сві, який собаку з’їв на статистиці, із гіркотою сказав мені, що аналіз даних через кілька років після тієї шокової терапії вказує на те, що ми не зможемо розв’язати цю пробле¬му швидко і відхилити від більшості наших освічених жінок їхню незаміжню долю. Статистичні дані, хоч і показували покращення, проте доводили, що знадобиться чимало років, перш ніж ця тенденція зміниться. Наші найталановитіші жінки страж¬датимуть - і страждатиме Сингапур. У1997 році вже 63% чоловіків із вищою освітою одружувалися з жінками з таким самим рівнем освіти порівняно з 38% у 1982 році. Крім того, тепер уже більше жінок із вищою освітою виходили заміж за чоловіків без такої освіти - це було краще, ніж залишитися самій. Насправді дуже важко виправи¬ти такі глибоко вкорінені в культурі упередження. Розумом я погоджувався з Кен Сві: щоб перебороти таке відставання в культурі, повинен відбутися повільний процес поступового ламання стереотипів, проте на рівні почуттів я не міг змиритися з тим, що неможливо зробити це скоріше, одним махом.
Ще більше труднощів з інтелектуальним потенціалом наша країна зазнала після того, як багаті західні країни змінили свою політику щодо іммігрантів з Азії. У 60-их, коли Сполучені Штати вели війну у В’єтнамі, вони почали приймати іммігрантів з Азії, тому що не хотіли виглядати налаштованими проти азійського регіону взагалі. Таким чином, вони змінили свою політику «приймати тільки білих», яка налічувала понад 100 років історії. Канада, Австралія й Нова Зеландія - великі країни з малочисельним насе¬ленням - дуже скоро пішли тим самим шляхом. Протягом довгих років вони відмовляли іммігрантам з Азії, але коли одного дня вони відмінили це правило, щоб залучити до себе азійців із гарною освітою та високим професійним рівнем, ми втратили більшу частину притоку китайських та індійських іммігрантів із Малайзії. Багато малайзійців (китайців та індійців за походженням) із середнього класу поїхали до Австралії, Нової Зеландії й Канади на постійне місце проживання; менше іноземців почало приїздити до Сингапуру задля освіти - тепер уже вони мали свої університети, багато хто міг собі дозволити навчатися в Австралії, Новій Зеландії, Великій Британії, США та Канаді.
Не всі лідери поділяли мої погляди щодо негативного впливу цієї зміни в нашій політиці. Коли на початку 70-их я сказав прем’єр-міністрові Малайзії Туну Разаку, що його країна потерпає від відпливу інтелекту, бо втрачає багато освічених китайців та індійців, які їдуть до Австралії й Нової Зеландії, він відповів: «Це не відплив інтелекту, це відплив проблем: з ними з Малайзії відпливають проблеми».
Брак талановитих людей у Сингапурі ще більше загострився наприкінці 1970- их років, коли щорічно близько 5% найосвіченіших громадян стали емігрувати за кордон. Занадто багато наших найкращих студентів ставали лікарями; багато з них емігрували, бо не могли досягти того рівня успіху, на який заслуговував би їхній рівень професіоналізму. Деякі з тих, хто навчався в Австралії, Новій Зеландії та Канаді, поїхали туди, бо їхня кар’єра в Сингапурі розвивалася, як їм здавалось, недостатньо швидко. На відміну від японців і корейців сингапурці отримували освіту англійською мовою, а тому не зазнавали значних мовних чи культурних проблем, коли оселялися за морем.
Щоб мати доволі обдарованих людей і заповнити робочі місця, потрібні економіці, яка розвивалася дедалі швидше, я поставив собі за мету залучити й утримати підприємців, професійних службовців, людей мистецтва та висококваліфікованих робітників. У1980 році ми сформували два комітети, завданням яких було залучати до нас випускників закордонних університетів та інтегрувати їх у суспільство. З допомогою представників студентських рад наших місій у Британії, Сполучених Штатах, Австралії, Новій Зеландії й Канаді група офіційних представників Сингапуру зустрічалася з пер¬спективними студентами-азійцями у відповідних університетах, щоб зацікавити їх пра¬цею в Сингапурі. Ми зосередили увагу саме на азійцях, оскільки Сингапур пропонував азійську спільноту з рівнем та якістю життя вищими порівняно з іншими країнами Азії, отже, вони легко могли тут асимілюватися. Цей систематичний пошук по всьому світу приніс результати: щороку кілька сотень випускників вузів приїздили до Сингапуру, чим ми змогли більш-менш компенсувати 5-Ю-відсоткову втрату найкращих синга- пурських фахівців, які їхали до розвинених країн.
Стосовно тих, хто відзначався особливими успіхами, ми застосовували тактику «дострокового збору врожаю» - американську практику, у рамках якої студентам на основі їхніх оцінок пропонували працю ще до фінальних іспитів. Завдяки активному рекрутуванню на початку 90-их притік випускників у три рази перевищував відтік. Ми стали пропонувати кілька сотень стипендій талановитим студентам із Китаю, Індії та всього регіону, сподіваючись, що деякі з них залишаться, бо матимуть у нас найкращі перспективи праці; а ті, хто повертався до своїх країн, все одно могли бути корисними для наших компаній, коли останні почали виходити на ринки цих країн.
Крім того, ми сформували дві команди фахівців, які мали залучати здібну молодь з Індії, а також із нашого регіону. Втім, ця практика виявилась успішнішою стосовно індійської, а не малайської обдарованої молоді. У Малайзії та Індонезії існувало доволі привілеїв для «буміпутра»  та «прибумі» , щоб вони хотіли кудись їхати звідти.
Новим явищем стало збільшення кількості білих чоловіків, які одружувалися з на¬шими жінками, особливо з тими, що мали вищу освіту. Сингапурські випускники вузів, на відміну від іноземних спеціалістів, побоювалися одружуватися з такими дівчатами, тому багато наших жінок були змушені покинути країну. Річ у тому, що згідно з нашими правилами, громадянин Сингапуру чоловічої статі має право одружитися з іноземкою, а навпаки - ні. Ми давали такий дозвіл лише тоді, коли іноземець мав постійне місце роботи. У січні 1999 року цю політику було змінено, що негайно зробило Сингапур ще космополітичнішим. Крім того, чимало наших чоловіків, які отримали освіту за кордо¬ном, одружувалися з білими, японками та представницями інших азійських народів, із якими вони знайомилися в університетах. Діти, що народжувалися в таких шлюбах, ста¬ли цінним поповненням нашого державного інтелектуального капіталу. Старі жорсткі бар’єри щодо міжрасових шлюбів сьогодні не витримують тиску нової спільноти, пред¬ставники якої багато подорожують і працюють в інших країнах. Сьогодні нам потрібно змінювати своє ставлення та користуватися повною мірою тим, що колись вважало-ся іноземним інтелектом, який неможливо асимілювати в нашій країні, - не можна більше допускати, щоб наші застарілі вірування заважали розвиткові Сингапуру як міжнародного центра торгівлі, промисловості й послуг.
Крім природного консерватизму, ще однією перепоною на нашому шляху є страх конкурентної боротьби за робочі місця, який виявляється як на рівні професійних працівників, так і на найнижчих рівнях у певній протидії припливові іноземного інтелекту. Хоча сингапурці і знають, що притік іноземного інтелекту означає створення нових робочих місць, проте все одно воліли б, щоб це відбувалося в якомусь іншому секторі,,а не у їхньому власному.
Без іноземного інтелектуального капіталу ми б не досягли того, чого досягли. У моєму першому Кабінеті міністрів я був єдиним, хто народився та отримав освіту у Сингапурі. Кен Сві і Чінь Чай народилися в Малайї, Раджа на Цейлоні; наш головний суддя Йон Пун Хау приїхав з Малайзії, так само як і генеральний прокурор Чань Сек Кеун. Цей перелік можна ще довго продовжувати - тисячі інженерів, управлінців та інших спеціалістів, які приїхали з-за кордону, допомагали нам зростати. Вони є додат¬ковими «мегабайтами» в комп’ютері під назвою «Сингапур». Якщо ми не використаємо іноземний інтелектуальний капітал повною мірою, ми не зможемо грати у «вищій лізі».
11.    Різні мови чи одна?
Як Чу, так і я, отримали освіту в школі з англійською мовою навчання. Коли під час на¬вчання у Великій Британії ми познайомилися зі студентами з Китаю, то особливо го¬стро усвідомили свою відірваність від рідної китайської культури: у цьому плані ми були чимось подібні до китайських студентів із карибського регіону. Ми відчували, що втратили щось дуже цінне, бо отримали освіту не рідною мовою і до того ж не змогли повністю сприйняти цінності чужої культури. Між мною та масою звичайних китайців, які розмовляли діалектами або мандаринською , відчувався певний бар’єр. Світ моїх підручників та вчителів і світ, у якому я жив, були двома різними реальностями. У цьому Чу і я нагадували сотні інших випускників Рафлс-коледжу, які не отримали формальної освіти в рамках відповідної азійської культури, проте до британської культури також не належали - вони опинились у порожнечі між ними двома.
Ми з Чу вирішили, що троє наших дітей не повинні страждати від такої хиби у своє¬му культурному розвиткові, і відправили їх до китайських шкіл, щоб вони влилися до цієї живої, могутньої, впевненої в собі громади, навіть якщо їхня англійська через це постраждала б. Цю проблему ми розв’язали ось яю Чу розмовляла з дітьми англійською, а я мандаринською, щоб таким чином вдосконалювати свої знання також!
Такий підхід пішов на користь усім трьом: вони отримали китайську освіту, всмок¬тали цінності, які зробили з них шанобливих дітей і гарних громадян країни, та одно¬часно вільно заговорили англійською. У школі вони вчилися добре, регулярно здобува¬ли призи за успіхи в навчанні, про що з гордістю повідомляли ці школи та преса, щоб таким чином заохотити інших батьків віддавати своїх дітей до китайських шкіл. Крім того, це переконало китайськомовну громаду, що я не збираюся відміняти в Сингапурі китайської мови викладання у школах. Той, хто народився в суспільстві, де розмовляють однією мовою, можливо, не зрозуміє, чому мовне середовище, яке я обрав для освіти своїх дітей, відігравало певну політичну роль.
Сингапур ніколи не говорив однією мовою - це було суспільство-поліглот, яке сформувалося за колоніального правління. Британці залишали за жителями Сингапуру право вирішувати самим, яку освіту отримають їхні діти. Уряд забезпечував обмежену кількість шкіл з англійською мовою навчання, учні яких могли набути навичок, щоб пра¬цювати клерками, комірниками, креслярами та іншими допоміжними робітниками, а також кілька початкових шкіл із малайською мовою навчання. В індійців були свої шко¬ли чи класи, де викладання велося тамільською та іншими мовами Індостану (ці шко¬ли фінансувала індійська меншина). Так само китайці мали школи, що їх фінансували успішні члени китайської громади, - тут предмети викладалися китайською. Оскільки представники кожної народності навчалися своєю рідною мовою, емоційно вони були дуже прив’язані до неї. У цьому сингапурці були подібні до п’яти мільйонів жителів канадської провінції Квебек, які вперто розмовляють французькою на континенті, де живуть 300 мільйонів носіїв англійської мови.
Коли в 1959 році ми сформували уряд, то вирішили, що малайська буде нашою де¬ржавною мовою, щоб таким чином підготувати шлях до злиття з Малайєю. Одночасно ми усвідомлювали, що англійська має залишитися мовою спілкування на роботі та в громадському житті. Розмовляючи малайською, китайською або тамільською, ми б не змогли розвинутися в міжнародний осередок торгівлі, а от якщо мовою спілкування ставала англійська, жодний із присутніх у Сингапурі народів не відчував би себе утис¬неним. Однак питання виявилося занадто болючим, щоб ми могли вдатися до негайних змін. Ми не могли оголосити, що всі жителі Сингапуру, кожний із яких пристрасно за¬коханий у власну мову, мають вивчити англійську, - це мало б катастрофічні наслідки. Отже, ми залишили ситуацію поки що без змін, з чотирма офіційними мовами: малай¬ською, китайською (мандаринською), тамільською та англійською.
Особливо гостро необхідність у спільній мові спілкування стояла в сингапурських збройних силах. Жахлива суміш діалектів і мов у нашій армії могла з часом призвести до того, що наші військові підрозділи йшли б до бою, не розуміючи один одного. Чима¬ло солдатів володіли лише одним діалектом, тому ми були змушені створити спеціальні взводи, де розмовляли тільки хоккієнським. Удома китайці розмовляли на котромусь із понад семи різних китайських діалектів, а в школі вивчали мандаринську й англійську, які вдома ніхто не використовував.
Не бажаючи чвар через мови, я ввів по англійських школах викладання трьох рідних мов: мандаринської, малайської і тамільської, до чого всі батьки поставились дуже по¬зитивно. Щоб врівноважити ситуацію, я впровадив викладання англійської мови по ки¬тайських, малайських і тамільських школах. Малайські та індійські батьки вітали таку ініціативу, проте все більше з них відправляли своїх дітей до англійських шкіл. Основ¬на маса китайської громади не схвалювала цього, бо вбачала тут тенденцію зробити англійську мову загальною робочою мовою; своє незадоволення китайці висловлювали в китайськомовних газетах.
Щойно минули вісім тижнів із моменту нашого відокремлення від Малайзії, як Ки¬тайська торговельна палата публічно попросила уряд надати гарантії статусу китайської мови як однієї з державних мов Сингапуру. Скарбник палати Кен Чінь Хок, який ще з домалайзійських часів проводив політику захисту китайської мови, наголошував на тому, що китайською у Сингапурі володіли більше ніж 80% населення. Я вирішив спинити його, поки ця ініціатива ще не переросла в масову кампанію, бо, якби Китайська палата тільки дала знак, адміністративні комітети всіх китайських шкіл та дві китайські вчительські профспілки негайно б розгорнули активну роботу серед населення. 1 жовтня я повторив, що всі чотири основні мови Сингапуру є офіційними та рівноправними. Я нагадав громадським діячам, як-от Кенові з Китайської палати, що тоді, коли Сингапур контролювала малайзійська поліція та малайський військовий підрозділ, вони чомусь не наважувалися розкрити рота з приводу мови та інших важливих проблем. Через п’ять днів у телестудії, залитій світлом прожекторів, я зустрівся з представницькими комітетами всіх чотирьох торговельних палат. У представників китайської палати я не залишив жодних сумнівів стосовно того, що нікому не дозволю використати китайську мову як привід для політичних суперечок, і таким чином поклав край спробам піднести статус китайської мови над іншими.
Але незважаючи на це, відчувалася певна протидія з боку студентів китайськомов- ного університету Наньянг та коледжу Ні Енн. У жовтні 1966 року, коли я проголосив відкриття бібліотеки університету Наньянг (у китайському скороченні його назва зву¬чала як «Нанта»), на акцію протесту вийшли 200 студентів. Через кілька днів студенти коледжу Ні Енн провели демонстрацію під стінами мого офісу та вступили в сутичку з поліцією, а потім організували у себе в коледжі сидячий страйк. Після того як за моїм наказом з країни депортували двох малайзійських лідерів, що очолили ці демонстрації, студентське незадоволення вщухло.
Рік за роком ми терпляче спостерігали, як сингапурські батьки все частіше відправляють своїх дітей до англійських шкіл, незважаючи на рішучу протидію з боку китайських організацій: учительських профспілок, шкільних адміністративних комітетів, власників, редакторів і журналістів китайських газет, лідерів кланових' асоціацій та Китайської торговельної палати. Щороку, коли надходив час записувати дітей до школи, ці організації влаштовували кампанію, щоб умовити батьків віддати дітей до китайських шкіл - задля «спасіння культури й самобутності». А тих, хто обирав англійські школи, вони ганили за любов до грошей і короткозорість.
Чимало китайськомовних батьків були по-справжньому закохані у свою мову та культуру і не розуміли, чому за британців їхнім дітям дозволяли навчатись тільки ки¬тайською, а власноручно обраний уряд своєї країни змушує дітей вивчати також і англійську. Але все ж таки вони віддавали своїх дітей до англійських шкіл, бо розуміли, що так у подальшому їм буде легше знайти працю. Зрозуміло, що в таких умовах ство¬рювався сприятливий ґрунт для незадоволення мас.
Десь наприкінці 1970 року найпопулярніша серед китайців газета «Nanyang Siang Рай» стала ревно захищати комуністів, китайську мову й культуру. Газета напала на уряд зі звинуваченнями в намаганні утиснути китайську мову, освіту й культуру, а мене зо¬бразила як основну урядову опору «псевдоіноземців, що забули своїх пращурів». Ми змушені були заарештували головного управляючого Лі May Сена, головного редактора Шамсудціна Туна Тао Чана та Лая Синко, редактора колонки, за вихваляння комунізму й підбурювання шовіністських почуттів щодо китайської мови й культури. Те, що вони чинили так лише в Сингапурі, доводили малайзійські видання тієї ж самої газети, у яких така кампанія не проводилася.
Випускники Нанти були ще одним джерелом опозиції. Під час загальних виборів 1972 та 1976 років вони порушили питання китайської мови й культури. Коли я зро¬бив спробу змінити мову викладання в Нанті з китайської на англійську, Хо Цзюань Тай, президент студентської спілки, підмовив своїх товаришів-студентів використати в екзаменаційних тестах китайську замість англійської. Університет змістив його з по¬сади голови спілки. Після закінчення університету він пішов кандидатом на загальні вибори 1976 року від Лейбористської партії; під час передвиборчої кампанії звинувачу¬вав уряд у скасуванні китайськомовної освіти та закликав китайське населення чинити опір урядові, бо інакше воно ризикує втратити свою культурну самобутність. Він знав, що під час кампанії ми не станемо вживати проти нього заходів, а коли програв, набрав¬ши лише 31% голосів, то втік до Лондона.
Протидія впровадженню англійської мови як загальної мови спілкування ніколи не слабшала. Іронія ситуації полягала в тому, що я, так само як опозиція, хотів зберег¬ти найкращі риси китайськомовної освіти. Коли в 50-і роки я виступав як юридичний радник лідерів китайських середніх шкіл, мене вразили їхня життєва сила, динамізм, дисципліна та відданість своєму народові й політичній справі. Дуже великий контраст порівняно з китайськими учнями становили (і це неабияк мене засмучувало) учні ан¬гломовних навчальних закладів - апатичні та ні в чому не впевнені, вони думали лише про себе. Проте проблема полягала в тому, що в нашому багатонаціональному й бага¬томовному суспільстві англійська була єдиною нейтральною мовою, яку можна було використовувати у спілкуванні між усіма жителями, не кажучи вже про те, що вона за¬безпечувала спілкування з рештою країн. На жаль, складалося враження, що англійська мова позбавляє нашу молодь відчуття приналежності певній культурі, через що вона ставала апатичною до життя.
Однак англійськомовна освіта дала мені одну величезну політичну перевагу: завдя¬ки мові я впевнено почував себе як з тими, хто здобув англійську освіту, так і з тими, хто мав малайську; я не потрапив в середину «прикордонної смуги», яка відокремлювала китайськомовну громаду від суспільства. Завдяки цьому мене краще сприймали в ролі лідера, бо малайці й індійці бачили в мені насамперед малайського (пізніше синга¬пурського) націоналіста, а не китайського шовініста. Пізніше я вивчив мандаринську мову та хоккієнський діалект і зміг спілкуватися з тими, хто мав китайську освіту, - ці люди теж почали мене сприймати як свого лідера.
У 1950-их роках китайськомовні сингапурці відчули приплив гордості за відновлення Китаю й китайської мови. Торговці з Китайської торговельної палати були на хвилі успіху, бо саме на той час припав гумовий бум - результат корейської війни. У1953 році палата запропонувала створити в Сингапурі університет із китайсь¬кою мовою викладання для студентів-китайців з усієї Південно-Східної Азії. Оскільки випускникам китайських середніх шкіл було заборонено їхати до комуністичного Китаю для подальшого навчання, на думку Палати, такий заклад у Сингапурі міг би притягнути багатьох студентів. Така ініціатива знайшла підтримку у комерсантів- китайців Сингапуру, Малайї та територій Борнео. Очолював її багатий торговець гу¬мою - Тань Ларк Сай, який особисто дав 5 мільйонів сингапурських доларів на побудо¬ву університету, але варто підкреслити, що справа набула такої широкої популярності серед китайської громади, викликала такий великий ентузіазм, що таксисти, рознощи¬ки та велорикши вирішили пожертвувати на університет свій одноденний заробіток. Коли в березні 1956 року британський губернатор відкривав його - університет На- ньянг, увесь 20-мильний шлях від міста на північний захід, до університетського кам- пусу в Джуроні, був щільно заставлений автами. Наньянг став символом китайської мови, культури й освіти - символом, який потім підняли на щит комуністи, бо мали змогу впливати на прихильних до них членів Китайської торговельної палати, клано¬вих асоціацій і шкільних адміністративних комітетів.
Але випускникам Нанта важко було знайти працю. У міру того як до англійських шкіл ішло все більше учнів, їх переважна більшість вступала потім до Сингапурсь¬кого університету, де викладання велося англійською. Найкращі учні китайських шкіл приватно складали екзамени англійською мовою на кембриджський шкільний сертифікат, щоб отримати можливість вступу до Сингапурського університету чи право на державну стипендію й навчання за кордоном. Нанта зреагував на це, знизив¬ши вимоги до вступників та екзаменаційні стандарти для випускників, чим погіршив свою академічну репутацію та ринкову цінність своїх студентів. Але останньою кра¬плею, яка змусила мене вдатися до дій, стало повідомлення Народної асоціації про те, що випускники Нанти при прийомі на роботу показували свої шкільні свідоцтва з оцінками, а не університетські дипломи.
Я вирішив, що настав час запровадити в Нанті англійську мову викладання. У1975 році я призначив на посаду проректора університету міністра освіти доктора Лі Цзяу Мена, і моє рішення одноголосно підтримала університетська рада. Він здобув китайсь¬ку освіту, але мав докторський ступінь із технічних наук, який отримав у Лондонсько¬му університеті. Його завданням було перевести Нанта на англійську мову викладання, але воно виявилося занадто складним: викладачі мали здебільшого китайську освіту і не могли викладати англійською. Хоч дехто з них і отримав докторські ступені в аме¬риканських університетах, вони вже багато років вживали в роботі китайську мову та втратили вільне володіння англійською.
Склалася така критична ситуація, що в 1978 році наші депутати парламенту, які ко¬лись закінчили Нанту, попросили мене втрутитися, перш ніж університет буде зруйно¬вано. Думці одного з тих, хто клопотався, я вже навчився довіряти; це був Чен Цзіт Кунь, державний міністр. Він пречудово вмів спілкуватися з людьми та близько співпрацював зі мною впродовж багатьох років, зокрема допомагаючи мені в роботі з моїм виборчим округом. Він переконав мене, що дозволити, щоб Нанта працював так, як працює, озна¬чало створити ще більші труднощі. З огляду на те, що перспектива нормальної кар’єри для багатьох студентів була зруйнована, китайськомовна громада могла звинуватити уряд у тому, що він нічого не робить, щоб урятувати ситуацію, та дозволяє Нанті вмира¬ти. Хо Ках Леон, Чінь Харн Тун, Лі Йок Сен - усі парламентські секретарі та випускники Нанти були повністю на боці Чена.
Більшість моїх колег по Кабінету виступили проти втручання, бо це коштувало б нам занадто дорого в політичному плані. Чінь Чай та Едці Баркер були налаштовані про¬ти. Навіть Кен Сві, моя звичайна опора, та прагматичний Кім Сань не виявляли жодно¬го ентузіазму. Звісно, вони пішли б за мною, якби я вирішив втрутитися. Утім, навіщо ж лізти до осиного гнізда? Вони ще добре пам’ятали, які проблеми ми мали з китайськими школами та Нантою в 60-их. Але справжньою несподіванкою для мене стали сумніви Он Пан Буня, мого колеги з китайською освітою (він навчався у Конфуціанській вищій школі в Куала-Лумпурі). Он погоджувався з депутатами-нантськими випускниками щодо серйозності ситуації; однак його хвилювала можлива різка політична реакція спонсорів Нанти та прихильників університету в Сингапурі й Малайзії. Попри їхні сумніви, я не міг змиритися з тим, що щороку кілька сотень випускників шкіл, вступаючи до Нанти, фактич¬но руйнують своє майбутнє. Оскільки викладачі Нанти не могли перейти з мандаринської на англійську мову, я переконав раду університету і членів сенату, що весь університет - викладачі й студенти - має переїхати до кампусу Сингапурського університету. І вчителі, і студенти будуть змушені користуватися англійською в оточенні Букіт-Тімаху, де перева¬жатимуть викладачі та студенти, які навчаються і спілкуються тільки англійською.
Як би зле вони себе не почували на новому місці, викладачі й студенти Нанти переїхали до англомовного оточення на початку академічного 1978 року. Більшість китайськомовних батьків і студентів прийняли таку зміну як неминучу; найбільше ж обурені нею були колишні студенти Наньянгу. Ті, які залишилися в Сингапурі, розуміли мою правоту, навіть якщо відкрито не підтримували зміни; на відміну від них, ті, які після навчання поїхали до Малайзії, були розгнівані та з гіркотою коментували її, бо, на їхню думку, це була звичайнісінька зрада. Я, зі свого боку, був засмучений через те, що не втрутився раніше, бо тоді мав би змогу врятувати кілька тисяч випускників Нанти від фактичної бідності - результату того, що вони не володіли англійською.
Процес адаптації проходив дуже болісно, і то більше для студентів, ніж для викладачів. Викладачі Сингапурського університету тимчасово, поки китайські викладачі не поновлять свою англійську, взяли на себе більшу частину викладан¬ня. Після переїзду я двічі виступав перед студентами, щоб показати їм труднощі, які вони змушені поборювати, та якось їх підбадьорити. Урешті-решт близько 70% з них успішно склали загальні екзамени, що проводилися для студентів обох університетів. З моєї ініціативи серед випускників було проведено опитування стосовно того, який диплом вони хотіли б отримати: Сингапурського університету, Нанти чи об’єднаний? Більшість висловилась за диплом Сингапурського університету. Тож я вирішив об’єднати обидва заклади в Сингапурський національний університет (СНУ) і видати їм його дипломи. У кампусі Нанти було створено Політехнічний інститут Наньянгу (ПІН), який став частиною СНУ. У 1991 році він перетворився на Політехнічний університет Наньянгу (ПУН). Дехто з колишніх студентів Наньянгу хотів, щоб його перейменували на Університет Наньянг, але тепер уже назва не грала великої ролі. Старе ім’я завжди можна повернути, якщо на це буде воля студентів Нанти та ПУНу, а працедавці знають, що теперішні випускники ПУНу мають належні знання незалежно від назви закладу
Я мав доволі політичного впливу, щоб запровадити в Нанті ці зміни, бо на відміну від багатьох прихильників китайської мови, які відправляли своїх дітей до англійських шкіл, усі мої троє дітей навчалися в китайських школах. Звертаючись до студентів та викладачів Нанти в університетському кампусі наприкінці 60-их, я міг сміливо заяви¬ти, що ніколи не жертвував освітою моїх дітей задля політичних цілей. На мою думку, китайські школи могли дати їм гарну освіту, бо англійську мову мої діти могли вивчити вдома. Але, сказав я тоді, мені здається, що вищу освіту їм буде краще отримати не в ки- тайськомовному університеті, бо їхнє майбутнє залежало від володіння мовою, якою бу¬дуть написані найсучасніші підручники, а вони будуть написані англійською. Кожний батько та мати, чи то з англійською, чи китайською освітою, повинні були дійти такого самого висновку. Я зробив цю заяву в Нанті і повторив її потім для преси, а тому мав змо¬гу вплинути на вибір батьків та учнів китайських шкіл, коли вони обирали університет для подальшого навчання.
Якби мої діти не досягли успіхів у навчанні в китайських школах, я не наважився б говорити з такою впевненістю. Минули роки, і я спитав усіх трьох, чи не шкодують вони, що навчалися в китайських, а не англійських школах, на що мої діти одностайно відповіли: ні.
Усього Нанта випустив 12 тисяч спеціалістів. Якби всі ці люди отримали англійську освіту, їхні кар’єри склалися б набагато успішніше, а їхній внесок в майбутнє Сингапуру та Малайзії був би більший. Проблема полягала в авторитеті закладу. У момент заснуван¬ня на Нанту покладали величезні надії, але хід історії розбив їх дощенту. Жодна країна в Південно-Східній Азії не потребувала китайськомовного університету, навпаки, тут за¬кривали школи, де навчання велося китайською. Можливостей знайти роботу у випуск¬ників китайських вищих шкіл та університетів ставало все менше, бо навіть китайські банки переходили на англійську, щоб утриматися в бізнесі.
Після об’єднання двох університетів я наполіг на тому, щоб усі китайські школи пе¬рейшли на англійську як основну мову викладання зі збереженням китайської як другої мови. Такий захід спричинився до повної переоцінки цінностей серед населення з ки¬тайською освітою, включаючи навіть депутатів парламенту від ПНД. Жодний не погод¬жувався скоротити кількість годин китайської мови в шкільній програмі, проте всі добре усвідомлювали, що учні повинні володіти англійською, щоб продовжувати навчання в політехнічному інституті чи університеті, не витрачаючи один рік на надолуження анг¬лійської до відповідного рівня. Я співчував їм, бо це була важка дилема, але, погодившись на англійську мову як робочу, вони повинні були прийняти і наслідки цього рішення.
Поки відбувалися всі ті зміни, мене гриз страх, що ми втрачаємо щось цінне, власти¬ве суто для китайської системи освіти. Я хотів зберегти такі її гарні риси, як дисципліна, упевненість у собі, моральні та соціальні цінності тощо, які ця система прищеплюва¬ла учням на засадах китайських традицій, цінностей і культури. Ми мали передати ці самі цінності учням нових двомовних шкіл, бо в іншому разі ми ризикували отримати покоління, відірване від власної культури. Використовуючи англійську мову як засіб шкільного спілкування, неможливо прищепити всім учням конфуціанські цінності. Адже і учні, і вчителі належать до різних національностей, а підручники надруковано не китайською.
Крім того, традиційні моральні цінності наших учнів підточували все глибше про¬никнення західних ЗМІ, взаємодія з іноземними туристами в Сингапурі та подорожі самих учнів за кордон. Цінності американського суспільства споживання просотували
Сингапур навіть швидше, ніж інші країни регіону через англійську мову викладання у нашій освітянській системі.
Проблема ускладнювалася ще й тим, що нове покоління вчителів мало зовсім інші цінності й підходи. Старше покоління вчителів пройшло через скруту та знало, як це важко - встановити в багатонаціональному суспільстві Сингапуру стабільність і гармонію. Я писав Кенові Сві в 1979 році, коли він зайняв посаду міністра освіти: «[Китайці] навчають філософії життя, сповнюють молодших рішучістю, почут¬тям обов’язку та відповідальності; їхнім вчителям на відміну від тих, які викладають англійською, притаманні завзяття й наснага». На жаль, молодше покоління вчителів, які навчалися англійською (китайська була в них другою мовою), не мали цього стрижня традиційних цінностей тією ж мірою, що старе.
У своїй системі освіти ми хотіли зберегти унікальні традиційні цінності різних куль¬тур, присутніх у Сингапурі. У цьому для нас були прикладом японці - вони виявилися здатними увібрати американський вплив, але при цьому не втратити своєї самобутності. Молодше покоління японців, яке виросло в заможності, вже не таке віддане компаніям, де працює, як їхні батьки, але вони все одно залишаються насамперед японцями: працьовитішими та уважнішими до спільного блага своєї країни, ніж європейці та американці. Я був упевнений, що, якщо це змогли зробити японці, ми теж на таке здатні.
Я вирішив, що нам потрібно зберегти найкращі дев’ять китайських шкіл, для яких було розроблено спеціалізовану допоміжну програму (СДП). До цих шкіл мали змогу вступити учні, які за результатами екзаменів початкової школи були віднесені до най¬кращих 10%. У цих школах китайську викладали як першу мову, а англійську використо¬вували для викладення інших предметів (як у решті шкіл). У школи з СДП ми спрямува¬ли додаткову кількість учителів, бо мали намір за допомогою спеціальних навчальних заходів створити для учнів умови занурення в мовне середовище обох мов. У школах із СДП вдалося зберегти формальність, дисципліну й повагу в стосунках з оточенням, властиві традиційним китайським школам. Притаманна цим школам етика стосунків була - і сьогодні є - кращою за етику, яка існує в англомовних школах, де до етичних питань ставляться поблажливіше. Сьогодні більшість шкіл із СДП, включаючи Китайсь¬ку вищу школу, що колись була під повним контролем комуністів, є першокласними навчальними закладами з сучасними можливостями. Вони цілком відповідають своїй гордій історії та багатим традиціям.
Після того як в 1978 році було об’єднано Сингапурський університет і Наньянг, я вирішив, що настав час переконати китайців перейти на мандаринську мову замість різних діалектів, якими вони звикли спілкуватись у своїх вузьких громадах. Для учнів було б значно легше опановувати англійську та мандаринську мови в школі, якби вдома вони також розмовляли мандаринською, а не діалектами. Я запустив першу кампанію «Говорімо мандаринською», яка відтоді традиційно триває один місяць на рік.
Щоб підкреслити важливість мандаринської, я перестав робити промови хоккієнським діалектом. Ми перестали транслювати по телебаченню та радіо будь-які програми на діалектах, хоч новини все ще передаємо на них - для старшого покоління. На жаль, під час передвиборчих кампаній ми були змушені говорити діалектами, бо інакше наші суперники отримали б значну перевагу. Так, ще під час загальних виборів, які проводилися в Сингапурі в січні 1997 року, чи не найбільшу, найяскравішу реакцію викликали промови на хоккієнському діалекті. Так уже воно є: діалекти є рідними мова¬ми для старшого покоління сингапурців.
Вплинути на традиції родинного спілкування, а саме переконати китайські родини перейти на мандаринську, було досить важко. До 1970-их років близько 80% населен¬ня все ще розмовляло вдома діалектами. Коли в молодих робітників брали інтерв’ю на телебаченні, було видно, що вони не володіють вільно мандаринською - вона не була мо¬вою, яку вони вживали вдома й на робочому місці. Я використав увесь свій авторитет, щоб переконати людей засвоїти нову звичку спілкування. Люди, до яких я звертався, знали, що мої діти навчилися розмовляти мандаринською, англійською та малайською мовами, й поважали мої погляди щодо виховання дітей. Траплялося, коли ми гуляли з Чу в парках або громадських садах, батьки часто зверталися до дітей на діалекті, аж поки не помічали нас із дружиною; тоді вони ніяковіли й переходили на мандаринську, відчуваючи себе незручно через те, що не дослухалися моїх порад. Особливо ж важко було перейти на іншу мову дідусям і бабусям, але більшість із них пристосувались: звертались до онуків на діалекті, а відповіді отримували й розуміли мандаринською. Якби не така активна популяризація мандаринської, наша двомовна політика для китайських учнів провали¬лася б. Кількість родин, де розмовляють мандаринською, збільшилася з 26% у 1980 році до понад 60% відсотків у 1990 році, і це число продовжує рости. З іншого боку, кількість родин, де розмовляють англійською, виросла з 20% у 1988 році до 40% у 1998-ому.
Коли Китай нарешті відкрив свої двері світові, у ставленні китайців до вивчення мандаринської відбулися докорінні зміни. Фахівці та адміністративні працівники ста¬ли вимагати собі премій за володіння англійською й мандаринською; вони більше не виказували незадоволення щодо того, що їх змушують розмовляти мандаринською, а не рідним діалектом. Отже, свого часу, в 1965 році, ми пішли правильним шляхом, коли вирішили навчати дітей мандаринської як другої мови. Той факт, що в Сингапурі люди розмовляли аж на семи основних діалектах південних провінцій Китаю, полегшив нам аргументацію. (У Гонконгу, наприклад, де 95% населення розмовляють кантонським діалектом, зробити таке було б набагато складніше, якщо взагалі можливо.) Для багатьох сингапурських китайців їхній рідний діалект є сьогодні першою мовою спілкування, а мандаринська - другою, але ми сподіваємося, що через два покоління мандаринська стане першою - рідною.
Двомовність (англійська плюс малайська, китайська чи тамільська) є важким тяга¬рем для наших дітей. Усі три основні мови, рідні для них, абсолютно відрізняються від англійської. Але якби ми розмовляли кожний лише своєю рідною мовою, то навряд чи змогли б вижити. З іншого боку, спроба розмовляти тільки англійською, перетворив¬ши її на основну, могла б відкинути наш розвиток назад: ми втратили б свою культурну самобутність, упевненість у своїх силах та своєму місці в цьому світі. Але тут нема на що зважати: ми все одно б не переконали людей поміняти свою рідну мову на іншу.
Ось чому, незважаючи на критиків із різних кінців світу, які часто повторюють, що наші люди насправді жодною мовою не володіють добре, можна сказати: ми до¬сягли значного успіху. Англійська як робоча мова дозволила уникнути конфліктів між різними національностями й створила для нас конкурентну перевагу, бо вона стала міжнародною мовою бізнесу та дипломатії, науки й техніки. Без англійської до Син¬гапуру б не прийшли ті транснаціональні корпорації, які провадять сьогодні тут свою діяльність, а також понад 200 найкращих банків світу. Без англійської наші люди не були б здатні так швидко оволодіти комп’ютерними навичками, Інтернетом тощо. 
12.    Уряд має залишатися чесним
Коли в 1959 році до влади прийшла ПНД, ми, вже ситі по горло жадібністю, корумпо- ваністю та розбещеністю багатьох азійських лідерів, поставили собі за мету створити чесний адміністративний орган. Чимало борців за свободу своїх пригноблених народів насправді плюндрували багатство країн Азії, тоді як їхні суспільства деградували. Під¬несення антиколоніального руху в азійських країнах викликало почуття гордості; по¬ведінка ж націоналістичних лідерів, неспроможних жити згідно з ідеалами, що їх вони самі й проголосили, обурювала. Сингапур розчарувався - за них було соромно.
У післявоєнній Англії я познайомився зі студентами з Китаю, чиїм найпалкішим бажанням було позбавити свою країну від корумпованих і некомпетентних лідерів націоналістичного руху. Але в умовах гіперінфляції та масового мародерства вони га¬небно склали зброю і втекли до Тайваню. Саме через огиду до продажності, жадібності та аморальності цих людей так багато китайської молоді в Сингапурі залучили на свій бік комуністи. Учні китайських шкіл бачили в комуністах зразок самовідданості, са¬мопожертви та альтруїзму - всієї тієї революційної доброчесності, яку нібито демон¬стрували своїм спартанським життям китайські комуністичні лідери. У це вірили дуже багато людей.
Наше ставлення до корупції добре показує одне важливе рішення, яке ми прийняли ще до травня 1959 року, до загальних виборів. В уряді Лім Ю Хока з’явилися перші па¬ростки корупції. Міністр освіти Чу Сві Кі отримав 1 млн сингапурських доларів - гроші з невідомого американського джерела фінансування - на боротьбу з комуністами в на¬ступних виборах. По базарах ходили чутки про менші суми, які членам уряду плати¬ли за послуги, які, скажімо, були менше пов’язані з ідеологією. Ми мали дуже серйозні побоювання щодо того, чи варто нам боротися на цих виборах за перемогу. Ми почу¬вали себе погано підготовленими та недостатньо організованими, щоб прийняти удар комуністів, які виступили б проти нас, щойно ми сформували б уряд. Утім, дозволити цій банді залишитися при владі ще на п’ять років означало віддати їм на поталу державних службовців, які здебільшого були чесними. Якби це сталося, ми були б неспроможними змусити систему нормально функціонувати. Тож ми вирішили боротися за перемогу.
Спокуси виникали всюди, не лише в Сингапурі. Наприклад, першими офіційними особами, з якими іноземці вступають у контакт при в’їзді до країни, є офіцери імміграційної та митної служб. У багатьох аеропортах Південно-Східної Азії можна спостерігати, як подорожніх навмисно затримують на митниці, аж поки вони здога¬даються, що варто якось пом’якшити серце митника (найчастіше звичайнісінькою грошовою купюрою). Так само підходить до справи і дорожня поліція; коли водія зу¬пиняють і звинувачують у перевищенні швидкості, він має разом із правами передати до рук поліцейського мзду, щоб уникнути подальших проблем. Найвищі ж чини навряд чи є гарним прикладом для наслідування. У багатьох містах регіону навіть лікарське обстеження після транспортної аварії можливе лише тоді, коли водій дасть хабар, щоб якомога швидше отримати допомогу. Ті невеликі повноваження, які отримують люди, нездатні прожити на свою платню, фактично є запрошенням до зловживання владою.
Я разом із колегами був глибоко переконаний, що сформувати чесний та ефектив¬ний уряд - наша головна місія. Складаючи присягу під час офіційного вступу на посаду в міській раді в червні 1959 року, ми всі були одягнені в білі сорочки й білі штани. Білий одяг мав символізувати нашу чистоту та чесність в особистому й громадському житті. Цього очікував від нас наш народ, і ми були рішуче налаштовані на те, щоб відповіда¬ти його сподіванням. Комуністи з погордою виставляли напоказ докази своєї єдності з робітничим класом: одяг (м’яті сорочки та штани), спосіб пересування містом (авто¬буси й таксі), місця, де вони спали (це були задні кімнати приміщень профспілок), та освіту, здобуту в китайських школах. Вони насміхалися з того, що в мене вдома і в офісі були кондиціонери, над моїм великим американським «студебекером», над тим, що я п’ю пиво та граю в гольф, походжу з буржуазної родини і здобув освіту в Кембриджі. Попри це все, вони не могли звинуватити ані мене, ані моїх колегу тому, що ми заробля¬ли гроші на робітниках і профспілках, яким допомагали.
Усі міністри мого уряду, за єдиним винятком, мали вищу освіту. Якби ми не залиши¬лися при владі, ми все одно могли б заробити собі на життя: і я, і мої колеги були гарними фахівцями. Ми не мали потреби набивати панчоху «на чорний день». Крім того, більшість із нас мали дружин, які працювали й були здатні прогодувати родину, якби ми потра¬пили до в’язниці чи були змушені виїхати з країни. Це, звичайно, визначало ставлення моїх міністрів та їхніх дружин до життя. Коли міністри мали повагу й довіру свого на¬роду, громадські службовці так само могли високо тримати голову та впевнено приймати рішення. Саме це мало вирішальне значення в нашій боротьбі з комуністами.
З першого дня на посадах, які ми обійняли в червні 1959 року, ми чітко визначили, що кожний долар державного прибутку підлягає суворому облікові і має дійти за при¬значенням - до населення, без того щоб частково випаруватися десь на цьому шля¬ху. Отже, від самого початку ми приділяли особливу увагу сферам, у яких раніше було помічено зловживання владою з метою збагатитися, та вдосконалювали інструменти, за допомогою яких можна було запобігти, викрити або поставити бар’єр на шляху такої практики.
Це завдання було в першу чергу покладене на Слідче бюро з боротьби з корупцією (СББК), яке створили ще британці в 1952 році, щоб боротися з корупцією, яка почала по¬ширюватися, особливо серед найнижчих та середніх поліцейських чинів, інспекторів, які контролювали роботу рознощиків, і тих, що мали вживати заходи проти вуличних торгівців у разі, якби ті порушили закон, зайнявши частину громадської дороги для незаконної торгівлі або шмат державної землі, на якій незаконно побудували собі халу¬пу. Такі інспектори могли чи виписати судову повістку, чи, отримавши хабар, подивити¬ся на справу інакше.
Ми вирішили, що СББК має насамперед спрямувати свої зусилля проти хабарників у найвищих ешелонах, що не обмежувалися малими сумами. А щодо дрібноти, то тут мали допомогти спрощення офіційних процедур і ознайомлення населення через публікацію в газетах із тим, що і як потрібно чинити. У багатьох випадках ми відмінили подання дозволів та ухвал, якщо це було не принципово. Оскільки подекуди ми стика¬лися з неможливістю винести відповідний судовий вирок, то вдалися також до поступо¬вого посилення законодавства.
У I960 році ми внесли зміни до давно застарілого закону проти корупції (який було прийнято ще в 1937 році) та розширили визначення хабаря. Тепер під цим терміном потрібно було розуміти все, що мало бодай якусь цінність. Внесені до закону зміни нада¬ли слідчим більших повноважень, зокрема арештовувати, обшукувати й отримувати до¬ступ до інформації стосовно банківських рахунків і облікових книг підозрюваних, їхніх дружин, дітей чи представників. Відтепер вже не було необхідності доводити, що особа, яка взяла хабара для виконання потрібної послуги, мала для цього відповідні повнова¬ження. Фінансовий інспектор, який вів податок на прибуток, був зобов’язаний давати інформацію щодо кожного, ким цікавилося СББК. Чинний закон, за яким свідчення співучасника не вважалися достовірними, хіба що їх підтверджували інші свідки, було змінено; відтепер він давав судді право приймати свідчення співучасників.
У1960 році ми внесли до законодавства ще одну докорінну зміну: відтепер суди мали право вважати за переконливий доказ той факт, що звинувачуваний жив невідповідно до своїх доходів або мав власність, наявність якої не можна було пояснити його при¬бутками; цього було досить, щоб довести, що він брав хабарі. Директор Слідчого бюро, який мав гарний нюх на зловмисників та повноваження провадити розслідування сто¬совно будь-якої посадової особи і будь-якого міністра (лише прем’єр-міністр мав право віддавати йому розпорядження), заслужив собі репутацію слідчого, який без особливих труднощів знаходить тих, хто порушує довіру громадськості.
У1963 році ми ввели обов’язковий порядок: свідки, залучені СББК до справи, повинні були давати свідчення особисто. У1989 році ми збільшили максимальну суму штрафу за корумпованій з 10 000 до 100 000 сингапурських доларів. Надання неправдивої інформації або введення СББК в оману стало правопорушенням, яке карається тю¬ремним ув’язненням і штрафом до 10 000 доларів; крім того, суди отримали право конфісковувати прибутки, отримані нечесним шляхом.
В окремих сферах нашого життя організована корупція сягнула велетенських масштабів. Так, у 1971 році СББК розкрила змову понад 250 поліцейських дорожньої служби, які отримували від 5 до 10 сингапурських доларів щомісячно від власників вантажівок. Ці вантажівки поліцейські впізнавали за адресою на борті і не чіпали, тоді як тих власників, що відмовлялись платити, постійно переслідували, подаючи на них позови до суду.
Офіцери митниці брали хабарі за те, що поза чергою пропускали через митницю транспортні засоби, у яких перевозилися контрабандні товари. Працівники Централь¬ного управління постачання (державного відділу постачання) за певну суму грошей на¬давали інформацію стосовно тендерних пропозицій; службовці імпортно-експортного відділу отримували хабарі від тих, хто хотів прискорити видання дозволів. Підрядни¬ки давали хабарі будівничим інспекторам, щоб ті крізь пальці дивилися на недостат¬ньо глибоку закладку паль. Робітникам державної служби з вивезення сміття власники магазинів та мешканці довколишніх будинків були змушені платити додатково, щоб ті виконували свою роботу. Директори та вчителі деяких китайських шкіл отримували ко¬місійні від постачальників канцелярських товарів. Людська винахідливість насправді не має меж, коли йдеться про те, щоб використати свої повноваження задля наповнення власної кишені.
Позбутись такого організованого рекету виявилось не надто важко на відміну від по¬одиноких випадків корупції, які було значно важче виявити; коли ж це відбувалося, такі спроби ми придушували в зародку.
Коли з’ясовувалася продажність високопосадовців, їхні справи широко висвітлювалися в пресі. Протягом 1960-80 років було доведено корумпованість кількох міністрів. Наприклад, Тань Кя Гань був міністром національного розвитку, аж поки в 1963 році не програв вибори. Ми з ним тісно співпрацювали ще від початку 50-их, коли він очолював профспілку інженерів компанії «Malayan Airways», юридичним радником якої був я. Ми призначили його одним із директорів правління компанії «Malaysian Airways». На нараді правління в серпні 1966 року Тань категорично висловився проти придбання літака «боїнг», а через кілька днів якийсь пан Лім зв’язався з банком «First National City Bank» (який обслуговував компанію «Boeing») та запропонував свої послуги на випадок, якби рішення було прийнято на користь «Boeing». Цей пан Лім був діловим партнером Тань Кя Ганя. Банк, знаючи про жорстку позицію уряду щодо корупції, повідомив нам про цю справу. Лім відмовився давати свідчення проти Тань Кя Ганя, через що того не вдалося притягти до суду, але я був упевнений, що за справою стояв саме він. Яким би неприємним та болісним не було для мене таке рішення, я видав заяву, де оголосив, що Тань як представник уряду в правлінні «Malaysian Airways» виявився нездатним належ¬ним чином виконувати свої обов’язки. Я зняв його з цієї посади та й усіх інших. Пізніше Кім Сань розповідав мені, що для Таня це стало крахом, бо надалі з ним вже ніхто не хотів мати справи. Мене це засмутило, проте іншого шляху на той момент не існувало.
У1975 році Ві Тунь Бунь був державним міністром  Міністерства охорони довкілля, коли він разом із родиною по’іхав подорожувати до Індонезії; подорож фінансував один будівельний підрядник, від чийого імені Тунь Бунь робив пропозиції державним службовцям. Крім того, він погодився прийняти в подарунок від цього підрядника бунгало вартістю 500 000 сингапурських доларів і два грошових перекази на загальну суму 300 000 сингапурських доларів, що надійшли на рахунок його батька, під особи¬сту гарантію підрядника. Гроші були призначені для спекуляцій акціями. Починаючи
з    1950-их років, він був гарним некомуністичним профспілковим лідером. Тож вису¬вати проти нього звинувачення та вислуховувати його непереконливі протести було малоприємно. Ві засудили до чотирьох із половиною років ув’язнення. Після подання апеляції звинувачення не зняли, але термін зменшили до 18 місяців.
У грудні 1979 року на нас чекав несподіваний рецидив корумпованості: Фей Ю Кока, президента НКПС і депутата парламенту від ПНД, звинуватили по чотирьох випадках зловмисного порушення довіри на загальну суму у 83 000 сингапурських доларів. Крім того, його звинуватили по двох випадках порушення закону «Про про¬фесійні спілки», бо він інвестував 18 000 доларів (профспілкові кошти) у приватний супермаркет, не отримавши на це дозволу міністра. Як і звичайно в таких випадках, його звільнили умовно.
Деван Наїр як генеральний секретар НКПС товаришував із Фей Ю Коком, а тому вірив у його невинність. Він наполягав на тому, щоб СББК переглянуло цю справу, бо, на його думку, неправдиві звинувачення руйнували життя невинної людини. Я не по¬годжувався, бо бачив слідчі звіти, і дав особистий дозвіл продовжувати слідство. Де¬ван був настільки впевнений у невинності цієї людини та стурбований тим, що може втратити цінного помічника в профспілковому русі, що однієї суботи за обідом між нами відбулась дуже напружена розмова, під час якої я в його присутності зателефону¬вав директорові СББК і попросив його показати Деванові Наїру за умови абсолютної конфіденційності докази проти Фея Ю Кока, що директор зробив відразу ж по обіді.
Після того як Деван прочитав свідчення, він до мене з цим більше не звертався. Фей Ю Кок, якого перед судом випустили на поруки, не з’явився на слухання справи - утік, а його два гаранти втратили свої 50 000 сингапурських доларів. Останній раз новини про нього надходили з Таїланду, де він не жив, а існував: мусив постійно переховувати¬ся від імміграційних органів і поліції.
Найдраматичнішою була історія падіння Те Чеан Ваня, міністра національного розвитку. У листопаді 1986 року один із його давніх партнерів визнав під час допиту в СББК, що двічі передавав Те гроші: щоразу по 400 000 сингапурських доларів. У першо¬му випадку це була винагорода за те, що він допоміг одній будівельній компанії зберег¬ти за собою землю, яку планувала придбати держава, а в другому - він допоміг іншій будівельній компанії в придбанні державної землі під приватну забудівлю. Ці хабарі він отримав у 1981 та 1982 роках. Те навідріз відпирався від звинувачень і навіть зробив спробу запропонувати гроші першому заступникові директора СББК, щоб той закрив справу. Секретар Кабінету доповів мені про неї та повідомив, що Те просить мене про аудієнцію. Я відповів, що не можу на це погодитись, поки не буде завершене слідство. Через тиждень, уранці 15 грудня 1986 року, офіцер служби безпеки доповів мені, що Те помер, залишивши мені листа:
«Пане Прем’єр-міністре,
Останні два тижні були для мене дуже важкими й морально виснажливими. Я знаю, що відповідальність за цей негарний випадок лежить на мені, і думаю, що маю пов¬ністю прийняти цю відповідальність. Як людина честі, яка користується повагою інших, я відчуваю, що найсправедливішою платою за мою помилку буде найцін¬ніше, що в мене є.
З    повагою Те Чеан Вань».
Я поїхав до вдови та бачив тіло, яке лежало на ліжку. Вона сказала, що він служив урядові все своє життя та хотів зберегти свою честь, і запитала, чи можна буде обійтися без розслідування коронера . Таке було можливе тільки за умови, що вона домовиться з його лікарем про документ, який би підтвердив, що смерть Те настала з природних при¬чин. Отже, розслідування коронера було не уникнути; воно довело, що він учинив само¬губство, прийнявши велику дозу амідотризоату натрію. Опозиція порушила це питання в парламенті та виставила вимогу створити слідчу комісію, на що я негайно погодився. Для його дружини й доньки такий розголос був дуже болісним, незабаром після того вони назавжди покинули Сингапур. Репутацію їм було вже не відновити.
Нам вдалося сформувати громадську думку, яка вважала будь-яку корупцію серед посадовців громадською зрадою. Для Те було краще скінчити життя самогубством, ніж терпіти повну зневагу та розрив контактів. Я так ніколи й не зрозумів, навіщо він узяв ті 800 000 доларів, адже він був дуже талановитим архітектором і міг би заробити багато мільйонів чесним шляхом, якби працював приватно.
Приступати до роботи, задекларувавши високі моральні стандарти, тверді переко¬нання й рішуче бажання побороти корупцію, неважко. Важко жити згідно з цими прин¬ципами, а можливо це лише коли країна має лідерів, сильних та розважливих такою мірою, щоб карати всіх порушників без винятків. Щоб закони, прийняті парламентом, перетворилися на життєву реалію, треба було забезпечити працівникам СББК беззасте¬режну підтримку. У 1997 році в рамках проекту «World Competitiveness Yearbook» , що являє собою рейтинг конкурентноздатності країн, оцінюваної за різноманітними пара¬метрами, Сингапур було визнано найменш корумпованою країною Азії. Ми набрали 9,18 балів (максимум «ідеальної» країни зовсім без корупції оцінювався у 10 балів), випере¬дивши Гонконг, Японію і Тайвань. У1998 році «Transparency International»  визнала Син¬гапур сьомою у світі країною за найнижчим рівнем корумпованості.
«Комісійні», «презенти», «бакшиш», «матеріальна допомога» - в Азії для цього яви¬ща є багато назв-евфемізмів, бо люди відкрито приймають це як частину своєї куль¬тури. Міністри та посадові особи на свою платню нездатні жити відповідно до свого високого становища: що вищу посаду вони обіймають, то більшими є їхні будинки, численнішими дружини, коханки чи фаворитки, які мають бути обвішані прикрасами відповідно до ступеня впливу й посади своїх чоловіків. Сингапурці, які з цим стикають¬ся, повинні завжди стерегтися, щоб не завезти цю проказу додому.
Коли в Китаї до влади прийшли комуністи, вони зробили зі своєї тотальної чесності та відданості справі справжнє шоу. У Китаї в 1950-60-их роках офіціанти й покоївки повертали гостям у готелях буквально кожний папірець, кожну забуту річ, навіть сміття, яке гості мали намір викинути. Це була навмисна демонстрація абсолютної незацікавленості в матеріальній стороні життя. Але в розпал культурної революції 1966-67 років ця система нарешті зламалася. Фаворитизм, непотизм, завуальована корупція тощо заразили людей, які займали найвищі посади. Суспільство деградува¬ло, опортуністи ж, які маскувалися під революціонерів, робили карколомні кар’єри, зраджуючи та переслідуючи людей не менше, а часто більше здібних. У1978 році, коли
Китай проголосив початок політики «відкритих дверей», корупція помножилась. Чи¬мало кадрових комуністів, які вважали, що їх обдурили, що вони витратили найкращі роки свого життя, постановили собі наверстати втрачене та збагатитися так, як тільки можна. Те саме сталося з в’єтнамськими комуністами. Коли ця країна наприкінці 80-их відкрилася для іноземних інвестицій і вільного ринку, компартію заполонила корупція. Обидва режими, які колись справедливо пишалися своєю повною безкорисливістю та відданістю комуністичній справі, сьогодні затягує вир ще гіршої корупції, ніжу загнива¬ючих капіталістичних країнах Азії, які вони колись так паплюжили і зневажали.
Одна з передумов чесного уряду така: кандидати не повинні потребувати великих грошей на виборчу кампанію, бо інакше це може запустити механізм корупції. Про¬кляттям для більшості країн Азії стала занадто висока вартість виборів. Витративши багато грошей на те, щоб їх обрали, переможці повинні якось компенсувати витрати, а також накопичити кошти на наступні вибори. Потім система починає працювати як «вічний двигун». У 90-их роках, щоб пройти до законодавчого органу Тайваню - «юаню» - деякі кандидати від Гоміньдану (Націоналістичної партії Китаю) витрати¬ли по 10-20 мільйонів американських доларів. Коли їх обрали, вони повинні були повернути собі витрати та підготуватися до наступного раунду, використовуючи важелі впливу на урядових міністрів і посадовців, щоб отримати вигідні контракти, перевести землю з агрофонду до категорії промислових територій або віддати її під міську забудівлю. У Таїланді один із колишніх міністрів уряду описував цю систему як «демократію на комерційних засадах, покупні мандати». У 1996 році близько 2 тисяч кандидатів витратили майже 30 мільярдів батів (1,2 мільярди американських доларів). Одного з прем’єр-міністрів навіть почали називати «пане Банкомате», бо всім було відомо, що він роздає гроші кандидатам і виборцям. Він захищався - заявляв, що в країні таких «банкоматів» чимало.
У Малайзії лідери ОМНО називають це «грошовою політикою». У своїй промові до партійних делегатів у жовтні 1996 року прем’єр-міністр, доктор Махатхір Мохамад за¬уважив, що деякі кандидати, прагнучи високих посад, «пропонували хабарі й презенти делегатам» в обмін на голоси. Уболіваючи за країну, яку ця грошова політика роз’їдала, доктор Махатхір мало не плакав, коли намагався переконати партійних делегатів «не дати хабарництву зруйнувати малайський народ, релігію та країну». За повідомленнями малайзійських ЗМІ, у банку «Negara» в розпал кампанії не вистачило банкнот у 1000 та 5000 ринггітів, що призвело до проведення в 1993 році конференції партійних деле¬гатів ОМНО.
Індонезія була настільки відома масштабами своєї корумпованості, що індонезійські журналісти навіть створили абревіатуру «KKN» - Kolusi (змова), Korupsi (корупція),
Nepotisme (непотизм). Діти, друзі й куми Сухарто були пречудовим прикладом того, що KKN стала невід’ємною частиною індонезійської культури. За оцінками американсь¬ких ЗМІ, сім’я Сухарто - перш ніж по ній пройшлася фінансова криза - «коштувала» 42 мільярди американських доларів. За президента Хабібі корупція подвоїлась, якщо не потроїлась. Міністри та посадовці, невпевнені у своїй подальшій долі після виборів но¬вого президента, вирішили не гаяти решту часу. Полигачі Хабібі накопичили величезні фонди на купівлю голосів у MPR (Народній консультативній асамблеї), щоб лише бути обраними. Як неодноразово повідомлялося в пресі, один голос коштував понад чверть мільйона американських доларів.
Але найдорожче вибори коштують у Японії. Японські міністри й депутати парла¬менту отримують досить невелику зарплатню та різні доплати. Пересічний депутат японського парламенту потребує понад 1 мільйон американських доларів на рік, щоб утримувати свою групу підтримки в Токіо та у своєму виборчому окрузі, а також щоб ро¬бити презенти виборцям з нагоди днів народження, народження дітей, шлюбів і смер¬ті близьких. У рік, коли в країні вибори, кандидатові потрібні понад 5 мільйонів аме¬риканських доларів. Таким чином, кандидат у фінансовому плані залежить від лідера фракції. Оскільки вплив останнього залежить від кількості членів парламенту, які його підтримують, та від нього самого, він просто змушений накопичувати величезні кошти, на які фінансуватиме своїх послідовників під час виборів і між ними.
Сингапурові вдалося уникнути використання грошей задля перемоги на виборах. Як лідер опозиції я ще в 1959 році переконав тодішнього прем’єр-міністра Лім Ю Хока зро¬бити голосування обов’язковим і заборонити практику використання автомобілів, які відвозили виборців до виборчих дільниць. Коли ж ми прийшли до влади, то звільнили політику від впливу «тріади» - секретної організації. Наші найстрашніші супротивники - комуністи - не використовували грошей, щоб перетягти виборців на свій бік. Наші власні витрати на вибори були невеликі, набагато менші за ліміт, передбачений законодав¬ством. Партія не мала потреби поповнювати свої скрині після виборів, а між виборами ми не робили виборцям жодних подарунків. Ми добивалися того, щоб вони знову і знову за нас голосували, бо забезпечували людям робочі місця, будували школи, лікарні, цен-три громадської роботи та, що найважливіше, квартири, які ставали їхньою власністю. Саме ці суттєві переваги, які змінили їхні життя на краще, й переконали сингапурців, що майбутнє їхніх дітей пов’язане з ПНД. Опозиційним партіям так само не були потрібні гроші; вони перемагали наших кандидатів тільки тому, що електорат хотів бачити в парламенті опозицію, щоб через неї домагатися від уряду більших поступок.
Західні ліберали завжди твердили, що цілком вільна преса є запорукою викриття корупції та формування прозорого й чесного уряду. Але не будемо забувати про те, що вільні й беззаборонні преса й телебачення в Індії і Таїланді, на Філіппінах і Тайвані, у Південній Кореї та Японії не зупинили корупції, яка широко просякла адміністрацію цих країннавсіхрівнях;анайяскравіший приклад того,щовільнапресаєпросто інструментом корумпованої влади, - це колишній прем’єр-міністр Італії Сільвіо Берлусконі, який володіє широкою мережею ЗМІ, що не завадило йому стати об’єктом слідства та звинува¬чення в корумпованості ще до того, як він зайняв посаду прем’єр-міністра.
З іншого боку, Сингапур своїм прикладом довів, що система прозорих виборів, де не задіяні великі гроші, допомагає зберегти уряд чесним. Тут є важливий момент: Сингапур залишатиметься чесним, тільки якщо чесні й здібні люди матимуть бажан¬ня боротися за перемогу на виборах і займати посади в уряді. Таким людям, здібним та чесним, потрібно платити достатню винагороду, яка за розмірами має відповідати сумі, яку вони б заробили, якби управляли великою корпорацією або успішним підприємством (наприклад, юридичною фірмою тощо). Вони повинні бути здатни¬ми управляти економікою Сингапуру, рівень щорічного зростання якої впродовж останніх двадцяти років становить 8-9%, та забезпечувати громадянам такий ВНП на одиницю населення, що його Світовий банк у 1995 році визначив як дев’ятий у світі за величиною.
Починаючи з першого покоління лідерів ПНД, чесність стала нашою другою натурою. Я певний, що мої колеги протистоятимуть будь-якій спробі спокусити їх на незаконні дії. Вони ризикували своїм життям, щоб прийти до влади, але не з метою збагатитися, а щоб змінити суспільство. Однак відтворити цю групу лідерів із такими самими якостя¬ми неможливо, бо неможливо відтворити умови, у яких сформувалася їхня особистість. Наші послідовники ставали міністрами, бо обирали один із багатьох варіантів розвитку кар’єри, і то не завжди найпривабливіший. Якщо ми не будемо платити людям, які мають відповідний для посади міністра інтелект і моральні якості, як можна вимагати від них, щоб вони довго залишались на цій посаді, заробляючи лише малу частку того, що могли б? З огляду на високі темпи економічного розвитку та прибутки в приватному секторі, ми повинні регулювати розмір платні міністра, щоб вона відповідала прибуткам, які він міг би отримати там. Міністри й посадовці, яким занадто мало платили, вже зруйнува¬ли чимало азійських урядів. Відповідна винагорода - ось що є основною передумовою кристальної чесності політичних лідерів та високих посадових осіб.
Під час обговорення державного бюджету в березні 1985 року я виступив з різкою критикою опозиції за те, що вона протидіяла підвищенню розміру зарплатні міністрів. Дж.Б Джейаретнам із Лейбористської партії порівняв мою місячну платню у 29 000 син¬гапурських доларів з платнею прем’єр-міністра Малайзії, яка становить 10 000, а на руки він отримує тільки 9 000. Я пішов далі в цьому порівнянні: нагадав, що платня президента
Філіппін Маркоса становить 100 000 песо на рік, або лише 1000 сингапурських доларів на місяць, а президента Індонезії, який управляє 150 мільйонами людей, -1,2 мільйона рупій на місяць, або 2 500 сингапурських доларів. Проте всі вони були заможнішими за мене. Індонезійський лідер після виходу на пенсію зберігав за собою свою офіційну резиденцію; малайзійському прем’єр-міністрові надавали будинок або землю для бу¬дування приватної резиденції. Моя ж офіційна резиденція належала урядові, я не мав якихось особливих привілеїв, автомобілів з особистими шоферами, ані міністерських парків із власними садівниками, поварів та іншої прислуги. Мій підхід до роботи був та-кий: усі привілеї мають бути відображені в достойній сумі грошей, а там прем’єр-міністр і міністри мають самі вирішувати, куди хочуть їх витратити.
Під час обговорення я покликався на розмір зарплатні в Китайській Народній Республіці. Найнижча зарплатня там становила 18 юанів, а найвища - 560 юанів, тоб¬то співвідношення було 1:31. Проте це співвідношення ніяк не відповідало прірві між якістю життя робітника з найнижчим прибутком та тих, хто живе за високими стінами Чжуннаньхаю , поблизу «Забороненого міста» . Крім того, тут не було враховано доступ до зовсім іншої їжі та товарів, до послуг поварів та інших домашніх робітників, а також лікарів, що все разом створює зовсім інший рівень життя.
Демонстративний егалітаризм є гарною політикою. Десятки років у Китаї часів Мао всі поголовно носили однакові піджаки й штани в стилі Мао, демонстративно з тої самої тканини і так само кепсько пошиті. Але насправді піджаки Мао були різних категорій; одного разу якийсь провінційний громадський діяч, що відповідав за туризм, пояснив одному з моїх міністрів, що, хоч піджаки й виглядали однаково, вони були з тканини різної якості. Щоб надати ще більшої ваги своїм словам, він розстібнув свій піджак - той був підбитий натуральним хутром.
Потреба в народній підтримці спонукає уряди, що хочуть залишатися при владі, як правило, недоплачувати міністрам в офіційних зарплатнях. Проте напівзавуальовані привілеї: будинки, рахунок на представницькі витрати, машина, подорожі, освіта дітей і таке інше - часто компенсують не дуже високу офіційну платню.
У дебатах, які відбулися в нашому парламенті в 1980-90 роках, я неодноразово на¬голошував, що винагороди міністрам та призначеним політичним діячам у Великій Британії, Сполучених Штатах і більшості країн Заходу не змінюються відповідно до економічного зростання країни. У цих країнах вважали, що діячі, які йдуть у політику, є однозначно людьми забезпеченими. Справді так: у передвоєнній Британії в парламенті було мало людей, які не мали особистих джерел прибутку. Однак оскільки тепер у Бри¬танії або в США ситуація змінилася, найуспішніші люди занадто зайняті і занадто добре заробляють, щоб їх цікавила посада в уряді.
У Сполучених Штатах фахівців із високим рівнем прибутку з приватного сектору президент призначає на посади на короткий період у 6-12 місяців. Потім вони поверта¬ються до своєї праці в приватному секторі як юристи, голови компаній або лобісти, але їхня цінність на політичному ринку вже зросла: вони мають легкий доступ до ключо¬вих фігур адміністрації. На мою думку, така система «дверей, які обертаються» - в нашій країні була небажаною.
Після здобуття Сингапуром незалежності я заморозив міністерську зарплатню та тримав зарплатню посадовців на низькому рівні, щоб ми напевно змогли впоратися з очікуваним безробіттям і спадом в економіці, подаючи особистий приклад самообме¬ження. Коли на початку 70-их ми побачили, що рівень безробіття не є серйозним, то зітхнули з полегшенням, і я вирішив збільшити платню міністрам з 2 500 до 4 500 синга¬пурських доларів на місяць, але свою власну платню я все одно залишив у розмірі З 500 доларів, щоб державні службовці не забували про необхідність певних обмежень. Кожні кілька років я був змушений підвищувати платню міністрам, щоб зменшити розрив між їхніми винагородами й винагородами фахівців приватного сектору.
У1978 році доктор Тоні Тань був генеральним управляючим банківської корпорації «Oversea-Chinese Banking Corporation» - серйозного місцевого банку; його контракт передбачав поступове збільшення зарплатні до максимального рівня у 950 000 син¬гапурських доларів на рік Я переконав його піти з цієї посади, щоб стати державним міністром, за що йому платили менше ніж третину від попередньої платні, не кажучи вже про ті привілеї, які він втратив, найціннішим із яких було надане в його розпоряд¬ження авто з шофером. Он Тен Чеон, міністр у справах телекомунікацій, також пожерт¬вував успішною кар’єрою архітектора: під час будівельного буму його робота цінувалася дуже високо.
Коли я був старшим міністром (у 1994 році), то запропонував парламентові, щоб уряд розробив формулу, за якою платня міністрам, судцям та найвищим посадовцям перера¬ховувалася б автоматично, прив’язана до декларацій податку на прибуток у приватному секторі. Через те, що економіка Сингапуру зростала на 7-10% на рік протягом уже понад двох десятиріч, зарплатні в державному секторі завади відставали від приватного на два- три роки. У1995 році прем’єр-міністр Гох прийняв рішення на користь моєї формули, яка прив’язувала зарплатню міністрів і найвищих урядовців до заробітків фахівців їхнього рівня в приватному секторі. Такий підхід забезпечував їм автоматичне збільшення платні в міру зростання прибутків у приватному секторі. Зміна формули, через яку платня най¬вищих державних службовців стала складати дві третини від заробітку фахівців їхнього рівня в приватному секторі (до уваги бралася цифра, вказана в декларації про прибуток), викликала в суспільстві бурю емоцій; особливо були обурені фахові працівники, на думку яких, нова платня міністрів надто вже сильно відрізнялась від того, що платили держав¬ним службовцям у розвинутих країнах. Люди так звикли до того, що державним служ¬бовцям платять низьку зарплатню, що сама ця думка - міністри не просто матимуть у своїх руках владу, але ще й винагороду, яка відповідає важливості їхньої праці! - образила почуття суспільної справедливості. Мені вдалося допомогти прем’єр-міністрові довести доцільність цієї зміни, надавши обґрунтовані заперечення на їхні аргументи щодо того, що міністри і так отримують більш ніж достатню компенсацію за рахунок самої честі бути на високій посаді та мати у своїх руках велику владу та що державна служба апріорі передбачає певну пожертву прибутком. На мою думку, таким пишномовним заявам бра¬кувало реалізму; на красномовності далеко не заїдеш, а нам потрібні були міністри, здатні залишатися на посаді тривалий час, адже це забезпечувало безперервність традицій і на¬копичення досвіду, які є найбільшою перевагою та силою сингапурського уряду. Наші міністри завжди славилися своєю досвідченістю й мудрістю суджень, які уряд демонстру¬вав і демонструє своїми рішеннями, - результатом здатності міністрів мислити та плану¬вати свою діяльність у довгостроковій перспективі.
На загальних виборах, які відбулися через 18 місяців, прем’єр-міністр спромігся повести за собою виборців, хоч опозиція підняла на своєму щиті саме питання міністерської платні. Народові потрібний відданий, чесний і прозорий уряд, який по¬казуватиме результати, а саме їх показувала ПНД. Сьогодні нам набагато легше залучи¬ти на державну службу талановитих спеціалістів із приватного сектору. Перш ніж було запроваджено нову формулу, найкращі адвокати заробляли від 1 до 2 мільйонів синга¬пурських доларів на рік, тоді як судді отримували не більше ніж 300 тисяч. Не запрова¬дивши цю зміну, ми б ні за що не змогли залучити до роботи в державній судовій системі найкращих юристів країни. Крім того, до заробітків приватного сектору ми прив’язали й зарплатню державних лікарів та інших фахівців на державній службі.
Ця формула розрахунку платні державних службовців не передбачає щорічного підвищення, бо заробітки в приватному секторі деколи йдуть то вгору, то вниз. Коли та¬кий спад відбувся в 1995 році, зарплатні всіх міністрів і найвищих посадовців відповід¬но зменшились у 1997 році.
Щоб перестрахуватися від випадкового обрання до уряду людей, які не відповідатимуть цій посаді за своїм рівнем чесності й авторитету, на святковому мітингу на честь Дня Нації в серпні 1984 року я запропонував запровадити посаду президента, який би оберігав національні резерви та мав повноваження відміняти рішення прем’єр- міністра, якби той заважав проведенню розслідування з обвинувачення в корупції проти нього самого, міністрів та найвищих посадовців, а також накладати вето на невідповідні, на його думку, призначення на високі посади головного судді, начальника генерально¬го штабу оборони або верховного комісара поліції. Звичайно, що такому президентові знадобився б незалежний мандат від виборців. Багато хто тоді вважав, що я готував по¬саду для самого себе, після того як пішов з посади прем’єр-міністра. Насправді ж мені та посада була нецікава - вона не відповідала моїй діяльній натурі. Мою пропозицію та її наслідки було винесено на парламентське обговорення в «Білій книзі» 1988 року. Кілька років по тому, у 1992-ому, прем’єр-міністр Гох Чок Тун вніс зміни до конституції, які передбачали обрання в Сингапурі президента. Нам треба було зберегти правильний баланс між повноваженнями президента та широкими повноваженнями, які прем’єр- міністр і його Кабінет мали за законом.
Коли країни Східної Азії від південної Кореї до Індонезії спустошила фінансова кри¬за 1997 року, їхні нещастя ще більше погіршили корупція та кумівство. На відміну від них Сингапур пережив цю кризу легше, бо не мав тієї корупції й кумівства, які коштува¬ли іншим країнам багато мільярдів.
Саме завдяки високим вимогам до чесності, які ми зберегли в країні, у 1995 році прем’єр-міністр Гох Чок Тун мав змогу призначити розслідування двох купівель нерухомості: одну купівлю зробила моя дружина, другу - мій син Лі Сянь Лун, заступник прем’єр-міністра. їм обом при купівлі були надані знижки (5-7%), такі самі, як будівельна компанія з власної ініціативи надавала на аналогічні покупки 5-10% своїх покупців, щоб стимулювати розвиток ринку для нового виду товару. Негайно після купівлі через різке підвищення цін на ринку нерухомості придбана моєю родиною власність силь¬но подорожчала. Ті, в кого не було змоги купити зі знижкою, подали скарги до комісії Фондової біржі Сингапуру (ФБС). (Будівельна компанія була зареєстрована на біржі.) Розслідування ФБС з’ясувало, що компанія діяла в рамках своїх прав. Оскільки мій брат працював у ній невиконавчим директором, пішли чутки, що мій син і я нечесним шля¬хом скористалися з переваг при купівлі власності. Управління монетарної політики Сингапуру провело своє розслідування й доповіло прем’єр-міністрові Гоху, що знижки, які ми отримали, не несли в собі жодних правопорушень.
Чу була обурена тим обвинуваченням у нечесності. Вона 40 років пропрацюва¬ла юристом, спеціалізувалася саме на операціях із нерухомістю та дуже добре знала, що давати знижки є загальною практикою серед будівельних компаній. Я так само був обурений і вирішив викорінити будь-які підозри в нечесності угоди, пред’явивши громадськості придбане майно та докази того, що знижки ми отримали з ініціативи компанії. Ми сплатили суму знижок, яка дорівнювала 1 мільйону сингапурських доларів, Міністерству фінансів (тобто урядові). Прем’єр-міністр наказав повернути цю суму, бо він погоджувався з тим, що з нашого боку ніякої нечесності припущено не було, а тому уряд не мав права на ці гроші. Ми з Луном, не бажаючи, щоб люди вважали, що ми скористалися з того, що мій брат займав одну з керівних посад у будівельній компанії, вирішили віддати цей мільйон на благодійні цілі.
Я попросив прем’єр-міністра винести цю справу на детальне обговорення в парламенті, під час якого депутати від опозиції, серед яких було два юристи (один - лідер опозиції), заявили, що, за їхнім досвідом, такі знижки є стандартною маркетин¬говою практикою роботи будівельних компаній і що в наших купівлях немає нічого нечесного. Завдяки такому відкритому й повному висвітленню справи, яка спочатку вважалася виявом суб’єктивного ставлення, вона втратила свою актуальність як аргу¬мент на загальних виборах наступного року. Як я й заявив у парламенті, той факт, що система, яку я створив сам, була здатна проводити розслідування стосовно мене й на¬давати громадськості звіти про мої дії, доводив її об’єктивність та ефективність і те, що в Сингапурі немає людей, які перебувають понад законом. 
13.    Перетворюємо Сингапур на зелене місто
Коли я вперше приїхав до Великого палацу народів  у Пекіні (це було 1976 року), я поба¬чив, що по всіх приміщеннях, де нас приймали, стояли плювальниці. Деякі з китайських лідерів користувалися ними. Коли в 1978 році Ден Сяопін відвідував Сингапур, ми пос¬тавили поряд із його кріслом у конференц-холі синьо-білу плювальницю династії Мін, але він жодного разу нею не скористався. Можливо, він звернув увагу, що сингапурські китайці не спльовували. Під час мого наступного візиту до Пекіну в 1980 році я поба¬чив, що з Великого палацу народів плювальниці вже прибрали. Кілька років по тому, коли я давав обід у Сингапурі на честь іу Му, державного радника з питань економіки, я зауважив, що в них у Палаці перестали користуватись плювальницями. Покахикавши, той сказав, що плювальниці прибрали з загальних кімнат, проте в особистих кабінетах вони ще стояли - занадто глибоко вкоренилася ця звичка.
Кампанію проти плювання на вулицях я розпочав ще в 60-их, але навіть у 80-их роках ще траплялися таксисти, які дозволяли собі плювати через вікно авт, та дехто з жителів Сингапуру плював на базарах. Але ми не здавались: через засоби масової інформації та шкільну систему ми поширювали послання, що плювання сприяє по¬ширенню інфекційних хвороб і, зокрема, туберкульозу. Сьогодні вже рідко можна по¬бачити, як хтось плюється у громадському місці. Ми, сингапурці, всі є іммігрантами, які колись відірвалися від рідної землі, а тому ми готові покинути старі звички, щоб набути нових, кращих у нашій новій країні. Викорінення плювання довело, що мож¬ливо змінити й інші погані звички.
Після набуття незалежності я шукав якогось способу прокласти різку відмінність між Сингапуром та іншими країнами третього світу. Я поставив собі за мету збуду¬вати чистий та зелений Сингапур. Однією з цілей моєї стратегії було перетворити Сингапур на оазу посеред Південно-Східної Азії, бо, лише піднявши нашу країну до стандартів розвинених країн, ми могли б зацікавити бізнесменів і туристів та стати комерційно-туристичним центром нашого регіону. Виявилося, що інфраструктуру Сингапуру покращити набагато легше, ніж змусити людей позбутися поганих звичок. Багато хто з сингапурців переїхав до квартир у багатоповерхових будин¬ках із сучасним санітарним обладнанням із брудних халуп з діркою в підлозі для відправляння природних потреб, або, щонайкраще, з відром надворі, а тому вони так і жили за старим звичаєм. Ми змушені були чимало попрацювати, щоб люди переста¬ли кидати сміття просто на вулиці, шуміти та лаятися, щоб прищепити сингапурцям звички чемності й поваги до інших.
Починали ми, можна сказати, з нуля. У 60-их перед дверима приміщень, де відбувалися «зустрічі з народом» - масові заходи, на яких були присутні міністри та де¬путати парламенту, які допомагали розв’язувати проблеми своїх виборчих округів, ши¬кувалися довжелезні черги. Там стояли безробітні батьки родин, часто разом із дружи¬нами й дітьми, благаючи надати їм якусь роботу, або патент на водіння таксі чи працю рознощика, або дозвіл продавати їжу в шкільних буфетах. Всі ці люди - живе втілення статистичних даних про безробіття. Тисячі з них продавали гарячу їжу на тротуарах і вулицях, не звертаючи жодної уваги на дорожній рух, санітарні та інші умови. На ву¬лицях накопичувалося сміття й бруд, там стояв сморід гнилих решток їжі; через завали сміття багато районів міста перетворилися на нетрі.
Багато людей ставали таксистами-«піратами», оскільки не мали патенту і страхово¬го полісу; їх експлуатували бізнесмени, надаючи в оренду розбиті приватні авта. Брали такі «пірати» трохи більше, ніж коштував проїзд в автобусі, але набагато менше за патен¬товані таксі. Вони зупинялися, щоб підібрати або висадити пасажирів, не сигналячи, де їм заманеться, створюючи таким чином загрозу для інших учасників дорожнього руху. Сотні, а з часом тисячі таких піратських таксі заполонили наші вулиці; вони наносили великих збитків службі автобусних перевезень.
Багато років нам не вдавалося звільнити місто від цих нелегальних рознощиків та піратських таксі. Тільки після 1971 року, створивши багато робочих місць, ми змогли впровадити відповідні закони й відвоювати вулиці. Відтепер рознощики гарячої їжі повинні були мати патенти на торгівлю, до того ж ми перемістили їх із вулиць і тротуарів до відповідним чином обладнаних центрів, де була проточна вода, каналізація та кон¬тейнери для сміття. На початку 80-их уже всі рознощики до останнього працювали в цих центрах. Деякі з них були такими чудовими кухарями, що стали справжньою при¬манкою для туристів. Кілька з них навіть стали мільйонерами, вони їздили на роботу «мерседесами» та мали власних офіціантів. Саме підприємницький дух, життєва енергія й здібності таких людей зробили Сингапур Сингапуром. Щодо піратських таксі, то вони зникли тільки після реорганізації служби автобусних перевезень, коли ми змогли забез¬печити всім водіям альтернативні робочі місця.
У період, поки ми входили до складу Малайзії, місто стало брудним, бо в липні та вересні 1964 року відбулися два міжнаціональні зіткнення, після яких моральний дух населення й дисципліна різко погіршали. А потім сталися два інциденти, після яких я вже не міг не діяти. Якось ранком у листопаді 1964 року я виглянув із вікна мого кабіне¬ту через Паданг на будівлю міської ради й побачив кількох корів, що паслися на Еспла¬наді! Через кілька днів один юрист їхав головною дорогою, коли його авто врізалося в корову, від чого юрист загинув. Пастухи-індійці приводили своїх корів пастися обабіч доріг та навіть на самій Еспланаді. Я зібрав нараду спеціалістів і службовців системи охорони громадського здоров’я та виклав присутнім свій план дій для розв’язання цієї проблеми. Ми дали власникам рогатої худоби, яка паслася містом, термін до 31 січня 1965 року, після якого будь-яку помічену на вулиці тварину забирали на бойню, а м’ясо віддавали в благодійні заклади. До грудня 1965 року ми таким чином спіймали та заби¬ли 53 корови, й дуже швидко вся худоба опинилася по своїх загонах.
Щоб у регіоні третього світу збудувати державу, яка б відповідала стандартам розви¬нених країн, ми поставили собі за мету перетворити Сингапур на тропічне місто-сад. Пам’ятаю, я власноруч висаджував молоді дерева, відкриваючи центри громадської ро¬боти, під час відвідин різних закладів та на транспортних розв’язках, щоб таким чином відсвяткувати завершення будівництва чергового відрізка дороги. Деякі дерева вижили, хоча ще більше - ні. Коли я знов приїжджав до такого центру, то на місці, де колись по¬садив дерево, бачив нещодавно висаджений саджанець. Потім я зрозумів, що нам тре¬ба організувати службу, яка б опікувалася висадженими деревами. Така служба з моєї ініціативи стала працювати у Міністерстві національного розвитку.
Коли певного прогресу вже було досягнуто, я призначив нараду з усіма найвищими посадовими особами уряду й державних установ, щоб залучити їх до так званого руху «чистоти й зелені». На нараді я розповів, що відвідав майже 50 країн та зупинявся майже в такій самій кількості резиденцій для офіційних гостей, де мене вразили не розміри будівлі, а догляд за ними. З того, наскільки доглянутими або занапащеними були будівлі (в деяких я бачив розбиті раковини, крани, з яких капало, туалети, що не функціонували нормально, загальне занедбання та, відповідно, занедбані сади), я міг зробити висновок щодо морального духу народу і його лідерів. Високі гості, приїжджаючи до Сингапуру, судили б про нього так само.
Ми посадили мільйони дерев, пальм та кущів. Озеленення міста піднесло мораль¬ний дух наших людей і спонукало їх пишатися Сингапуром. Ми навчили їх турбуватися про дерева, викорінюючи вандалізм серед населення. У цьому плані ми не проводили різниці між середнім класом і робітниками. За британців у Сингапурі, в районі під на¬звою Танглін та довкола офіційної резиденції губернатора існували такі собі анклави, де мешкало біле населення; ці острівки були набагато чистіші, зеленіші й гарніші, ніж райони, де мешкали «місцеві». Зберегти їх, нічого не змінивши в оточенні, стало б для новообраного уряду початком політичного краху. Ми звільнили місто від мух та ко¬марів, розчистили смердючі канави й канали. Через рік усі громадські місця було не впізнати - такими охайними вони стали.
Щоб побороти старі звички, нам знадобилися терпіння й оптимізм: люди ходи¬ли просто по квітах і траві, видирали квіти з газонів, крали саджанці або спирали на сильніші з них свої велосипеди та моторолери, через що молоденькі дерева ламалися. І так чинили не тільки найбідніші верстви. Одного разу на газоні посеред центральної дороги було піймано дипломованого лікаря, який видер із коренем щойно висаджену араукарію - високу, дуже цінну рослину, яка, на думку лікаря, краще б пасувала до його саду. Щоб перебороти природну байдужість громадськості до цих питань, ми навчали дітей по школах: вони саджали дерева, піклувалися про них і вирощували сади. У такий спосіб, через дітей, ми доносили своє послання до дорослого населення.
Природа не подарувала нашому острову тієї шикарної зеленої трави, якою може пишатися Нова Зеландія та Ірландія. У1978 році до нас на моє прохання приїхали ав¬стралійський спеціаліст із рослинництва та новозеландський спеціаліст із ґрунтів, їхній звіт мене зацікавив, і я попросив організувати мені зустріч із ними. Вони пояс¬нили, що Сингапур лежить у кліматичному поясі екваторіальних тропічних лісів, для якого характерна велика кількість сонячного світла й дощових опадів протягом усього року. Якщо спиляти дерева, зливи змиють поверхневий шар землі, а разом із ним усі поживні речовини. Щоб мати густу й зелену траву на газонах, нам треба регулярно вно¬сити у ґрунт добрива, бажано компост, який не так легко вимивається, та вапно, бо наша земля була закислою. Куратор резиденції Істана спробував нову методику на тамтешніх газонах, і за кілька днів трава дійсно стала зеленішою. Ми негайно провели аналогічну обробку всіх шкільних та спортивних майданчиків, стадіонів тощо. Витерті клапті землі навколо стовпчиків воріт, де раніше то тут, то там стирчали нещасні жовті травинки, не¬забаром перетворилися на рясно-зелений килим. Поступово все місто зазеленіло. Один французький міністр, присутній на святкуванні нашого Дня Нації в 70-их, був у захваті і щось довго з захопленням розповідав мені французькою; з його промови я зрозумів лише одне слово - «зелень». Він був зачарований зеленим декором нашого міста.
Більшість азійських країн на той момент звертали дуже мало уваги (якщо зверта¬ли взагалі) на питання озеленіння. Про те, що в Сингапурі підхід до цього відрізнявся, та про наші суворі заходи проти худоби в місті в листопаді 1959 року американський журнал «Look» надрукував статтю. Запалений ентузіазмом після візиту до Сингапуру, ди¬ректор інформаційної служби Гонконгу оголосив, що, спираючись на наш досвід, він розгорне дворічну кампанію боротьби проти засмічування міста.
Готуючись до конференції прем’єр-міністрів країн Співдружності, яка мала відбутися в середині січня 1971 року, я організував нараду наших посадових осіб, на якій закликав їх докласти ще більше зусиль, щоб у гостей залишилися від Сингапуру найкращі враження. Ми провели відповідну пояснювальну роботу серед працівників індустрії обслуговування, включаючи власників магазинів, водіїв таксі та працівників готелів й ресторанів, щоб вони були максимально ввічливими та приязними. Реакція з їхнього боку виявилась позитивною; і такою самою вона була пізніше з боку прем’єр- міністрів, президентів та їхніх підлеглих. Натхнена цими результатами, рада з розвитку туризму розпочала серед працівників торгівлі кампанію, спрямовану на підвищення рівня сервісу, але тут я не міг не втрутитися. Було абсурдом виказувати найввічливіші манери стосовно туристів, але не виявляти їх у ставленні до сингапурців. Після того я видав наказ: Міністерство оборони серед національної армії, Міністерство освіти се¬ред півмільйона студентів під його опікою та Національний конгрес профспілок, який опікувався кількома сотнями тисяч робітників, мали поширити послання: ввічливість повинна стати нашим способом життя, вона має зробити Сингапур привабливим місцем для нас самих, не кажучи вже про туристичну привабливість.
Найбільшим дивідендом, який ми отримали, став той факт, що лідери інших азійсь¬ких країн вирішили позмагатися з нами в озеленінні своїх міст. Малайзійський лідер, доктор Махатхір, який відпочивав на курорті «Істана» в 70-их, запитав мене, яким чином ми досягли того, що газони там такі зелені. Ставши ж прем’єр-міністром, він перетворив Куала-Лумпур на зелене місто. Наприкінці 70-их президент Сухарто запустив програму озеленіння в Джакарті, тоді як у Манілі та Бангкоку те саме зробили президент Маркос і прем’єр-міністр Танін. Я підтримав їх у цій ініціативі, зауваживши, що вони мають та¬кий самий сприятливий клімат, яку Сингапурі, але ще більший вибір дерев.
Жодний інший проект не приніс нашому регіонові такої кількості винагород. Наші сусіди намагалися втерти носа один одному зеленню газонів та яскравістю й кількістю квітів на вулицях і в парках. Озеленіння стало своєрідним змаганням, у якому вигравали всі: воно підвищувало моральний дух населення, приваблювало туристів та інвесторів. Думаючи про те, якою шкідливою (навіть смертельною) буває часом конкуренція, я насправді дуже радий, що ми змагалися за інше: яке місто буде найзеленішим та найохайнішим в Азії.
У першу неділю листопада 1971 року ми провели перший День висадки дерев (потім він став традиційним), у якому узяли участь усі депутати парламенту, центри громадсь¬кої роботи та їхні лідери. З того часу ми не пропустили жодного такого дня - деревця, висаджені в листопаді, потребують найменше поливу, бо потім настає сезон дощів.
Оскільки асортимент дерев, кущів та ліан, які можуть рости в Сингапурі, був доволі обмеженим, я відправив команди спеціалістів на пошуки до ботанічних садів, громадсь¬ких парків і розплідників тропічної й субтропічної зони, щоб вони набрали садівних матеріалів у країнах Азії, Африки, Карибського басейну та Центральної Америки, клімат яких схожий на сингапурський. Ці команди привезли з собою масу квітів і дерев, що подовгу цвітуть, щоб випробувати їх на нашому ґрунті та в нашому кліматі. На жаль, пречудові дерева з карибського регіону не здатні цвісти в нас, бо у нас не такі холодні зими. Рослини з Індії та Бірми цвіли в нас рідко, бо звикли до кількох посушливих місяців між сезонами мусонів, властивих їхнім батьківщинам. Із тих 8 000 різновидів рослин, які привезли наші ботаніки, в Сингапурі прижилися близько 2 000. Нашим фахівцям вдалося розвести ті рослини, які витримували наш клімат, урізноманітнивши таким чином зелений одяг міста.
Моєю правою рукою в реалізації політики озеленіння став дуже обдарований службовець Бон Ю Гуань; він був малайзійцем, здобув освіту зі спеціальності «лісниц¬тво», бо планував працювати на плантаціях гумових дерев та олійних пальм у Малай¬зії. Його великий досвід допоміг Сингапурові розв’язати проблему придорожних на¬саджень (кущів, дерев тощо), створити парки й зелені зони. Я буквально засипав його службовими записками, на кожну з яких він давав відповідь та в багатьох випадках успішно реалізовував мої прохання. Його наступник Чуа Сянь Ен був агрономом, який багато працював над собою і став справжнім експертом у деревах; якість його роботи виявилась так само дуже високою.
Щоразу, повертаючись до Сингапуру після кількох тижнів відсутності, коли я їду до¬рогою з аеропорту до міста та бачу дерева, пальми, зелену траву й квітучі кущі, в мене покращується настрій. Озеленіння виявилося найрентабельнішим проектом за всю мою кар’єру.
Одна з основних причин, що спонукають нас дбати про чистоту Сингапуру, є необхідність зібрати якомога більше дощових опадів, яких щороку випадає 240 міліметрів. Колись я поставив завдання перед нашим головою відділу боротьби з за¬брудненням довкілля, цивільним інженером Лі Ек Тьєном розробити план побудови дамб на усіх наших ріках і ручаях. Нам знадобилося близько 10 років, щоб реалізувати цей план. Лі мав подбати, щоб усі каналізаційні та побутові стоки, будь-яка інша забруд¬нена вода з домашніх господарств і підприємств потрапляла до каналізації, а от дощова вода, яка збиралася з дахів, садів та відкритих майданчиків, мала потрапляти у відкриті канави, а відтак до перегороджених дамбами річок. У1980 році ми були вже здатні самі забезпечити себе 63 мільйонами галонів води щоденно, що становило близько полови¬ни нашої норми споживання.
Найчестолюбнішим моїм бажанням було розчистити ріку Сингапур і водосховище Каланг та повернути туди рибу. Коли я вперше запропонував цю ідею в лютому 1977 року, багато хто - особливо промисловці - запитали мене: «Навіщо їх розчищати? Ка¬нал Рочор (який тече до водосховища Каланг) і ріка Сингапур ніколи не були чистими; що тут зробиш, ми отримали їх такими у спадок!» Але я не міг цього дозволити. Від них відгонило гниллю й смородом. Сліпий телефонний оператор із юридичної контори Чу знав, коли автобус наближається до ріки Сингапур на нюх, - такий то був сморід. І водосховище, й ріка забруднилось через промислові стічні води - без них проблема забрудненості води була б наполовину розв’язана. Нам треба було звільнити від бруду кожний потічок, кожний ручай. Те Чеан Вань, який у той момент обіймав посаду голови Ради житлового господарства та розвитку (РЖГР), саркастично зауважив: «Дешевше за¬куповувати рибу й щотижня випускати до річок нову».
Проте Лі Ек Тьена це не зупинило. Він тісно співпрацював зі мною та був певний моєї підтримки. Очистити річку Сингапур і водосховище Каланг означало здійснити величезну інженерну роботу. Він проклав підземні каналізаційні комунікації по всьому острову, що виявилось особливо важко зробити в тісно забудованому міському центрі. Ми перенесли близько 3 000 кустарних підприємств і майстерень на промислові майданчики зі спеціальними фільтрами для технічних олій та інших відходів виробництва. Від самого заснування Сингапуру в 1819 році на річці поступо¬во зростала кількість ліхтерів та відкритих барж, які поступово її заполонили. Люди, що працювали на них, там і жили, готували їжу й справляли природні потреби безпо¬середньо в воду. Всі вони переїхали до Пасір-Панджангу на західному березі, тоді як човнові майстерні було перенесено до Туасу та річки Джурон. П’ять тисяч вуличних торгівців гарячою їжею й тих, що торгували на базарах, переїхали до відповідним чином обладнаних торговельних рядів. Призвичаєні торгувати на вулиці, де вони не платили ані за оренду, ані за воду та електроенергію й до того ж були завжди близькі до покупців, торгівці опиралися таким змінам. Ми коректно, але твердо все-таки зму¬сили їх перебратися, виділивши субсидії на сплату оренди, які, до речі, деяким із них не допомогли уникнути банкрутства.
Оскільки відходи свиноферм забруднювали воду, ми припинили розведення сви¬ней й закрили майже 8 000 ферм, де вирощували близько 900 000 тварин. Крім того, ми закрили багато водойм, де промислово розводили рибу; відкритими залишилися лише 14 у сільськогосподарських підприємствах та ще кілька для любительської рибної ловлі. Сьогодні рибу промислово вирощують на мілині в спеціальних загонах, огород¬жених сіткою, у проливі Джохор, а також на глибинних плантаціях неподалік від наших південних берегів.
Щоб дати собі раду з переселенням людей або перенесенням місця їхньої праці та перемовинами, пов’язаними з цим, ми організували спеціальний відділ, який працював з усіма переселенцями: рознощиками, фермерами та власниками кустарних підпри¬ємств. Звичайно, перспектива переїзду або перекваліфікації бізнесу їх не радувала. З політичної погляду це була дуже ризикована справа, яка потребувала високої дипло¬матії від усіх учасників, а інакше ми могли втратити голоси на наступних виборах. Мак¬симально обмежити негативний політичний вплив нам допомагала комісія державних посадовців і депутатів парламенту, чиї округи зачепили ці зміни.
Найважче було переселяти фермерів, які отримали від нас компенсацію залежно від структури ферми, розміру цементованого майданчика на її території та кількості фрук¬тових дерев і рибних ставків. У міру зростання нашої економіки розмір цієї компен¬сації було збільшено, але навіть найщедріших виплат виявилось недостатньо. Старші фермери не знали, куди їм приткнутися на новому місці з грошима, отриманими в ком¬пенсацію. У квартирах, де вони тепер мешкали, їм не вистачало свиней, качок, курей, фруктових дерев та городів, які забезпечували їх безплатною їжею. Навіть через 15-20 років після того, як їх переселили в нові побудовані РЖГР райони, багато хто з них все ще голосував проти ПНД. Вони вважали, що уряд зруйнував їм усе життя.
У листопаді 1987 року сталася дуже приємна подія: я брав участь у відкритті очище¬них водосховища Каланг та ріки Сингапур, які перед тим служили відкритими стічними трубами. На церемонії «Чиста ріка» я почесно вручив людям, які відповідали за цю ве¬лику справу, золоті пам’ятні медалі на честь цього значного досягнення. Пізніше ми створили вісім нових водоймищ у дельті ріки; деякі з них відкриті для любительської рибної ловлі та прогулянок на човнах. Завдяки всім цим заходам кількість доступної нам питної води збільшилася до 120 мільйонів галонів на день. За кожним успішним проектом стояв відданий і здібний працівник державної служби, справжній знавець своєї справи, здатний знаходити індивідуальні розв’язання проблем. Нашого охайно¬го й зеленого Сингапуру не було б без Лі Ек Тьєна, людини, яка у відповідь на широкі концептуальні цілі, що їх висував я, розробляла конкретні інженерні рішення. Пізніше він очолив державну службу.
У1993 році Вінсеміус поїхав рибалити на ріку Сингапур та з великим задоволенням констатував, що риба там є. Завдяки чистим рікам сама якість нашого життя стала ін¬шою. Набагато зросла вартість землі, особливо в місті та поблизу річок і каналів. В Індо¬незії ми закупили пісок і створили пляж уздовж берегів водосховища Каланг, де сьогод¬ні люди купаються й катаються на водних лижах. По берегах водойм, на місці колишніх майстерень і майстереньок, де будували човни, виросли багатоповерхові кондомініуми. Для тих, хто пам’ятає ріку Сингапур каналізаційною канавою, прогулятися її берегами сьогодні - наче потрапити до казки. Склади-магазини та оптові склади відновлено й перетворено на кафе, ресторани, магазини й готелі; сьогодні люди мають можливість пообідати або випити келих вина, сидячи на березі ріки або на одній із традиційних китайських барж, які вишикувалися вздовж берега.
Рівень забрудненості повітря в місті можна завжди визначити за зовнішністю дерев і трави в ньому. Там, де авта зі старими двигунами, автобуси та дизельні вантажівки ви¬кидають у повітря дим і кіпоть, ви побачите лише кущі, вкриті чорно-сірим пилом, які засихають і вмирають. У 1970 році, під час мого візиту до Бостону я був здивований, коли побачив довгі черги перед газозаправними станціями. Мій водій пояснив, що це був останній день, у який можна подовжити дозвіл на наступний рік, але для цього треба спочатку пройти технічний огляд та отримати дозвіл від авторизованих газозаправних станцій. Тоді я вирішив сформувати у своїй управлінській структурі відділ боротьби з забрудненням довкілля. Обабіч основних доріг ми встановили спеціальні прилади для вимірювання кількості пилу та щільності диму й концентрації сірчистого газу, який ви¬кидають автомобільні двигуни. В інших містах існували охайні й зелені передмістя, де їхні мешканці мали змогу зробити глибокий вдих після дня, проведеного в забруднено¬му повітрі міського центру, але в Сингапурі ми були обмежені в території, через що мали працювати, грати та жити на тому самому малому клапті, що вимагало від нас зберігати своє довкілля чистим і гарним для всіх - бідних і багатих.
У серці району Джурон, оточеного сотнями фабрик, ми в 1971 році побудували пташиний парк. Без суворого дотримання норм захисту навколишнього середовища ці птахи з усього світу не здатні були б жити тут у такому гарному стані, як зараз. Крім того, ми провели в самому Джуроні кампанію з озеленіння. До всіх фабрик була вису¬нута вимога: перш ніж вони почнуть свою роботу, вільні території навколо мають бути озеленені і на них мають бути висаджені дерева.
Хоч у себе на острові ми розв’язали проблему забруднення повітря, Сингапур та весь регіон постраждали від лісових пожеж, які сталися на Суматрі й Борнео в 1994 та 1997 роках. Компанії, які вирощували там плантації, повирубувавши цінні породи дерев, вирішили спалити решту лісу, щоб розчистити землю під олійні пальми та інші агрокультури. Через те, що це сталося в сухий сезон, пожежі бушували не один місяць. У середині 1997 року товстий шар отруйного диму навис над усією Малайзією, Сингапу- ром, Таїландом та Філіппінами; він був настільки товстий, що аеропорти змушені були закритися, а багато тисяч людей захворіли.
Крім перелічених вище видів забруднення, я ще мусив якимось чином розв’язувати проблему, притаманну старому Сингапуру, - шумового забруднення: рух транспортних засобів, забивання паль на будівельних майданчиках, гучномовці, з яких горлала му¬зика в місцях для розваг, телевізори й радіо, що працювали на всю потужність. Мето¬дично, крок за кроком, завдяки жорсткому законодавству нам вдалося знизити рівень децибелів. Найбільш гучною та небезпечною розвагою було запалювання петард на китайський Новий рік; через опіки й поранення постраждало багато людей, а особливо дітей. Траплялося, що через петарди згорали цілі квартали дерев’яних будинків. Під час масової пожежі 1970 року, в останній день китайських новорічних свят загинуло п’ять осіб, а ще дуже багато, хоч вижили, сильно постраждали від опіків. Мені вдалося пере¬рвати цю давню китайську традицію палити петарди лише тоді, коли було прийнято закон, згідно з яким за це стали карати як за правопорушення. Навіть незважаючи на це, через два роки стався напад на двох неозброєних поліцейських, які намагалися при¬пинити паління петард у китайському кварталі. Тоді ми пішли ще далі - цілком заборо¬нили ввезення до Сингапуру петард. Коли люди живуть у 10-20 поверхових будинках, треба подумати про те, як позбутися шкідливих звичок минулого.
У 60-их роках реалізацію програми реконструкції міських будівель, які не відповідають стандартам, було прискорено. Ми вже пройшли через той етап, коли старий міський центр бездумно руйнувався, щоб звільнилося місце для новобудов. Наприкінці 1970 року нас почало непокоїти те, з якою швидкістю ми руйнували влас¬не минуле, а тому в 1971 році було засновано Раду охорони пам’ятників, яка мала виз¬начати й охороняти будівлі, цікаві з історичного, археологічного, архітектурного або художнього погляду, з погляду наших традицій тощо; сюди також увійшли будівлі, які відіграли важливу роль у громадському, культурному й торговельному житті Сингапуру. До цієї ж категорії було віднесено старі китайські та індійські храми, мечеті, англіканські й католицькі церкви, єврейські синагоги, будинки в традиційному китайському стилі та урядові будівлі XIX століття в старому центрі міста. Гордістю, успадкованою з на¬шого колоніального минулого, є офіційна резиденція британських губернаторів, яка сьогодні називається «Істана» та використовується як адміністрація президента й прем’єр-міністра.